Останніми роками текстів із кричущим заголовком «Топ-10 (20, 30) найкращих (найкрасивіших, унікальних, незвичайних) будівель Харкова» з’являється все більше. Як це не сумно, швидкість їх появи практично рівнозначна темпам знищення та руйнування цієї самої архітектури. Здебільшого героями цих «топ-топів» стають споруди дореволюційного періоду. Воно і зрозуміло, адже старі особняки без належної реставрації та догляду залишають наше прекрасне місто значно швидше за інших. Єдине, що мене завжди бентежило в подібних матеріалах, так це те, що в тексті, окрім частих помилок у даті будівництва та прізвища архітектора, не завжди зрозуміло, чим ця конкретна будівля краща за інші та в чому її значущість.

При роботі в архіві з фондом «Головного управління архітектури та містобудування виконкому Харківської обласної ради народних депутатів» в одній зі справ мені пощастило знайти чудовий (щоправда, без вказівки автора) документ, датований кінцем 1953 року ― «Коротка характеристика найкращих будівель та споруд міста періоду 1917-1953 років». На п’яти сторінках машинописного тексту містився детальний опис двадцяти архітектурних об’єктів радянського періоду, побудованих, зокрема, і у повоєнні роки. Адже як ми знаємо зі статті «Про головного архітектора повоєнного Харкова», на той час темі благоустрою та озеленення нашого міста уваги приділялося чимало.

Багато з дореволюційних особняків було зруйновано, і на місці руїн стали споруджувати нові будівлі. Плани на той час, попри розруху, були грандіозні. Однак не всім їм судилося збутися.

Давайте ж дізнаємося, які будівлі потрапили до цього «список кращих»?

Отже, під №1 укладачі списку вказали центральний універмаг, який зараз перебуває на Павлівській площі, 1/3. Після війни від побудови залишилася лише коробка. З цієї причини архітектору А. М. Мовшовичу довелося створити проєкт буквально з нуля. У 1952 році споруда була закінчена та здана в експлуатацію.

«Колони великого ордера, що підтримують великі напівциркульні арки, величезні отвори-вітрини надають будівлі монументальний образ і добре виражають образ будівлі. Багатий ліпний декор та біле цементне тинькування надають будівлі гарного та привабливого вигляду», ― писали укладачі документа. І справді, на той час будівля виглядала справді красиво.

Будівлю Харківського вокзалу, одну з найбільших на той час у країні, було добудовано 1952 року. Творіння архітекторів Е. А. Лимаря, Б. С. Мезенцева і Г. І. Волошинова завдяки своєму центральному багатоколонному портику з двома вежами з боків і великою аркою головного залу чудово доповнило образ великого міста. Для оздоблення залів очікування та ресторану використовували мармур, кришталь та бронзу. Також особливо відзначалися оригінальність та багатство декоративних форм на фасадах та всередині. Ну і, звісно, ​​розмах просторового рішення.

Багато хто з нас, проходячи зараз вулицею Свободи (раніше вулиця Іванова) не звертають уваги на будівлю загальноосвітньої школи №5. А жаль. Адже саме вона, відновлена на старих фундаментах у 1951 році за проєктом архітектора Г. І. Нечесенка, значиться у списку під номером три. Завдяки тому, що «простими засобами досягнуто великої виразності будівлі».

Попри те, що спорудження нової будівлі Харківського університету до моменту написання списку (1953 рік) було лише розпочато, у документі вона згадана за №4. Згідно з проєктом архітекторів В. П. Костенка, О. М. Касьянова, В. І. Липкіна, І. Д. Єрмілова та інших «використовувалися найпрогресивніші риси столичних будівель у поєднанні з елементами української народної творчості». Висотний силует університету мав домінувати над містом та повідомляти йому особливу архітектурну виразність.

Будинок неподалік вокзалу за адресою Котлова, 83-А відомий як Палац культури залізничників. Однак раніше споруда 1929 року, створена за проєктом А. І. Дмитрієва, була знайома жителям нашого міста як «Палац культури імені І. В. Сталіна». Об’єкт також потрапив до списку найкращих. Про його архітектурну цінність написано досить багато, куди цікавіша характеристика 1953 року: «Попри вплив конструктивізму, будівля має ряд позитивних рис – виразність, гарний план, використання живопису для обробки».

Семиповерхова будівля, що виходить головним фасадом на привокзальну площу, авторства академіка Олексія Миколайовича Бекетова, також вважалася однією з найкращих. Наголошувалися хороші форми, прості пропорції та те, що «будівля монументальна, але водночас не втратила характеру житлового будинку». Усі охочі можуть помилуватися цим будинком, прийшовши на вулицю Євгена Котляра, 8/10.

Побудована на місці згорілого Народного дому в 1938 році будівля Червонозаводського театру (зараз ― Палац культури ХЕМЗ), що знаходиться за адресою: пр. Героїв Харкова, 94, особисто у мене ніякого захоплення та захоплення не викликає. У роки війни споруда сильно постраждала, і в 1952 році архітекторами Арєшкіним, Оріховим та Донським було розроблено проєкт реконструкції, спрямований на збагачення архітектурної виразності фасадів та покращення планування. У 60-х роках будинок реконструювали вже за проєктом інших архітекторів. Але, зважаючи на все, це йому мало допомогло. Хай там як, 1953 року людям, мабуть, подобалося.

На місці зруйнованої німецькими окупантами будівлі ЦКПБ(б)У (раніше там знаходилася будівля Харківської земської управи) у повоєнний час почали зводити будівлю для обкому комуністичної партії України (зараз це Харківська обласна адміністрація).

Авторами проєкту нової споруди були архітектори Оріхів та Костенко. Хоча на момент написання «Короткої характеристики найкращих будівель і споруд міста Харкова періоду 1917—1953 років» споруда ще не була завершена, вона все ж таки потрапила до цього списку. Головний фасад будівлі, що виходить на Сумську вулицю, створений у великих монументальних формах і має колони великого розміру. Вказувалося, що «капітелі та декор мали елементи національної архітектури». Але однією з головних цінностей будівлі було те, що вона замикала перспективу з боку нинішньої площі Свободи, стаючи невіднятною частиною її ансамблю.

Реконструкція будівлі міськради, побудованої ще у довоєнні роки, розпочалася 1947 року. Однак творіння архітектора В. Костенка було вже не реконструкцією, а скоріше новою будівлею, і до моменту свого завершення отримало таку характеристику: «перебуваючи в центральній частині міста, серед великих будівель старої забудови, будівля міськради вигідно виділяється як своїм висотним силуетом із вежею, так та своїми оригінальними формами, вирішеними у мотивах української народної архітектури».

Замикав же першу десятку списку найкращих нинішній Харківський національний автомобільно-дорожній університет, розташований за адресою: вул. Ярослава Мудрого, 25. Як і багато інших будівель, у роки війни вона сильно постраждала. Тому в 50-ті роки минулого століття за проєктом Григорія Павловича Домшлага провели реконструкцію з використанням форм класичної архітектури. У центральній частині було споруджено високий шестиколонний портик із трикутним фронтоном. Також у 1953 році зазначалося, що «в результаті реконструкції вигляд будівлі покращується, і архітектура її зустрічає позитивну оцінку». З того часу минуло чимало років, але з цією тезою я повністю згоден. Будівля дійсно красива та приємна.

Відкриває другу «десятку найкращих» один із символів нашого міста.

Будівля державної промисловості (Держпром), побудована в 1926—1930 роках за проєктом архітекторів Серафимова та Кравця, отримала в документі цікаву характеристику: «Перша висотна будівля в СРСР стоїть на площі Дзержинського і замикає цю площу по поздовжній осі. Попри конструктивістські форми, будівля ця має важливе містобудівне значення для міста Харкова». Будівельні якості будівлі, а саме залізобетонну каркасну систему, також високо оцінили.

Іноді після роботи в архіві я люблю прогулятися вулицею Мироносицькою. Тиша, гарні особняки, та й до колег по історичному цеху на каву заглянути по дорозі можна. Проте на будинок під №17, якщо чесно, не звертав уваги. Ну, що в ньому особливого? “Сталінка” як “сталінка”. А ось на відміну від мене, в 1953 році експерти приділили серйозну увагу цьому будинку, який був збудований у 1952 році за проєктом архітектора В. С. Донського. Чотириповерхова будівля з цокольним поверхом потрапила до списку найкращих харківських об’єктів, оскільки «скромні декоративні засоби (рустика цоколя, фільонки на простінках верхнього поверху, мальовничі фронтони по осях еркерів чудово відповідали образу житлового міського будинку». Ось так, цього вистачило, щоб потрапити на 12 місце!

Тринадцятим у списку найкращих вважався не особняк, а цілий комплекс житлових будинків у селищі ХТЗ. Серед позитивних моментів особливо відзначалася ансамблева забудова 6-поверховими будинками з благоустроєм та озелененням прилеглої території. Самі ж будинки були виконані без штукатурки, у поєднанні червоної та білої цегли.

Прекрасний сквер Перемоги з басейном та фонтаном «Скляний струмінь» було створено у рамках післявоєнної реконструкції Харкова.

Водне дзеркало, гарне озеленення та архітектура малих форм надавали цьому місцю гарного вигляду. Вже того часу Скляний струмінь став улюбленим місцем відпочинку мешканців нашого міста. Ну і, ясна річ, потрапив до списку найкращих будівель.

На місці розібраної старої будівлі у 1951 році в саду Шевченка спорудили розаріум. Будівля була дерев’яною галереєю з навісами, перед якими розташовувалися квітники та фонтан. Вкрай успішно були використані кольорові вази, що формують зелень, і природно посаджені троянди. Розаріум по праву вважався окрасою як саду, а й міста. До наших днів він не зберігся, тож можна тільки уявити, як добре було гуляти в саду Шевченка, що пахне трояндами…

Пам’ятник Тарасу Шевченку був єдиним монументом, який потрапив у документ «Коротка характеристика найкращих будівель та споруд міста Харкова періоду 1917—1953 років». Вже на той час він мав репутацію кращого зображення великого українського поета.

І до цього дня терасний сквер на Соборному узвозі – одне з найулюбленіших місць відпочинку мешканців нашого міста. Так чудово сидіти біля фонтану на лавці в чарівній тіні дерев в історичному центрі міста… Розбитий цей сквер був у 1952 році на місці старих будинків та складів, зруйнованих у роки війни. Велике зниження рельєфу зумовило його створення на чотирьох терасах. На кожній був влаштований фонтан, а сам сквер був добре озеленений. Темі озеленення, до речі, у роки післявоєнної реконструкції Харкова приділялася велика увага.

Практично навпроти центрального входу до Центрального парку за адресою: вул. Сумська, 128 гордо підноситься житловий будинок зі шпилем. Дуже шкода, що багато хто не звертає на нього уваги під час екскурсій. Адже творіння архітекторів Павленка та Єрмілова, побудоване 1953 року, теж потрапило до списку найкращих. Сучасники писали, що будинок відрізняється оригінальністю задуму і дуже добре пов’язаний із парком. Кутова частина зі шпилем вдало оформляла в’їзд до Харкова. Квартири ж у будинку відрізнялися зручністю та впорядкованістю.

Так вийшло, що у 50-х роках минулого століття дві будівлі на самому початку вулиці Сумської обвалилися. На їх місці за проєктом архітектора Я. А. Бліндера було споруджено новий житловий будинок, якому вдалося максимально вдало та органічно вписатися в навколишню забудову та отримати позитивну оцінку громадськості міста. Мабуть, тому будівля на Сумській, 7/9 і потрапила до списку найкращих будівель.

Ну а завершував документ невеликий, але дуже цікавий житловий будинок за адресою Сумська, 114.

Будівлю було зведено у 1950 році за проєктом архітектора В. П. Костенка. При її будівництві, виявляється, вперше в Харкові було застосовано керамічні блоки для облицювання фасаду.

Безумовно, більшість об’єктів, які потрапили до документа «Коротка характеристика найкращих будівель та споруд міста Харкова періоду 1917—1953 років», ― це споруди післявоєнного періоду. Це був час, коли місто після двох окупацій та звільнення наприкінці серпня 1943 року, попри розруху, воскресало з руїн. Найчастіше, проходячи зараз вулицями Сумською чи Мироносицькою, повз будинки радянського періоду, ми (зокрема і я) не завжди звертаємо на них увагу. Сірі, пересічні, безликі, їх важко порівняти з особняками дореволюційними. Тому головний підсумок прочитання «списку двадцяти найкращих» полягає саме в тому, що він дає нам чудову можливість зовсім по-іншому побачити та зрозуміти цінність цих будівель як для історії міста, так і для самих себе.