З Юнаківки наш шлях лежить у Кияницю. У документі 1767 знаходимо: «підпрапорний Антон Антонов; у хуторі Кияниці-21 п. д.». У 1794 році хутір належить йому.

Його онуки Іван та Федір були зараховані до дворянства у 1804 році. Пам’ять про сімейство Антонових на Слобожанщині не згасла. В Угроїдах, де вони мали садибу, коштом колезького асесора Миколи Федоровича Антонова було споруджено прекрасний кам’яний Пророко-Іллінський храм.

У першій половині ХІХ століття Кияница перебуває вже у власності блискучого Слобожанського роду Савичів.

Пращури їх служили в малоросійських чинах у 1690 і 1718 роках від Государів Царів і Великих Князів Іоанна Олексійовича та Петра Олексійовича жалувані грамотами на маєтки.

Визначенням харківських дворянських депутатських зборів рід Савичів внесено до книги дворянського родоводу. Представники цього роду нарівні із сімейством Кондратьєвих обіймали керівні посади у Сумському слобідському козацькому полку.

А до 1860 року Савичі стали одним із найчисленніших родів, які володіли землями у Харківській губернії. У Сумському повіті на той момент налічувалося 63 маєтки у 100 душ і понад, з них тринадцятьма володіли Савичі (і ще одним у Лебединському повіті).

Цей чудовий слобожанський рід подарував багато видатних діячів як Харківської губернії, так і Російської імперії. Відомі військові, економісти, астрономи, морські вовки… Все це наші рідні слобожанські Савичі, ім’я яких нині ганебно забуте земляками, які на кожному кроці кричать про свій патріотизм.

Хай там як, у середині 1865 року Савичі продають Кияницю Івану Герасимовичу Харитоненку. Який будує у 1866 році на цих землях свій перший цукровий завод, чиї руїни можна побачити й досі.

Завод процвітає – адже обладнаний він за останнім словом техніки. Прибутки Харитоненка зростають. Неподалік від нього будується великий одноповерховий будинок.

Незадовго до своєї смерті Іван Герасимович звернувся до московської міської управи з проханням дозволити йому будівництво нового кам’яного будинку та двох флігелів на Софійській набережній. Дозвіл було отримано, а чудовий архітектор Василь Герасимович Залеський підготував проєкт.

Завдяки кольоровим фотографіям американського фотографа Харрісона Формана, який багато подорожував Радянським Союзом, ми з вами можемо дізнатися, як виглядав московський палац Харитоненко 1939 року.

Паралельно з особняком у Москві Харитоненко розпочинає будівництво великої садиби у Кияниці, а також закладає поряд з нею величезний парк площею понад 55 гектарів. На сьогоднішній момент садиба має такий вигляд:

Погодьтеся, подібність дуже очевидна.

За 20 днів до своєї смерті, 10 листопада 1891 року Іван Герасимович Харитоненко складає заповіт, у якому читаємо:

Благопридбаний маєток мій, Кияниця Харківської губ Сумського повіту, що дістався мені від різних осіб за 8-ми купчими договорами, скоєними в Полтавській Палаті Цивільного Суду 1865 р. за № 361, в Харківській Палаті Кримінального та Цивільного Суду 18 за затвердженими Старшим Нотаріусом Сумського Окружного Суду 1873 р. за № 25, 1880 р. за № 30, 1882 р. за № 9 і 1883 р. за № 16 з усіма орними та сіножатями землями, з цукробуряковим заводом, з усіма закладами, рухомістю, що буде значитися в тому маєтку по день закінчення річних звітів, заповідаю у повну власність племінниці моїй, дружині купця Сумської другої гільдії Марії Матвіївні Лещинській, за винятком лише лісів, які надходять у власність Ліщинської лише тоді, коли піде угода, в чому я цілком впевнений, із моїм сином, Павлом Івановичем, із виплатою йому Лещинською за оцінкою за ліси із землею за їх виміром та вартістю. Якщо ж згоди між ними не буде, то ліси із землею в загальній масі спадщини надходять у власність мого люб’язного сина Павла Івановича Харитоненка, тому що я своїх лісів не рубав, не продавав і не дарував.

Так садиба у Кияниці переходить у власність до Лещинських, завдяки яким вона й отримала нинішню назву. Слобожанського мільйонера пов’язувало з цією сім’єю чимало – сам Іван Харитоненко ще 1852 року одружився з Наталією Максимівною Лещинською.

Походження цієї родини туманне і донині. Максим Семенович Лещинський, якого вважають родоначальником, з’явився у Сумах у ХІХ столітті. Справи у купців Лещинських йшли по-різному, проте на момент укладення шлюбу справи у маловідомого сумського купця Івана Герасимовича були в найкращому стані. Тож це не був шлюб із розрахунку.
1871 року син старшого брата Наталії Максимівни, Микола Йосипович, одружується з дочкою старшого брата Івана Харитоненка ― Марією Матвіївною. Таким чином дві купецькі сім’ї ще більше скріплюють свій союз і, як заведено на той час, капітали. Адже як весільний подарунок Іван Харитоненко призначає Миколу Йосиповича Лещинського керівником свого цукрового заводу у Кияниці.

Отриманою спадщиною Лещинські розпорядилися з розумом. За них завод ще більше процвітає. Ось дані Всеросійської промислово-художньої виставки 1896 року у Нижньому Новгороді:

Лещинська, М. М., Харківська г., Сумський п., хут. Кияниця.
Цукровий пісок, білий та жовтий.
Рік заснування – 1866.
Число робочих ~480.
При заводі лікарня, лікар та школа.

У книзі «Фабрично-заводські підприємства Російської імперії» 1909 року про Кияницький завод наведено такі відомості:

Число робітників ― 819.
Річне виробництво – 1.440,100.

У період кінця XIX – початку XX століття коштом прибутків, які зростали, магнати Лещинські скуповують також занепалі дворянські маєтки поруч з Кияницею. Наприклад, як ми пам’ятаємо, 1893 року ― Юнаківку, а 1916 року ― занедбаний маєток у Хотені.

У 1911—1912 роках Сумськими земськими повітовими зборами активно обговорювалося питання про будівництво нової лінії залізниці. Ліщинські всіма силами лобіювали проєкт лінії Суджа-Юнаківка-Кияниця-Суми. Розуміючи, які вигоди це принесе, Микола Йосипович Лещинський навіть погодився поступитися землею в Кияницькому маєтку, потрібну для потреб залізниці, безплатно. На що в доповіді 1912 року «Про положення питання проєкту улаштування під’їзних шляхів Суми-Кияниця-Суджа» чиновниками було дуже єхидно помічено: «У цьому повідомленні, що, безсумнівно, представляє велику допомогу у справі влаштування під’їзної колії, вказується лише Кияницький маєток. Тим часом залізниця пройде й іншими маєтками М. І. Лещинського. Тому було б бажаним просити М. І. Лещинського відвести землю безплатно протягом усього проходження її через його володіння». Може, з цієї причини, може, з іншої, але залізницю так і не проклали.

На початку ХХ століття автомобіль коштував вкрай дорого, і дозволити його міг собі мало хто. Попри те, що документально це ніяк не підтверджено, деякі дослідники вважають, що саме Лещинські 1900 року стали першими автовласниками у Харківській губернії. Щиро сподіваюся, що справжня правда рано чи пізно відкриється тим, хто працює в архіві із документами. Однак безперечним є те, що Лещинські були затятими автомобілістами. Члени родини Лещинських володіли далеко не однією машиною, брали участь в автопробігах Російською імперією та Європою, були членами автоклубів.

3 березня 1891 року у Курську народилася Євфалія Іванівна Ваніна. Закінчила вона гімназію в Харкові та в 1908 вийшла заміж за Івана Даниловича Хатаєва. Саме під цим прізвищем відома та, кому долею було уготовано стати знаменитою співачкою. 1917 року Євфалія закінчила Харківську консерваторію. У роки Визвольних змагань гастролювала у Харкові, Сумах, Охтирці, Ростові-на-Дону, Москві. 1922 року зі своїм другим чоловіком В. М. Левіним, другом Сергія Єсеніна, через Маньчжурію емігрувала до США. Чимало нащадків Євфалії Іванівни залишилося на Слобожанщині. У її фонді (Р-6727), який дбайливо зберігається в Державному архіві Сумської області, можна знайти програми концертів, буклети, різні портрети та фотографії, платівки із записами романсів, а ще — особисті щоденники.

Саме їх було видано 2002 року Сумським архівом під назвою «Хатаєва Є. Про час і про себе». Там ми знаходимо її спогади й про палац Лещинського у Кияниці. Вони написані настільки яскраво, що просто переносять нас у минуле. І ось перед нами постає не величне згасання володінь магната Лещинського, а повний пишноти та життя палац…

Щороку я і моя молодша сестра гостимо у мільйонерів Лещинських – старих друзів нашого дідуся. Ми живемо в розкішному будинку-палаці в 40 кімнат, де є біла зала на 200 осіб, чудова кімната-бібліотека, більярдний салон, обшитий крокодиловою шкірою, чудовий зимовий сад. І коли ми вечеряємо, то зі їдальні відчиняються двері в зимовий сад, і ми милуємося рідкісними рослинами, прекрасними квітами, фонтаном, гротом і кольоровими вогнями в електричних лампочках, що горять. Нам під час їжі прислужують два лакеї в білих рукавичках і дві покоївки в мереживних фартухах. Після сніданку нас катають у чорному лакованому візку, запряженому білими або вороними рисаками. Ми сидимо на лаві проти Лещинських і боїмося від збентеження промовити слово: навіть у горлі сохне і в грудях галушка якась. Перед вечором молодий син Лещинських бере нас у свій автомобіль і мчить нас у полях вибоїстою дорогою 80 км на годину. І ми міцно тримаємося за руки, щоб не вискочити, і стискаємо з силою свої губи, боячись, що відкриються рота, і ми відкусимо свої язики.

…Ні, нам не весело все це… О, ні! Ми так сумуємо. У величезному будинку завжди така тиша, що ми ходимо навшпиньки та говоримо пошепки.

Іноді заходимо до бібліотеки, там так багато гарних книг у замкнених шафах. І ми тільки дивимося на них через скло та перераховуємо їх знизу догори та зверху донизу.
Мені хотілося б пограти на піаніно (я вже почала брати уроки музики), але воно теж замкнене на ключ.

― Зіна! Я зараз подзвоню лакею, нехай прийде.

― Ну! І що ти йому скажеш?

― Я скажу, що сумую, що дуже нудно.

Зіна, хоч і молодша за мене, але завжди розважливіша.

― Що ти? Хто ж кличе лакея, щоб йому сказати, що ми нудьгуємо? Ні, краще ходімо до парку погуляти, лебедів подивитися.

А мені й лебеді набридли. І чому вони тут чорні із червоними носами? Зіна знову пояснює:

― У всіх білі лебеді, а у багатіїв мають бути чорні. Адже у них все навпаки, тому вони й багаті.

Микола Йосипович Лещинський, проживши безбідне життя, помер у віці 69 років у липні 1914 року. Його син Іван Миколайович у 1919 році помер від «іспанки». Садиба пережила і їх, і дві війни.

За радянських часів у палаці Лещинських знаходилася музична школа, а потім – турбаза всесоюзного значення «Кияниця», та й взагалі чого там тільки не було.

Наразі садиба належить Сумському національному аграрному університету.
З 1979 року садибно-парковий ансамбль у Кияниці було визнано пам’яткою архітектури державного значення.

Ще у 2015 році в садибі можна було застати ще такий стенд:

Нині його немає. Справді, навіщо комусь потрібно знати, що в унікальному парку державного значення перебуває понад 100 видів дерев та чагарників?

Присадибний флігель 2 роки тому виглядав так:

Зараз від прекрасного ґанку не залишилося і сліду. Всюди стоять таблички, які прямо кричать, що довкола все аварійно.

Потроху приходить у такий самий стан і чудовий кам’яний міст у парку, збудований Лещинськими, перший завод Харитоненко та його будинок. Адже вони не є пам’ятками архітектури, навіщо їх зберігати? Куди простіше відкривати пам’ятники, називати іменами знаменитих громадян вулиці та всюди кричати про те, як важливо пам’ятати, скільки зробила родина Харитоненка для міста Сум та нинішньої Сумської області. Але, мабуть, це не моя справа — адже я з Харкова, де справи з охороною історичних пам’яток не набагато кращі (наприклад, так або так).

Ми покидали Кияницю о 7-й годині вечора. Поперед нас чекала ще садиба в Хотіні. Однак, їдучі, ми намагалися зберегти цей прекрасний покинутий палац у пам’яті у найменших подробицях. Адже впевненості, що навіть у такому гнітючому стані садиба зможе прожити ще кілька років, ні в кого з нас не було…