Продовжую розповідати про нашу поїздку колишнім Вовчанський повіт. Відвідавши Богоявленський храм в селі Молодова, садибу старовинного дворянського роду Дзвінків у селі Верхня Писарівка і церква в Петропавлівці, ми вирушили до Василівки, сподіваючись насолодитися красою родового маєтку дворян.
Слобожанське тотальне бездоріжжя вкотре дуже неприємно здивувало нас. Однак після прибуття ми зрозуміли, що стан дороги, якою ми їхали, набагато кращий, ніж те, в якому вигляді знаходиться сама садиба.
Рід Бекарюкових вів своє походження від родоначальника Олексія Урюпіна, сина Бекарюкова, якому в 1543 році разом з братами його були пожалувані маєтки в Костромському повіті. Їхнє сімейство було записано герольдією у VI частину книг дворянських родоводів Харківської та Воронезької губерній Російської імперії.
У документі список осіб, внесених до книги дворянського родоводу Слобідсько-Української (нині Харківської губернії) 1786 року, зустрічаємо підпоручика Бекарюкова Івана Івановича.
Герб у цього дуже цікавий.
Щит розділений на чотири частини, з яких у першій частині, у срібному полі, зображено червоне серце з полум’ям, пронизане золотою шпагою. У другій частині, в блакитному полі, видно золотий промінь, що виходить з лівого верхнього кута. У третій і четвертій частині, в червоному і чорному полях, покладено купу срібних бомб, що має вигляд піраміди, і з них верхня бомба випромінює полум’я. Щит увінчаний дворянським шоломом та дворянською короною зі страусовим пір’ям. Намет на щиті срібний і червоний, підкладений чорним і золотом.
Під час війни 1812 року генерал-майор із роду Бекарюкових був обраний начальником губернського ополчення, входив до Харківського губернського комітету з влаштування побуту поміщицьких селян.
Представники цього роду в XIX столітті періодично обіймали посади ватажків дворянства Вовчанського повіту. До 1860 року в цьому ж повіті Бекарюкови володіли селами
Василівка та Зручне, слободами Іванівка та Захарівка.
У слободі Іванівка коштом парафіян у 1872 році була збудована Преображенська церква, яка до наших днів не збереглася. Там же на церковному цвинтарі були й могили Бекарюкових.
Ось що пише про садибу Григорій Лукомський, який відвідав її в 1912 році:
Будинок і служби розташовані на вершині пагорба над селом, таким чином, що, під’їжджаючи до маєтку, не тільки не видно саду, але навіть важко собі уявити, де він міг би розташуватися.
Позаду будинку скат, на ньому розкинувся старий чудовий сад з алеями лип. Проїхавши село, досить похмуре, вже здалеку можна побачити всю садибу: посередині будинок невисокий, але з портиком та імпозантною архітектурою, а перед ним по обидва боки вперед витяглися службові флігелі, теж прикрашені стовпами та навіть колонами.
Навколо – оголена місцевість, червоні оголені схили пагорбів, розмитих дощами. Жалюгідні, обгризені рокити біля струмка. В’їхавши у велике подвір’я, що має характер господарський, відразу відчуваєш справжнє садибне життя. У цьому сенсі Василівка типовіша, ніж Графське чи Хотень. Як маєток такого ж характеру – Бездрик: з боку під’їзду все господарство, а з протилежного боку будинку – парк та насолода життя. У Василівці риси цих двох сторін садибного життя виражені блискуче. Усе ділове сконцентровано перед головним під’їздом.
Тут фасад прикрашений лоджією, дуже зручною для зустрічей поміщика з селянами, перед портиком дуже милі та курйозні ліхтарі на тумбах, висунутих сильно вперед. Зі сходів видно всі служби: господарство, так би мовити, на увазі пильного ока поміщика. Прекрасна та типова картина, що відкривається з лоджії. Між фустів колон біліють стовпи та фронтони комор, сараїв, будиночка управителя. Збоку будинку розміщені красиві, стрункі портики з чотирьох доричних колон – це бічні входи до будинку. Фасад, що відкривається з боку несподівано тінистого саду, вражає своєю пишністю.
Важко припустити, підходячи до будинку з боку входу, що його протилежна сторона буде оброблена настільки красиво. Хоча всі розміри будинку дуже невеликі, але пропорції взяті вдало, і ротонда, тактовно вміщена, аж ніяк не здається затиснутою крилами. Особливо гарні в будинку печі – високі, типові для 20-х років XIX століття, тобто для часу, коли збудовано був і будинок.
Вкрай цікавим є також життя і доля останнього власника садиби з цього роду — Дмитра Дмитровича Бекарюкова.
Народився він 1 січня 1861 року в родовому маєтку у Василівці. Закінчив 3 Харківську Гімназію. З 1880 року був студентом медичного факультету Харківського університету. За участь у студентських безладах, що відбувалися у лютому та березні 1882 року, і через подачу колективного протесту проти дій опікуна Харківського навчального округу було виключено 19 березня 1882 року з університету. Проте з правом вступу до інших вищих навчальних закладів. Через свою неблагонадійність перебував під негласним наглядом поліції.
Вступивши до Казанського університету, Дмитро Дмитрович примудрився відзначитися і там у студентських заворушеннях, беручи активну участь у діяльності революційних організацій. За що утримувався під вартою з 25 жовтня по 6 листопада 1884 р. У травні 1886 Бекарюков все-таки закінчив Казанський університет зі званням лікаря. Після цього він поїхав до Харкова, де став надштатним ординатором губернської земської лікарні. Проте й у нашому улюбленому місті Дмитро Дмитрович не заспокоївся. У 1887—1888 роках він вів активну революційну пропаганду серед робітників. Вступив у робочий гурток Іцки Родштейна народницького характеру, у якому грав керівну роль. З огляду на те, що за своїми поглядами дворянин Харківської губернії дуже схилявся до марксизму, саме Бекарюков вперше ознайомив деяких членів харківського гуртка з «Капіталом» Маркса. Влітку 1888 року Дмитро Дмитрович переїхав жити з Харкова в маєток батька у Василівку.
У 1889 році знову залучався до дізнання у справі харківського гуртка, що називався «Російська революційна група робітників». Утримувався під вартою з 31 серпня по 16 вересня 1889 року, а потім перебував під особливим наглядом поліції. У 1890 висланий в Степове генерал-губернаторство (територія сучасних Росії та Казахстану) і жив в Акмолінську. У серпні 1893 року знову повернувся до Харківської губернії. У 1894 році був тимчасово прийнятий на службу земським лікарем у с. Михайлівці (Павлоградський повіт, Катеринославська губернія). У 1897 році відхилено його клопотання про право проживання в Москві для вдосконалення у своїй спеціальності (дитячі хвороби). Жив у 1897 році у Твері. У грудні 1898 року все ж таки отримав дозвіл жити в Москві, куди й переїхав. Там Бекарюков згодом зайняв керівне становище у шкільно-санітарній справі та був навіть головою комісії шкільних лікарів. Вважався великим фахівцем із питань шкільної гігієни. Його робота «Основні засади шкільної гігієни» пережила 2 перевидання (у 1906 і 1914 роках) і вважалася капітальним керівництвом у цій галузі.
Жовтневу революцію підтримав без вагань. У 1920-х роках брав участь у розробці гігієнічних норм навчального навантаження школярів, написав першу пам’ятку про охорону здоров’я піонерів. Був членом головної шкільно-санітарної ради та вченої ради з фізичної культури Наркомздоров’я РРФСР (у 1919-1921 роках). Був редактором «Посібника з охорони здоров’я школярів» (1926). У 1926 році колишній харківський поміщик був відзначений званням Героя Праці. Керував організацією дитячих поживних пунктів; брав участь у розробці проєктів дитячих оздоровчих закладів та благоустрою шкіл у Москві. З 1931 року і до своєї смерті 1934 року працював в інституті гігієни ім. Ф. Ф. Ерісмана.
Рідні сестри Дмитра Бекарюкова, які народилися у Василівській садибі, також залишили свій слід в історії.
Наталія Дмитрівна, уроджена Бекарюкова (1859—1937 рр.), була лікарем, довго працювала у земських лікарнях Харківської губернії. Займалася літературою, писала під псевдонімом Т. Барвенкова. Була одружена з Олексієм Вікторовичем Гізетті (повне прізвище — Гізетті ді Капофієррі) (1850—1914 рр.). Син її, Олександр Олексійович Гізетті, став відомим літературним критиком і літературознавцем, автором низки книг і статей про А. Ахматову, І. Буніна, Г. Ібсена та ін.
Марія Дмитрівна Бекарюкова вийшла заміж за Ф. Ф. Ольденбурга, відомого тверського педагога, брата академіка С. Ф. Ольденбурга.
Але найвідоміша із сестер Олена Дмитрівна Бекарюкова (1868—1942 рр.).
16 серпня 1891 року в Преображенській церкві знайомої вже нам слободи Іванівки вона була вінчана з Олександром Сергійовичем Лаппо-Данілевським, який згодом став відомим істориком.
Не виключено, що після вінчання весілля святкували у родовому маєтку Бекарюкових, що знаходився поряд. А про дітей, які народилися в цьому шлюбі, пам’ятають і досі. Адже Іван Олександрович Лаппо-Данілевський (1896—1931 рр.), радянський математик, член-кореспондент АН СРСР і художник Олександр Олександрович Лаппо-Данілевський (1898—1920 рр.) — сини Олени Дмитрівни.
На початку ХХ століття родова садиба Бекарюкових була продана Є. А. Деларю, який і став її останнім власником. Минули роки… Ще в 70-х роках минулого століття в садибі кипіло життя, знаходився клуб і «ленінський куточок». Проте, кажуть, потім у маєтку знайшли скарб. Охочі до скарбів громадяни потихеньку почали розтягувати особняк на цеглу. У перші роки незалежності України у родовому маєтку колись славного роду почали збиратися місцеві родові алкоголіки. Дивлячись на безформні руїни садиби, зараз я розумію, що ніяке диво не може її врятувати.
Мине ще кілька років, і остання пам’ять про дворян Харківської губернії Бекарюкових буде безжально стерта з лиця слобожанської землі.
З супутникової карти зараз садиба у Василівці виглядає так:
Навіть з часом обриси цього прекрасного маєтку вражають. Але це далеко не все – тепер ми можемо оглядати це чудове місце ще й з висоти пташиного польоту.
Далі наш шлях лежав у Великий Бурлук.
