Сівши в машину 7 червня о 8 годині ранку, наша маленька, але вкрай дружна експедиція, що складається з мене, Інни Роменської, Олексія Мазурчука, Максима Грицаненка та Дмитра Кривулі знову вирушила в подорож Слобожанщиною. На цей раз ми вирішили подивитися, що залишилося на території колишнього Охтирського та Сумського повітів Харківської губернії.

На території нинішньої Сумщини, до речі, і донині збереглася величезна кількість чудових старовинних слобожанських храмів та садиб. Щоб оглянути їх усі, знадобилося б кілька тижнів і навіть місяців. Хвала Всевишньому, що дістатися до них набагато простіше та ближче, ніж до краси Західної України, яку наші земляки часто знають набагато краще, ніж свою. Отже, після нелегкого вибору було вирішено відвідати 4 об’єкти та з болем відмовитися від того, щоб «по дорозі заїхати ще до…» приблизно до десятка інших.

З нетерпінням та завмиранням серця під’їжджаємо до першого місця. Ще б нам не бути в нетерпінні, адже вище Охтирки, в Бакирівці, наче птах, ширяла на високому березі однієї з заток Ворскли церква Великомучениці Параскеви П’ятниці.

Вважається, що сам храм був побудований в 1685 році та за свою довгу історію пережив не одне відновлення і відтворення (1712, 1801, 1864, 1901, 1903 роки). Був він дерев’яним на цегляній основі. Одна з особливостей – п’ятигранні подовжені вікна основного об’єму та прямокутні тристулкові на кожній із граней восьмерика. Востаннє храм перебудовував єпархіальний архітектор Варшавсько-Холмської та Харківської єпархій Володимир Миколайович Покровський. Дерев’яні будівлі В. Н. Покровського були абсолютно унікальні за своєю архітектурою. Храм пережив дві війни… Однак у 1989 році був закритий через аварійний стан. Але все одно вважався єдиним дерев’яним творінням прекрасного архітектора, який дійшов до наших днів. Завдяки численним фотографіям в інтернеті ми й досі можемо побачити цю красу.

На жаль, вранці 28 липня 2015 року в купол храму потрапила блискавка. Вогонь погасили лише надвечір.

«Внаслідок пожежі було знищено купол та його надбудови, пошкоджено стіни на площі до 80 квадратних метрів», ― розповіли тоді в ДСНС.

Приїхавши туди, ми сподівалися, що побачимо хоч якісь залишки. Однак нашим очам постали лише купи дощок, що обвуглилися, які більше нагадували звалище, ніж колись прекрасний храм…

Попереду на нас чекали садиби в Хотені та Кияниці, а також храм у Юнаківці. Тому ми без зупинок пронеслися через Тростянець і Суми, не заїхавши навіть до Боромлі, Великого Бобрика та Могриці, давши собі слово обов’язково дістатися туди наступного разу.

Повернувши праворуч до Писарівки, їдемо спочатку до Юнаківки. У книзі К. Щелкова «Історична хронологія Харківської губернії», виданої 1882 року, про Юнаківку можна прочитати таке:

1710 р.
— Сотник Семен Андрійович Юнок, який заснував та володів Юнаківкою, продав її фельдмаршалу князю Михайлу Михайловичу Голіцину.
1806 р.
— У Юнаківці освячено кам’яний храм Різдва Богородиці, дозволений будівництвом 1793 року.

Історик Дмитро Васильович Поленов у своїй книзі «Історичні відомості про Катерининську комісію для створення проєкту нового Уложення» пише про Юнаківку наступне:

З давніх-давен слобода Юнаківка, яка до цього володінням була сумського полку козака, і через продаж того козака його сіятельству князю Голіцину у володіння дісталася, якою і нині його сіятельство князь Олександр Михайлович Голіцин володіє. І в тій слободі Юнаківці мешканці, піддані черкаси мають у всьому вільність, як винне куріння в зимові та літні місяці безперервно, також вільні шинки та соляний продаж без припинення

За даними на 2001 рік населення Юнаківки становило трохи понад 1700 осіб.

Адже раніше, в середині XIX – початку XX століття тут мешкали від 5000 до 8000 жителів. Була богодільня, ткацька фабрика Хомовського, що виготовляла лляне полотно і мішки на 8000 рублів на рік, поштова станція, недільний базар і 4 ярмарки на рік, цукровий, селітряний і цегельний заводи, більше десятка крамниць. цього дня. У центрі села ще стоять кілька чудових особняків початку ХХ століття, які поступово перетворюються на руїни.

Славне сімейство князів Голіциних володіло Юнаківкою понад 100 років, до середини XIX століття. Потім у результаті шлюбу княжни Олександри Михайлівни Голіциної з відомим німецьким дипломатом і політичним діячем Георгом-Гербертом цу Мюнстером (нім. Georg Herbert zu Münster) Юнаківка дісталася їхньому синові Олександру. Він у 1893 році продав занепалий маєток близьким родичам відомого підприємця Івана Харитоненка — Лещинським. Проте саме з тими часами, коли Юнаківкою володіли князі Голіцини, і було пов’язано причину нашого приїзду туди.

У своїй книзі «Історико-статистичний опис Харківської єпархії» Філарет (Д. Г. Гумілевський) пише:

У якому році збудовано перший храм у Юноківці, невідомо. Відомо лише, що він був в ім’я святого Миколая, однопрестольний. З історії множення населення Юноківки за Петра безсумнівно, що близько 1709 року вже був храм у Юноківці. У справі 1748 року в Юноківці Суджанського повіту при храмі святого Миколая – два священники, один – Григорій Подільський

Загалом у слободі було 3 храми.

1) Кам’яний трипрестольний храм на честь Преображення Господнього. Побудований він був коштом парафіян і за участю власника слободи князя Голіцина в 1784 році. Старий же дерев’яний Преображенський храм було продано мешканцями Юнаківки у село Білку Суджанського повіту.
2) Різдва Богородиці.
3) Кам’яна однопрестольна Свято-Троїцька цвинтарна церква, побудована в 1857 році коштом парафіян і приписана до храму Різдва Богородиці.

З них до наших днів зберігся лише один – Різдва Богородиці.

Будували його на місці старого дерев’яного храму 13 років (з 1793 по 1806 рік) коштом парафіян. Стару дерев’яну церкву через старість розібрали. Храм був кам’яний з чотирма престолами в ім’я Св. Миколи Чудотворця, Архістратига Михаїла, на честь Різдва Пресвятої Богородиці та на хорах на честь трьох святителів: Василя Великого, Григорія Богослова та Іоанна Золотоуста. Оскільки престол Різдва Богородиці був середнім та головним, то й храм назвали на честь нього.

У 1823 році поряд з церквою було знято стару дзвіницю і споруджено нову триярусну за гроші настоятеля Корнилія Краснокутського. У 1874 році в нижньому підвальному поверсі храму влаштовано теплу в ім’я Трьох Святителів церкву.

Ім’я архітектора храму невідоме, але оскільки побудований він був у стилі класицизму, деякі схильні приписувати його авторство найвідомішому архітектору того часу Джакомо Антоніо Доменіко Кваренгі.

У 20 роках минулого століття храм виглядав так:

На інтернет-аукціонах можна зустріти у продажу чимало німецьких світлин часів війни, зроблених на тлі храму.

Нині церква Різдва Богородиці в Юнаківці, яка вважається одним із найкращих зразків архітектури стилю класицизму в Україні, вражає своєю красою та незвичайними розписами, перебуває багато років у будівельних лісах. Але навіть зараз сказати, що храм гарний – це нічого не сказати. Якщо сказати, що він чудовий … на мій погляд, можна просто промовчати.

Силами місцевої громади храм Різдва Богородиці, той самий, який чомусь називають просто «Голіцинський», зараз намагаються відновити. На нижньому підвальному поверсі ведуться служби.

Давним-давно, коли люди вважали, що земля плоска, вони говорили, що, стоячи на її краю, можна відчути, як паморочиться в голові. Перебуваючи в Юнаківці, на самому краю слобожанського світу, голова справді паморочиться – це правда. Ось тільки паморочиться вона не від висоти, а від замилування. Навіть від того, що лишилося…

Кожен із нас на Слобожанщині має свої улюблені місця. Особисто для мене одним із таких і є старовинний храм у Юнаківці. Це те місце, куди тягне повернутися постійно і звідки не хочеться їхати. Однак, як би нам не хотілося залишитися там довше, ми таки змусили себе сісти в машину і поїхати до Кияниці — на зустріч із тим, що залишилося від маєтку Лещинських.