У минулому столітті на землях Слобідської України було чимало політиків, чиї імена стали відомими та поважними по всій країні. Багато хто залишив по собі мемуари, де розповідають про свою роботу в міській, земській чи державній думі, поглядах та оцінках тих чи інших подій, політичних інтригах.

Читати мемуари завжди цікаво і, дивлячись на всю історичну спадщину, що дійшла до нас, я дуже довго думав, чиї ж спогади порадити прочитати в першу чергу. Відомого вченого-ідеаліста, який вважається одним із головних масонів минулого і потрапив у велику політику з бажанням змінити світ? Чи, можливо, блискучого світського лева, що походив із титулованої та найбагатшої родини нашого краю й описує у своїх спогадах усі подробиці та деталі кулуарних переговорів між партіями та призначеннями міністрів? У результаті після довгих роздумів я обрав Никанора Савича, який був у 1907—1917 роках депутатом III і IV Державних дум від Харківської губернії, а після займав важливі посади за Денікіна та Врангеля. Про рід Савичів та його відомих представників на наших землях я вже писав.

Сам же Никанор Васильович народився 22 грудня 1869 року в родовому маєтку Біловоди Сумського повіту. Навчався на фізико-математичному факультеті Санкт-Петербурзького університету. Попри успіхи в науках, продовжити навчання та здобути науковий ступінь Никанору так і не вдалося. Після смерті батька у 1895 році у спадок йому дістався великий, але це був занедбаний маєток у 679 десятин, сімейні борги та турбота про молодших братів, навчання яких ще тривало. Никанор Савич переїхав до Біловодів, де цілком присвятив себе сільському господарству, і якийсь час жив пустельником. Свій прихід у велику політику він описує досить чесно і називає його «Кар’єра помилково».

…Тому велике було здивування, коли одного разу я з місцевої хроніки в газеті «Південний Край» дізнався, що мене вибрали голосним Сумського повітового земства. Восени я отримав повістку, яка викликала мене на чергову сесію земських зборів. Я поїхав. Склад голосних був мені зовсім незнайомий, навіть І. Д. Траскина, нашого ватажка дворянства, я досі жодного разу не бачив. Я почав відбувати новий обов’язок з того, що зробив йому візит. Він виявився дуже милою, симпатичною людиною, вже літньою, добре знав колись мого батька, прийняв мене привітно, але в нього була, мабуть, якась нотка чи то недовіри, чи то настороженості щодо моєї майбутньої земської діяльності. Тільки потім, наприкінці сесії, він мені розповів, що це було викликано тим, що мене запропонувала на виборах як кандидат у голосні група «лібералів», як він називав партію нашого повітового голови управи…

…Голова управи, І. М. Линтварьов, був чоловік енергійний, любив популярність, звичайно, належав до лівого крила громадськості. Сам, дрібний землевласник, він зумів встановити близький контакт із групою голосних-селян, за допомогою яких успішно боровся з «правим» угрупуванням, все прагнення якого виражалося в одному слові — економія. У цій боротьбі інтересів збори розкололися майже на два рівні угруповання, кожен голос був на рахунку, тому здавалося безперечним, що ліберали виставили мою кандидатуру тому, що були впевнені в моєму «лібералізмі», тобто готовності вотірувати якомога більше нових витрат. Траскин дуже здивувався, коли я йому сказав, що «нікого з голосних не знаю і прошу його, нашого ватажка, мене познайомити з колегами по зборах, і в першу чергу з головою управи…

…Коли сесія скінчилася, мене запросили голосні «лівої» групи брати участь у їхній товариській вечері. Тут я не втримався, спитав їх, чому вони, зовсім не знаючи мене, виставили мою кандидатуру в голосні. Брат голови управи, Г. М. Линтварьов, згодом зізнався, що «вийшла помилка». За вибуттям когось із голосних була вакансія, а відповідного кандидата в їх групи не було. Вони побоювалися, що буде обрано будь-кого з прихильників «консервативної партії», тобто з осіб, які мали намір ставити перешкоди до розширення земського господарства. Вони знали, що в глушині повіту, в селі Біловоди, живе один із братів Савичів, людина ще молода, яка нещодавно приїжджала до місцевого суду з якоїсь справи. Його вони не знали, але чули, що він є помічником присяжного повіреного петербурзької палати. А раз він молодий і при тому належить до стану адвокатів, отже, має бути «прогресистом». Саме тому вони виставили цю кандидатуру. Але ніхто не знав, як звуть цього Савича, а у списку виборців Сумського повіту було кілька осіб цієї родини. Почали дізнаватися, хтось із керівників сказав, що біловодського Савича звуть Никанором — ось вони й виставили його кандидатом. Потім виявилося, що вони мали на увазі мого брата Миколу, який справді був помічником присяжного повіреного. Але робити було нічого, вибори відбулися, я вже був обраний — як виявилося — помилково. Так почалася помилково моя земська кар’єра…

Через деякий час Никанор Васильович, завдяки своїй енергії та блискучим ораторським якостям, увійшов до курсу місцевих земських справ, активно підтримував усі починання, спрямовані на розвиток основних завдань земської справи та боровся проти всього, що вважав непотрібним. Однак у 1905—1907 роках, вже бувши відомим суспільно-політичним діячем Харківської губернії, у виборах та роботі 1-ї та 2-ї Державних дум Російської імперії участі не брав і причин цьому не пояснював. Натомість чудово і виважено описував усе, що відбувалося тим часом як у країні, так і в Харкові. Про свою участь і перемогу у виборах до 3-ї Державної Думи Савич також уперто мовчить, лише вказуючи:

…Минуло кілька тижнів, 2-а Державна дума була розпущена. Настав указ про новий виборчий закон, який отримав назву Закону 3-го червня. Закон було видано як указ, він був сутнісно державним переворотом. Але він рятував сутність нового конституційного ладу, «представницького ладу», як його називав сам Столипін. У тому середовищі, до якого я належав, цей закон зустріли з неприхованою радістю. Для нас це було симптомом того, що, попри безглузду поведінку перших двох Державних дум «увінчання будівлі», якого стільки десятиліть домагалися земці, не зазнало смертельного удару, що збереглася участь представників громадськості у справі управління державою у контролі над діяльністю виконавчої влади. Водночас ми вважали, що відтепер шлях революції буде залишено, що суспільство переконається в тому, що майбутнє та розквіт держави — у спокійній еволюції, у співпраці представників суспільства зі спадковою владою. Ми усвідомлювали, що новий закон, даючи нам великі права, накладав на нас велику відповідальність за майбутнє країни. Але тоді ми вірили у свої сили, вірніше, у свої добрі наміри. Ми були переконані, що, ставши на шлях творчої роботи, разом зі Столипіним нам вдасться міцно налагодити відносини Влади з народом в особі новоствореного народного представництва…

Бувши депутатом Думи III-IV скликань, Никанор Савич активно працював у багатьох комісіях і очолював деякі з них. Наприклад, бюджетну, комісію з державної оборони, земельну, видатків військового міністерства – де брав участь у розгляді та розробленні законів. Так, у думі Никанор Савич згодом став найближчим співробітником відомого політичного та державного діяча Олександра Івановича Гучкова та секретарем фракції октябристів. Маючи виняткову працездатність і користуючись репутацією бездоганно чесного та того, хто вміє зберігати секрети депутата, згодом він очолив підкомісію з військово-морських справ. А його досвід у фінансових питаннях невдовзі почали визнавати видатні діячі адміралтейства, починаючи з адмірала Григоровича, який став міністром не без підтримки думської комісії, і закінчуючи молодим та талановитим доповідачем від морського Генерального штабу, тоді капітаном першого рангу Олександром Васильовичем Колчаком. До 1917 авторитет Никанора Савича у військово-морських справах був настільки великий, що відразу після лютневої революції Тимчасовий уряд запропонував йому обійняти посаду військово-морського міністра і сісти в Адміралтействі, в будинку «Під шпилем». Проте наш земляк, чудово знаючи залежність Тимчасового уряду від Петроградської Ради робітничих та солдатських депутатів, ухвалити цю посаду відмовився.

Про причини свого повернення в Україну Савич пише досить чесно:

…У травні до мене одного разу з’явився незнайомий пан у цивільному, але всі його манери доводили, що це військова людина старого доброго царського часу. Він відрекомендувався полковником гетьманської служби Миколаєвим, який прибув до Петрограда як комендант спеціального поїзда, який щойно прийшов з Києва. Поїзд цей посланий для вивезення на південь тих українських громадян, які застрягли на півночі, яких новий уряд потребує організації адміністративного апарату української держави. З більшовиками попередньо було досягнуто згоди про безперешкодний випуск цих осіб, серед яких значилося і моє ім’я. При цьому Миколаїв передав, що в організації нової влади брали активну участь багато моїх добрих знайомих і друзів по державній Думі та Харківському губернському земству. Їм я був завдячений тим, що мене включили до списку осіб, які підлягають вивезенню в першу чергу. Треба було дати негайно відповідь, чи я згоден евакуюватися в самостійну Україну. Хоча я не відчував жодної симпатії до самостійних устремлінь гетьмана, але вагатися не доводилося, адже по суті потрібно було обирати між Гетьманом та Леніним…

У грудні 1918 року Никанор бере участь у відомій нараді політичних діячів із представниками союзників у Яссах. Наступні частини мемуарів присвячені відходу на Південь, Білому руху та еміграції до Константинополя. З 1921 року Никанор Савич жив у Парижі, де у 1927 році, відійшовши від політичних та громадських справ, почав займатися роботою над мемуарами. Однак війна і подальша окупація Франції, що почалися у вересні 1939 року, зупинили видавничу діяльність багатьох емігрантів. У результаті, втративши будь-яку надію на видання своїх спогадів, Никанор Васильович Савич помер в Аньєрі (передмісті Парижа) 14 березня 1942 року і був похований на цвинтарі Сент-Женев’єв-де-Буа. І лише 1983 року його мемуари були частинами опубліковані у кількох номерах журналу «Грані», а 1993 року ― окремою книгою. І хоча вони написані монархістом і противником Гетьманату, для всіх тих, хто цікавиться політичним життям нашого краю в першій половині ХХ століття та її найвизначнішими представниками, текст буде дуже цінний.