Михайло Арцибашев та його роман “Санін”

04.04.2017 /

Одна з місій “Харкова, що манить” – пригадувати забутих зараз, але колись відомих та видатних харківців. У цій статті згадаємо одного тотально забутого письменника-харківця…

Михайло Петрович Арцибашев народився 1878 р. в Охтирському повіті Харківської губернії (хутір Доброславівка). Арцибашеви належали до “збіднілого” дворянського роду, батько Михайла був урядником в Охтирці. Михайло закінчив 5 класів в Охтирській гімназії, потім мав намір стати художником та навчався у Харківській школі живопису. Але художником йому стати не судилося (ним став у результаті його син). Арцибашев вибрав шлях письменника.

Першу свою розповідь він опублікував 1895-го р. у “Південному Краї”, щоб заробити грошей на фарби. Але незабаром малювання Михайлу набридло і він перейшов на літераторство. У “Південному Краї” Арцибашев друкувався до переїзду до Петербурга 1898 р. Його перу належить безліч оповідань, романів, повістей і п’єс.

Найбільшу популярність йому приніс роман “Санін” (1907). Вперше Арцибашев спробував опублікувати його 1903-го р. у “Світі Божому”, але отримав відмову. У результаті роман вийшов у журналі “Сучасний світ” у 1907 р., публікувався він частинами. І вже зчинив шум у пресі – остання частина рукопису була конфіскована поліцією, до того ж як жартували в пресі, “поліціянти померли від сорому”. Письменнику довелося цю частину переписувати… Роман був вкрай діаметрально сприйнятий суспільством. Молодь підхопила його, як прапор, старі покоління змішали “Саніна” із брудом. Він був заборонений офіційно. Але про все послідовно…

Після прочитання виникає відчуття, що “Санін” – гримуча суміш Достоєвського, Тургенєва, Буніна… важко підібрати аналогії – манера викладу дуже самобутня, хай і неідеальна. У Саніні наріжним каменем стає головний герой, який, як завжди, протиставляється оточенню. Але тут герой дуже незвичайний. Головна його ідея: все що приносить насолоду собі та іншим, але нікому не шкодить – природно. Санін дуже розумний, дуже щирий і не прив’язаний ні до чого матеріального, як бродячий філософ. Він насміхається над застарілими нормами моралі та умовностями, як над лушпинням епохи, що минає, і проходить крізь них, як гарячий ніж крізь масло. Він вкрай любить життя у всіх його проявах і ненавидить усе, що його обмежує, калічить та вбиває.

Арцибашев натуралістичний, у книзі багато смертей, до того ж описуються вони так, ніби письменник сам їх відчував.

Дія, судячи з непрямих ознак, відбувається у Харківській губернії – Святогірську та у найближчому провінційному містечку (очевидно, Ізюмі чи Слов’янську). Тут не можна не згадати й Сіверський Донець у всій його красі, і українські вишиваночки, які люблять одягати гарні панянки на “пікніках”.

Звичайно ж, є тут і нескінченні метання інтелігенції та безрезультатні ходіння “в народ” після невдалої революції 1905-го… Суперечки до хрипоти про роль релігії та християнства в історії людства… І розчарування через лицемірство, яке просочило суспільство трохи більш ніж повністю. Суспільство, яке обов’язково вибухне.

Роман був дуже популярний, читали його і студенти, і робітники, і інтелігенція, і навіть злочинці в місцях ув’язнення. Він був весь розкуплений, але згодом заборонений до повторного друку через зайву фривольність та розбещеність. Хоча нічого за межею відвертого я в ньому не побачив, але знижку на епоху варто робити.

Арцибашев дуже журився з приводу цих звинувачень, він говорив, що вся увага преси йде до малозначних деталей роману, тоді як суть твору перед рецензентами вислизає… Інтелігенція та студенти влаштовували лекції та публічні “санінські читання” в інститутах (а після заборони – у квартирах).

З’явилися “санінці” та “арцибашивці”, вільні від умовностей, які створювали “ліги вільного кохання” – такі собі архе-хіпі початку ХХ-го століття. Особливого поширення вони набули у великих провінційних містах, таких як Казань, і, особливо, Мінськ.

Популярний “Санін” був і за кордоном, роман був перекладений на безліч мов, включаючи арабську та японську, і викликав бурю полеміки в пресі. У Німеччині він навіть був екранізований двічі. Цікаво, що Петербурзький комітет у справах друку у квітні 1908 писав, що Санін – не вигадка автора, а списаний з натури персонаж, який є розвитком нігілістів XIX століття.

До революції 1917 р. у Росії екранізували інші твори Арцибашева, були популярні його театральні постановки.

Михайло Арцибашев та актриса Лідія Яворська. Постановка п’єси «Закон дикуна», 1915 р.

Доля самого письменника була такою ж складною, як і його герої. Він переніс трепанацію черепа через важку форму туберкульозу, в молодості пережив самогубство, через що практично нічого не чув. Ходив у студентському костюмі, хоч і студентом ніколи не був.

Як казав Арцибашев, повінчали на першій дружині його обманом, напоївши до нестями. Дружину зрештою він покинув з дитиною.

Його син, Борис, став талановитим художником і десятиліттями малював обкладинки журналів Time, Life та Fortune у США.

Не менш драматично закінчився і другий шлюб, який тривав 12 років. Після того як письменник розбагатів і перевів на дружину більшу частину статку, вона його покинула і пішла до пересічного актора. Тут точно варто згадати, що вчинки іноді повертаються бумерангом.

Третя дружина провела Арцибашева до труни… Більшовиків Михайло Петрович не сприйняв органічно. У 1923 р. він поїхав під приводом лікування до Польщі, і там і залишився, отримавши польське громадянство (у нього було польське коріння по матері). Був антирадянським рупором у місцевих емігрантських газетах… На жаль, через здоров’я, що похитнулося, він помер у 48 років, у 1927 р.

За радянських часів на його творчість було накладено табу і тільки зараз інтерес до Арцибашева, колись популярного дореволюційного письменника, відроджується.

Ознайомитись з романом “Саніна” можна за посиланням (формат .txt):