Вдосталь насолодившись видами старих будівель у Старому селі, ми вирушили до наступної точки нашої подорожі. Наш шлях пролягав повз села з «говорючими» назвами Харківщина, Шпилівка, Валки.
Як часто казки починаються так: «За пагорбами, за річками, в оточенні дрімучих лісів стоїть чудовий палац…» Виявилося, що казкові історії в деяких місцях Слобожанщини набувають реальності. Живим підтвердженням цього є Лифине. Невимовно красива (я б навіть сказав, чарівна) природа подібно до вишуканої оправи оточує дорогоцінний камінь – старовинну садибу. По дорозі від побаченого наше серце кілька разів завмирало, ми просто зупинялися і виходили з машини, щоб просто помилуватися пишнотою і тишею, що панували навколо.
У нас, які приїхали туди 22 липня, створювалося стійке відчуття, що хутір цей завмер у лихолітті або випадково загубився між світами. Адже за минулі 239 років там дуже мало що змінилося.
У 1778 році (це найдавніша згадка хутора в документах) там жило всього 179 осіб. Належав він на той час відомому роду слобідської старшини ― Алфьоровим. Потім хутором володіли Сомови, а на початку XIX ст. Лифине як посаг дружини переходить до Хрущових.
У документах за 1860 читаємо:
«Лебединський повіт.
— Наталія Олександрівна Хрущова – село Печищі з 2 хуторами».
Сам рід Хрущових було вписано у VI частину дворянського родоводу книги Харківської губернії.
Як ми з вами пам’ятаємо, до цієї частини вносилися стародавні шляхетні дворянські роди. «Стародавні благородні не інші суть, як ті роди, яких докази дворянського номіналу за сто років і вище сягають; шляхетний же їхній початок покритий невідомістю».
Рід Хрущових веде давнє своє дворянське походження від стольника Устинія та дітей його, стольників: Афанасія, Івана і Тимофія Устиновича Хрущових, яким жалувані були за їхню службу грамотами від Великих Государів Царів і Великих Князів Російських Іоанна і Петра Олексійовича населені маєтки. У 1651 році надійшли у спадок дітям стольника Устина Хрущова стольникам: Афанасію та Івану маєток сільце Басово в Тульській губернії; потім, як спадкові, і жалувані особисто від Государів маєткі переходили у спадок у двох лініях…
Не менш цікавим є і герб власників Лифинської садиби:
«У срібному щиті, у червоному полум’ї, чорна саламандра. Щит увінчаний Дворянським коронованим шоломом. Нашоломник: хвіст павича. Намет: праворуч чорний зі сріблом, ліворуч ― червлений зі сріблом».
Але не лише старовиною та гарним гербом була славна ця родина. До середини XIX століття рід Хрущових володів маєтками у шести з одинадцяти повітів усієї Харківської губернії.
І ось ми добираємося до головної мети нашої подорожі – Лифинської садиби. Побудована вона була чоловіком Наталії Олександрівни Дмитром Олександровичем Хрущовим.
Був він дуже цікавою та діяльною людиною. Освіту здобув у Харківському імператорському університеті. Частину своїх кріпаків відпустив за кілька років до скасування кріпосного права. З 1858 по 1859 роки був членом Харківського губернського комітету, де дбав про поліпшення побуту поміщицьких селян. У 1861 році отримав від уряду медаль «за праці зі звільнення селян». З червня 1865 до квітня 1867 вважався Лебединським повітовим ватажком дворянства.
На початку 1859 року Дмитро Хрущов у Петербурзі познайомився із Тарасом Шевченком. Після повернення в Україну легендарний Кобзар із 6 по 9 червня жив у Лифине, у флігелі навпроти головного садибного будинку. На згадку про це до нас дійшов його вірш, написаний там:
Ой по горі роман цвіте,
Долиною козак іде
Та у журби питається:
«Де та доля пишається?Чи то в шинках з багачами?
Чи то в степах з чумаками?
Чи то в полі на роздоллі
З вітром віється по волі?»Не там, не там, друже-брате,
У дівчини в чужій хаті,
У рушничку та в хустині
Захована в новій скрині.
Окрім віршів, знаменитий гість на згадку про свій візит залишив два пейзажі «В Лихвині» та етюд «Дуб».
1992 року чудовий історик архітектури та мистецтвознавець Віктор Васильович Вечерський відвідав садибу та виконав комплексну науково-дослідну роботу з її вивчення. Результати досліджень, а також історико-архітектурний опорний план села він опублікував у вкрай важливій для нас книзі «Спадщина містобудування України: Теорія та практика історико-містобудівних пам’яткоохоронних досліджень населених місць».
Дослідник дає лифинським околицям чудову назву «Лебединська Швейцарія».
Ми встановили, що велика своєрідність надає селу неповторного ландшафту, високі композиційно-візуальні якості якого призвели до такого метафоричного найменування, як «Лебединська Швейцарія.
Далі Віктор Вечерський пише:
Село зберегло етнографічні типи будівель, характерні для Слобожанщини. Однак з усіх будівель найбільшу історико-культурну цінність представляє комплекс садиби Хрущових, що складається з двох просторово відокремлених частин: парадного та господарського дворів. Парадний двір займає вершину пагорба, оточеного глибокими долинами. Тільки із заходу він поєднується з плато, де розташований прямокутний у плані, орієнтований на всі боки світла господарський двір. У рамках парадного двору розташовані одноповерхові будівлі: зі сходу головний будинок; навпроти нього, у північно-західному розі двору – винний склад; з півдня – флігель…
…Головний будинок дерев’яний, на цегляному фундаменті, збудований у 1830-х роках. У 1880-х роках зовні його обклали цеглою, зробивши одночасно надбудови на даху, внаслідок чого будівля замість пізньокласичних набула стильових рис французького неоренесансу.
Винний склад одноповерховий, на підвалі, двокамерний, прямокутний у плані з ризалітами на бічних фасадах. Фасади мають цегляний декор у вигляді лопаток, рустованих на кутах, стрілчастих арочек та підкарнизну аркатуру. Силует споруди збагачують фронтони та люкарни на даху.
Флігель у південно-західному кутку парадного двору прямокутний у плані, симетричний, з чотириколонним портиком-ганком на лицьовому фасаді та великими вікнами з лучковими перемичками та різьбленим дерев’яним декором.
Самі власники бували у садибі епізодично. Маєтком постійно керували орендарі.
У 1862 році у Лифине Хрущови будують винокурний завод, у якому працювали 13 робочих. Керівником був єврей Хаїм Гуревич.
Господарські споруди, що знаходились навпроти садиби, були 5 об’єктами по периметру прямокутника і створювали єдиний архітектурний комплекс. І досі вражає своїми масштабами та красою двоповерхова казарма для робітників економії.
По дорозі в садибу ми побачили храм, що будується. До 1917 року будинку Божого в Лифине не було. Вінчали, хрестили та відспівували мешканців хутора на той час у кам’яному Преображенському храмі села Ворожба.
У 1921 р. у будівлях колишньої садиби було створено одну з перших на Сумщині комун – «Новий світ».
Сьогодні від будинку, де мешкав великий поет України, не залишилося й сліду. Немає більше й меморіальної дошки, встановленої у 1964 році на згадку про перебування в садибі Т. Г. Шевченка, як немає і музейної кімнати.
Очевидно, країні, де у багатьох установах висять портрети великого Кобзаря, простіше ставити пам’ятники та проводити за бюджетні гроші заходи, ніж дбати про реальні шевченківські місця. Сама садиба, яка є пам’яткою архітектури та містобудування, продовжує радувати погляд і донині. Проте зовсім не завдяки «чуйній» турботі нашої держави. Приватний власник, у чиєму володінні зараз знаходиться садиба, не маючи змоги відновити її, у прямому розумінні врятував Лифине.
Лише завдяки високій сітчастій огорожі та постійній охороні садибний комплекс вдалося вберегти від руйнування та розкрадання. В цьому випадку Лифинській садибі, мабуть, пощастило більше за багато історичних пам’яток Слобожанщини. Якби там не було паркану, вона була б у прямому сенсі розтаскана на цеглу, втоплена в смітті аматорами «культурного відпочинку» і перекопана шукачами скарбів (адже всім відомо, що в кожному панському будинку прихований скарб з діамантами розміром з кулак!).
За даними на 2001 рік у Ліфіно проживало 50 осіб. Нині, певне, ще менше. Продукти до села привозять, бо магазину там немає (як і аптеки та багато іншого). Чи гідні громадяни України такого життя, за якого, якщо що з ними трапиться щось погане, швидка до них просто не доїде, бо доріг там елементарно немає?! Чи гідне село, яке має колосальний туристичний потенціал, такого похмурого існування?
Ось із такими суперечливими почуттями радості та смутку ми залишили Ліфінську садибу і вирушили на пошуки Шелехівського озера…