Якщо зовсім чесно, то залишати лифинські краси нам зовсім не хотілося. Однак час безжально йшов, а попереду нас чекало ще стільки всього!
Наступна локація нашої подорожі згадується в «Топ 7 найкрасивіших озер України». Це зовсім не дивно. Адже Шелехівське озеро, розташоване поблизу села Межиріч Лебединського району, — справжня гордість нашої Слобожанщини. Як-не-як, найстаріше озеро в нашій країні.
За ідеєю, натовпи туристів з усієї України та інших країн повинні стікатися до такого знакового та просто чарівно гарного місця! Але, на жаль, через тотальну відсутність доріг туристів там практично немає. Та й з орієнтирами також є певні складнощі.
Не знаю, як дістатися Шелехівського озера з с. Межиріч (в інтернеті пишуть, що начебто місцеві можуть на тракторі підкинути), але ми, допитливі жителі Харкова, їхали з Лифинської садиби. Дорогу місцеві жителі нам пояснили так: «Вийдете з Лифино. Далі прямо, прямо. А як асфальт почнеться, то буде поворот праворуч, і знак там стоїть із написом». Ну, як кажуть, дурна справа нехитра, ми поїхали. Спочатку ми пересувалися ґрунтовою дорогою. Піщано-глиняний пил, що підіймався екіпажем, що їхав попереду, змусила нас закрити вікна і мріяти про протигази. Потім почався щебінь. Поворотів по дорозі було чимало, і ми повертали не туди ми разів так п’ять. Сам знак-орієнтир, як виявилося, виглядав так:
Стоїть такий, маленький, скромний, збоку… Однак, навіть якщо ви таки дісталися бажаного повороту, це ще не є гарантією того, що вам вдасться побачити озерну красу. Приїхавши туди через 2 тижні вдруге під час автопробігу, організованого УАР (Український Автомобільний Рух), ми не змогли дістатись озера навіть на запеклих Nissan Patrol, настільки дорогу розмило дощем.
Тож за поганої погоди до пам’ятки вороги не пройдуть. Наші, втім, також.
Але “Накипіло-експедиції” пощастило: світило сонце і було сухо. Тож ми без проблем дісталися озера, оточеного лісом. Рослинний і тваринний світ там надзвичайно багатий: ростуть берези, верби, вільха, багато глухої кропиви, ожини та хмелю. Водиться безліч диких звірів (кабани, гадюки, бобри, червоний карась, в’юн, річковий рак).
На березі розташовано кілька чудово облаштованих альтанок. Одна з них – у південній частині на невеликому острові та з’єднується з берегом дерев’яним мостом. Там ми й вирішили влаштувати привал. Інформаційний стенд, що стоїть поруч, повідомив нам, що:
Озеро Шелехівське – гідрологічна пам’ятка природи загальнодержавного значення, утворена під час льодовикового періоду. Величезні зрушення гір загородили дорогу талим водам та створили крижану водну чашу площею 7 гектарів. До сьогодні озеро не втратило той холод, що отримало від льодовика у спадок. Саме тут у середині XVII століття з’явилися козаки-переселенці з Правобережжя на чолі із сотником Селеховським (від нього і походить назва озера) щоб надалі заснувати місто-фортецю Межиріч, яке згодом стало одним із центрів Українського гончарства. З висоти пташиного польоту озеро Шелехівське схоже на розігнуту підкову.
Озеро таке ж давнє, як озера Байкал, Ладозьке, Онезьке та озеро Вікторія. Подумати тільки, найстаріше озеро України – наше рідне, слобожанське, гордість та краса нашого краю! Там просто чудово. Якби не жахливий стан доріг, я сказав би, що кожен слобожанин хоч раз у житті повинен там побувати. Хоча, можливо, саме через відсутність туристів там ідеально чисто.
Відпочивши трохи, а деякі ― і вдосталь накупавшись, ми вирушили далі, у Межиріч.
Поблукавши трохи по колишньому сотенному місту Сумського полку, заснованому в 1642 році, експедиція нарешті дісталася його головної пам’ятки.
Над селом, на великій терасі біля правого берега Псел розташований Успенський храм.
Закладений він був у 1759 р. на замовлення і коштом уродженця с. Межиріч, який згодом став архімандритом Києво-Печерської лаври ― Л. Білоуса. Вважається, що взірцем для будівництва цього храму послужив Успенський собор в Охтирці, який до наших днів не зберігся. У самому храмі світло і добре.
Місцевий паламар з любов’ю показує нам дбайливо збережене старе фото храму.
Що відразу ж вражає, то це великий туристичний стенд, що стоїть перед церквою. Відразу видно, що місцеві жителі знають свою історію та пишаються нею.
До речі, вулиці села на згадку про козацьке минуле і досі називаються сотнями. В «Історико-статистичному описі Харківської єпархії» Філарет (Д. Г. Гумілевський) пише, що в Межирічах 1777 року існувало 8 церков: соборна Успенська, Миколаївська та Троїцька всередині міського валу; за валом ― Покровська, Хрестовоздвиженська, Архангельська, Преображенська та Воскресенська. Однак до середини XIX століття Миколаївська, Троїцька, Воскресенська та Михайлівська церкви були скасовані. На початку ХХ століття, окрім згаданого нами Успенського храму, у Межирічах було ще 3 церкви, які до наших днів, на жаль, не збереглися.
— Хрестовоздвиженська, дерев’яна однопрестольна, 1744 року побудови.
— Преображенська, дерев’яна однопрестольна, 1745 року побудови.
— Покровська, дерев’яна однопрестольна, 1774 року побудови.
1902 року видатний історик Слобожанщини Дмитро Петрович Міллер у своєму дослідженні «Архіви Харківської губернії» писав про те, що єдиний у нашому краї волосний архів, у якому вціліли справи XVIII століття, знаходиться саме в Межирічах. Населення на той час там було близько 12.000 осіб, з яких понад 100 займалися гончарством і виготовляли настільки прекрасну кераміку, що її й досі можна побачити у багатьох музеях нашої країни.
Козацьке минуле, храм, що більше нагадує фортецю, 300-річна шовковиця, слава одного з центру українського гончарства, найстаріше озеро поряд. Що ж ще такого потрібно, щоб Межиріч став одним із туристичних центрів Слобожанщини? Мабуть, лише диво. А, ще дороги. Все завжди зводиться до них.
Сонце невблаганно хилилося до заходу сонця. Попереду на нас чекала кінцева точка нашої подорожі – садиба у Михайлівці.
