Благодійні установи Харкова та Слобожанщини у першій половині ХІХ століття існували лише завдяки приватній ініціативі.

27 грудня 1839 року імператор Микола I видає Указ «Положення про дитячі притулки». За цим положенням засновувалися губернські, повітові та сільські піклування для нагляду за установами для безпритульних дітей коштом приватної благодійності. На чолі притулку стояли піклувальник (піклувальниця), директор, почесний старшина (який відповідав за матеріальне забезпечення), доглядачка та її помічниця (як правило, вона ж педагог-вихователь). Спочатку ці заклади давали дітям тимчасовий притулок та елементарну освіту. У 1846 році було дозволено ночівлю, а в 1847 році – і постійне проживання («сирітські відділення»).

Утворене 28 березня 1842 року згідно з «Положенням про притулки» харківське губернське піклування розпочало заснування в нашому місті першого дитячого притулку. І хоча ініціатива була державна, відкриття цього закладу стало можливим завдяки пожертвуванню генералом від кавалерії графом Орловим-Денісовим величезної на ті часи суми – 10 000 рублів.

Після виходу у відставку хвацький генерал та герой війни 1812 року жив під Харковом. А його син Микола Васильович Орлов-Денісов був одружений з Наталією Олексіївною Шидловською, яка володіла садибою в Старому Мерчику. До речі, в наш час будинок перетворився на руїни, що смердять помиями, що і фотографії показувати страшно.

Ось як відгукувалися про цю людину сучасники:

Гостинний, веселий і люб’язний серед товаришів, він був мовчазний із малознайомими. Він робив багато добра, будував церкви, допомагав бідним та у Харкові заснував перший дитячий притулок. Природний козак, він щиро любив своїх донців і вважав їх непереможними, а козаки обожнювали його та боялися його суворого погляду.

За волею жертводавця із зазначеної суми для відкриття притулку та забезпечення подальшого його існування губернське піклування могло витратити лише 5 000 руб. Одних коштів представлялося недостатньо, і піклувальники звернулися до повітових ватажків дворянства та харківського міського голови з проханням про залучення дворян і купців як до одноразових пожертв на користь дитячого притулку, так і до прийняття на себе звань почесних членів піклування.

Таким чином, на користь притулку протягом 3-4 місяців було зібрано:

• Від різних благодійників, за підпискою 4942 руб. асигнаціями;
• Харківське купецьке товариство пожертвувало 1021 руб. асигнаціями;
• Виручено від маскараду, влаштованого у дворянському будинку, 1070 руб. асигнаціями.

Разом вийшло 7033 р. асигнаціями. А всього з пожертвуваними графом Орловим-Денисовим зібрана сума становила 17033 рублів.

Для підприємства був найнятий приватний будинок, з платою по 428 руб. 57 коп. сріблом на рік.

Після придбання меблів, навчальних посібників та інших речей 1 липня 1842 року притулок на 30 дітей, що приходять, обох статей у Харкові було відкрито. Першою його опікункою стала дружина губернського ватажка дворянства княгиня С. А. Голіцина.

Восени того ж 1842 року дворянство Харківської губернії, бажаючи ознаменувати благодійництвом час перебування у місті його імператорської величності, 14-15 вересня пожертвувало на користь дитячого притулку 3000 руб.

Подальше існування установи підтримувалося, крім відсотків із капіталу, щорічними членськими внесками почесних членів та почесних старшин, пожертвуваннями приватних осіб, різними лотереями, концертами, маскарадами та кружечним збором.
Завдяки цьому у 1843 році кількість дітей у притулку збільшилася до 68 (32 хлопчики та 36 дівчаток віком від 3-х до 10 років). Усі вони приходили та, крім повного продовольства, користувалися верхнім форменим одягом; найбіднішим із них у зимовий час давався і теплий одяг.

Дуже цікавими були наступні пожертвування на притулок.

Наприклад, у 1847 році було отримано:

• Від полковника Льонєва – 1638 руб. 15 коп. сріблом
• За духовним заповітом ротмістра Кузіна 9 грудня – 3000 руб.

У 1867 році за духовним заповітом колезького радника Борисова на користь притулку призначено третину доходу з пожертвуваних ним місту п’яти кам’яних лавок, що давало притулку до 800 руб. щороку. У 1869 році харківське Міське товариство призначило до щорічної відпустки з прибутків Міського купецького банку по 500 р., з відділенням цієї суми частини, необхідної для виховання однієї дівчинки з міського стану на вибір товариства.

Проте орендувати будівлю для притулку було не зовсім зручно.
У 1847 році для будівництва власного будинку те ж харківське Міське товариство подарувало притулку землю. Проєкт будівлі був затверджений імператором 24 лютого 1849; Того ж року губернське піклування відкрило передплату для внеску пожертв на будівництво, що дало близько 2500 рублів.

З купцем Лукіним було укладено договір, яким він зобов’язався звести будинок зі свого матеріалу за 9900 руб. Наприкінці 1850 року будівництво було завершено. Після ухвалення будівлі від підрядника архітекторами на початку 1851 року притулок було переведено в нове приміщення, що знаходилося в кам’яному триповерховому будинку. Розташовувався він тоді за адресою: вулиця Німецька, №24.

Ще в 1848 році колишній почесний старшина дитячого притулку купець Костюрін виявив бажання включити в план і фасад притулку домову церкву, внутрішнє оздоблення якої пан Костюрін сплатив власним коштом. Церква святих Костянтина та Олени й надалі утримувалася коштом приватних пожертвувань. 1881 року почесним громадянином Онуфрієм Потапенком було на неї пожертвувано 10 000 рублів. Ця сума, зокрема, дозволила зробити новий іконостас та закупити священицькі ризи.

Спочатку притулок не мав нічліжного відділення. Воно виникло 1 січня 1860 року і було розраховане лише на 15-20 ліжок для постійного проживання у ньому вихованок. Приймалися лише дівчатка, віком від 6 років, переважно бідних батьків, або круглі сироти. Вихованки перебували на повному утриманні до 12 років, після чого поверталися до батьків або родичів, або ж за сприяння управління містилися в майстерні.

Спочатку вартість утримання вихованок становила 65 рублів на рік за особу.

Ця плата обов’язково вносилася почесними членами губернського піклування та почесними старшинами. Дівчатка іменувалися пансіонерками тих осіб, які за них вносили плату.

Проте пожертвування від харківських меценатів надходили й надалі. Вже на 1 січня 1889 капітал притулку становив 51 296 рублів (35 770 – денне відділення і 15 526 – нічліжне). Такі суми дозволили забезпечувати понад 126 дітей (43 пансіонерок, що жили у притулку, та 83 прихожих).

З часу відкриття нічліжного відділення для дівчаток кількість хлопчиків, що приходили до притулку, поступово зменшувалася, і в 1870 році їх приймання було остаточно припинено.

Дітей, крім грамоти та наук за програмою народних училищ, головним чином навчали шиття та рукоділля. Завдяки цьому дівчатка самі собі виготовляли панчохи, постільну білизну та сукні. Приблизно у 7-10 вихованок, які досягли 12-річного віку і з успіхом закінчили курси, перспективи були кращими, ніж в інших. Для отримання подальшої освіти їх переводили до школи харківського Благодійного товариства, де вони перебували до 17 років.

Такий розвиток рукоділля дозволяв брати участь притулку в різних виставках. На Всеросійській промисловій та художній виставці 1896 року у Нижньому Новгороді вихованками були, наприклад, представлені такі зроблені своїми руками речі:

Дитячий малоросійський вишитий костюм, одяг вихованок, рушник, вишитий мережкою, рушник, вишитий мережкою з мереживом, вистроченим різноколірними нитками, манишка, комір і обшлага чоловічої сорочки, накидка на крісло, вишита шовком, 3 манишки для дамських та дитячих сорочок, дитячі нагрудники, підсклянники, вишиті мережкою з мереживами, серветка для цукорниці, філе-гіпюр із суворих ниток, дитячий комір із ниток золотистого кольору, плато для свічників, абажур для лампи, вишитий шовком, серветка для цукорниці, 2 покришки для таця та чайника, анти-макасар, жіночі манишки з рукавами для сорочок, накидка на диванну подушку, підставки для флаконів з парфумами, кошик штучних квітів та пелеринка з вовни.

1900 року в Харкові налічувалося понад 80 благодійних установ різного спрямування. У Харківській губернії ― 122. Ті, хто ними займався, жертвував гроші, любили не лише наше місто та Слобожанщину, а й людей.

Це далеко не все про історію харківського меценатства. І як хотілося б написати: «Все найцікавіше тільки починається…»