Як ми з вами пам’ятаємо, навесні 2018 р. згоріла одна із перлин архітектури Слобідської України – палац у Старому Мерчику. Питання про причину загоряння та відновлення цього об’єкту і досі залишаються відкритими. Ніхто не покараний, винних за фактом немає. Однак прекрасний палац ніколи не буде забутим. Тому кожен зі спогадів сучасників, що були у палаці, для нас неоціненні. Саме тому сьогодні я пропоную всім охочим сісти в «машину часу» та побачити Старий Мерчик очима тих, хто відвідував його у ХІХ столітті.

Племінник відомого Харківського губернського архітектора Петра Антоновича Ярославського, Василь Іванович Ярославський на початку XIX століття частенько бував у садибі та був знайомий з її власником. У своїх мемуарах Ярославський пише:

Григорій Романович Шидловський був свого часу найблискучішим поміщиком губернії. У Старому Мерчику він збудував величезний кам’яний двоповерховий будинок на високому цоколі; внизу поміщалися печі – і від них нагрівалися стіни зали та вітальні у 2 поверхи з хорами для музикантів. Навпроти був кам’яний двоповерховий флігель для кухні та прислуги. Ще два кам’яні флігелі: один для приїзду гостей, а інший для дворецького; на задньому дворі кам’яні стайні та сараї. У саду кам’яний манеж, альтанка, резервуар і ротонда у вигляді круглого храму на два поверхи зі склепіннями; нагорі, бувало, грає музика, а внизу у прохолоді відпочивають відвідувачі. Всі домашні та садові споруди були обнесені кам’яною огорожею. Понад те й на селі збудовано два кам’яні двоповерхові будинки, один для життя священника, а інший для оренди. Всі ці будівлі були побудовані за планами А. А. Паліцина. Маєток Григорія Романовича було впорядковано; селянські будинки всі були чисті та обгороджені.

Відомий нам уже єпископ Харківський та Охтирський Сава у 1878 році під час своїх візитів до парафій Харківської губернії також побував у Старому Мерчику. Садиба справила на архієрея велике враження, він згадав перебування там у своїх автобіографічних записках «Хроніка мого життя».

8 червня числа після раннього чаю я поспішив у дорогу і через слободи Тростянець, Бакирівку, Кириківку, Нову Рябіну приїхав у слободу Матвіївку, де Богодухівський ватажок дворянства Д. Н. Кованько запропонував мені обід. З Матвіївки, через р. Богодухів і слободи Олександрівку і Новий Мерчик, я прибув після заходу сонячного в слободу Старий Мерчик, проїхавши на день 108 верст. Церква в цій слободі, при нічному освітленні, здалася мені дуже гарною, удосталь забезпечена завдяки старанностям благочестивого власника Євгена Михайловича Духовського священними начиннями та ризницею. Нічліг запропонований був мені в поміщицькому будинку, який за просторістю та пишнотою прикрас справедливо може бути названий палацом. Але тут трапилося теж, що й у Тростянці: на мене чекали на ніч 6-го числа, а я приїхав 8-го. З трьох братів Духовських (вони діти петербурзького священника) старший Євген Михайлович, якому належить будинок і маєток, перебував у цей час у Парижі, другий — Сергій Михайлович, генерал-лейтенант, на Кавказі, а молодший Віктор Михайлович, що залишався вдома, з нетерпінням чекав мене, запросивши для зустрічі мене деяких із сусідів та знайомих із Харкова. Але, після дводенного марного очікування, відпустив гостей і сам вирушив до Харкова у своїх справах, надавши мені, у разі мого приїзду, весь будинок у моє розпорядження і доручивши керівнику зробити мені відповідну зустріч. Після розкішної вечері, яку поділяли зі мною о. Ключар, місцевий благочинний, парафіяльний священник і становий пристав, що супроводжував мене, я поспішив лягти в ліжко, відчуваючи крайню втому від такої тривалої денної подорожі. Це була остання моя ночівля у дорозі.
9-го числа, освіжившись ранковою прогулянкою широким панським садом і парком і напившись чаю, я залишив гостинний дах і попрямував уже додому.

Син харківського поміщика князя Дмитра Федоровича Голіцина, Олександр, серед поціновувачів минулого нашого міста та краю особистість вкрай відома. Олександр Дмитрович обіймав на початку ХХ століття посаду голови Харківської повітової земської управи, був повітовим ватажком харківського дворянства, в роки війни з Японією брав активну участь у роботі Червоного хреста, став одним із засновників партії «Союз 17 жовтня» (найбільш прогресивної партії того часу), потім входив до складу III Державної думи, підтримував гетьмана Скоропадського. А вже живучи в еміграції в Парижі, очолював «Харківське земляцтво». У своїх спогадах князь із великою любов’ю та теплотою відгукується про садибу у Старому Мерчику. Це й не дивно – там жили його родичі, і князь часто гостював у них у дитинстві.

…Після смерті діда ми щорічно приїжджали з матір’ю до річниці його смерті в Старі Водолаги, де в церкві над усипальницею відбувалася заупокійна обідня з панахидою. Між іншим, ці щорічні приїзди до Старих Водологів з нашого постійного місця проживання – Должика – овіяні особливою оригінальністю та духом далекої старовини, так що варто бути описаними… Здійснювати цей переїзд одного разу не було можливості. На щастя, якраз на півдорозі знаходився багатий і великий маєток Мерчик, що належав Євгену Михайловичу Духовському, одруженому на кузині моєї матері, Софії Миколаївні. Садиба ця теж була історичною. У центрі її був розташований палац чудової архітектури Растреллі з чудовими трасами, що спускаються у величезний парк, що оточує його простором понад сто десятин. Цей маєток належав спочатку роду Шидловських, потім він перейшов до Орлова, командира лейбкозаків за часів Аустерліцької битви (картина цього бою з трьома імператорами на пагорбі та з Орловим, що стрибає попереду свого полку, що йшов у бій, висів в одній із залів палацу). Далі цей маєток перейшов до Лужина, фон Мекку і, нарешті, від нього був придбаний Духовським… Ось у цьому самому маєтку, коли Духовський уже старий, 54 років, одружився з кузиною моєї матері, двадцятирічною С. Н. Бахметьєвою, дочки сусіда по маєтку, що на той час розорився, ми робили привал на півдорозі між Должиком і Старими Водологами. Коні розпрягалися, харчувалися і відпочивали, і якщо ми поспішали, то надвечір уже по холодку їхали далі, прибуваючи до вечері. Але найчастіше ця зупинка на півдорозі затримувалась на кілька днів, особливо коли вона збігалася з 30 липня, вдень якогось сімейного свята Духовських. У цьому випадку нам відводили на повне наше розпорядження окремий флігель з відповідною прислугою, в якому ми розташовувалися як у себе вдома.

Перебування наше в Мерчику в часи нашого дитинства і юнацтва залишило в мені найприємніший спогад. Як я вже описував, при палаці знаходився величезний чудовий парк, в якому можна було заблукати та гуляти цілими годинами. У парку було кілька ставків проточної води, де можна було купатися. У глухій частині знаходилася ціла «Дар’яльська ущелина» – глибокий яр, зарослий лісом, який вселяв нам страх.

Минули роки, тепер у залах палацу Старого Мерчика не грає музика, не висять картини. Колись прекрасним парком більше не ходить харківський єпископ, а діти не грають там у свої ігри. Руїни, занепад і запустіння – ось що являє собою зараз садиба в Старому Мерчику. І немає жодної ймовірності, що через 10 або 15 років ці жалюгідні «останки» колись прекрасного архітектурного ансамблю будуть збережені для нащадків. Однак пам’ять людська жива. Як же таки добре, що ми можемо з вами повернутися ненадовго в минуле і побачити палац у Старому Мерчику в період його розквіту, яскравим та наповненим життям.