Думаю, багато хто пам’ятає «Пісеньку кавалергарду» з популярного свого часу кінофільму «Зірка привабливого щастя» (“Кавалергарда вік недовгий”).

Граф Лев Миколайович Толстой у своєму романі «Війна і мир» яскраво та жваво описав атаку кавалергардів у битві під Аустерліцом у 1805 році.

…Ростову все чутніше і чутніше ставав їхній тупіт і брязкіт їхньої зброї й видніше ставали їхні коні, фігури та навіть обличчя. Це були наші кавалергарди, які йшли в атаку на французьку кавалерію, що посувалася їм назустріч. Кавалергарди скакали, але ще притримуючи коней. Ростов уже бачив їхні обличчя і почув команду: Марш, марш! сказану офіцером, який випустив на весь мах свого коня. Ростов, побоюючись бути розчавленим або залученим в атаку на французів, скакав уздовж фронту, на всю сиилу його коня, і все-таки не встиг проминути їх… …Це була та блискуча атака кавалергардів, якою дивувалися самі французи. Ростову страшно було чути потім, що з усієї цієї маси величезних красенів-людей, з усіх цих блискучих, на тисячних конях, багатіїв, юнаків, офіцерів і юнкерів, що проскакали повз нього, після атаки залишилося тільки вісімнадцять осіб…

Відомі художники-баталісти, серед яких був і Микола Семенович Самокиш, також не залишили без уваги цей військовий підрозділ.

Це не дивно, адже кавалергарди, що з’явилися в 1724 році як почесний конвой імператриці Катерини I, згодом стали однією з привілейованих гвардійських частин імператорського двору. Щоправда, до 1917 року це військове формування кілька разів розпускалося і видозмінювалося. Так, до 1800 року капітаном кавалергардського полку вважався монарх, звання вище капітанського не було. Тримали також кавалергарди внутрішні варти на території імператорського палацу, бувши одним з елітних полків в армії, що комплектувався переважно з вищої аристократії. Звичайно ж, така близькість до двору дозволяла багатьом кавалергардам зробити успішну кар’єру. З нашим улюбленим містом та краєм також пов’язано чимало кавалергардських історій, та й наших земляків у кавалергардському полку служило достатньо.

Почнемо з того, що першим його командувачем у період з 5 липня 1762 року по 30 грудня 1764 року був двоюрідний брат імператриці Катерини І, граф Іван Симонович Гендріков. З’явився він на цій посаді тому, що інша імператриця (Катерина II) після вступу на престол підвищила лейб-кампанців до кавалергардів, а свого відданого родича призначила шефом Кавалергардського корпусу. За словами сучасників, Іван Симонович ні розумом, не освітою не відрізнявся, натомість мав прямодушний та шляхетний характер. Через два роки, 30 грудня 1764 р., імператриця підписала указ Сенату про звільнення зі служби графа Гендрікова, який говорив таке:

Генерал-аншеф граф Іван Гендріков, у поданому нам проханні прописуючи, що він через великий борг, що помножився на ньому, не в змозі себе утримувати тут без крайнього собі руйнування, просив нас для поправлення домашнього його стану про звільнення його зі служби. Ми, входячи в поважні його прізвищу обставини, особливо ж поважаючи постійну його до нас старанну відданість і вірну службу, наймилостивіше на його прохання задовільняємо, звільняючи його від усіх справ, і на оплату боргів його даємо йому 30 тис. руб.

Після відставки граф Іван Симонович жив у своїх величезних володіннях на Слобідській Україні. Помер перший шеф кавалергардського полку 5 травня 1778 року і був похований у спорудженій ним же Успенській церкві в слободі Рубіжній.

Інші представники роду графів Гендрікових, які міцно пустили своє коріння на наших землях, також проходили свою службу в цьому військовому підрозділі. Так, з 1826 по 1832 роки у кавалергардському полку служив правнук Івана Симоновича, граф Олександр Іванович Гендріков. Вийшовши у відставку, граф віддав себе служінню нашому краю та місту. Протягом кількох років він був почесним піклувальником Харківської гімназії, членом комітету про влаштування міста Харкова, піклувальником зведеної стайні (1837—1841 рр.), членом Харківського статистичного комітету, а також членом ради Харківського інституту шляхетних дівчат по господарській частині.

1849 року його 24-річного старшого сина, графа Олександра Олександровича Гендрікова, який був поручником кавалергардського полку, було смертельно поранено на дуелі та через деякий час поховано в родовій усипальниці маєтку Графське.

Більш вдало склалася доля другого сина графа, Дмитра Олександровича. Буквально через рік служби у лавах кавалергардів він був призначений у 1851 році ад’ютантом до командувача головної квартири князя Орлова. Потім став поручиком, брав участь у Кавказькій війні та придушенні польського повстання. І в результаті 4 листопада 1896 року був підвищений до генерал-лейтенанта і звільнений від служби з мундиром і пенсією. Його син Василь Олександрович також служив у кавалергардському полку та зробив чимало для Вовчанського повіту.

Думаю, що багато хто з тих, хто любить минуле нашого краю, чули про Воїна Дмитровича Задонського, який став після смерті Андрія Донець-Захаржевського власником прекрасної садиби у Великому Бурлуці. Так ось, усі його п’ятеро синів після закінчення навчання у Пажеському корпусі служили та обіймали різні посади в кавалергардському полку.

Хоча найбільше у Харкові знають і люблять досі іншого колишнього кавалергарда. Це й не дивно, адже завдяки підтримці та старанням графа Миколи Володимировича Клейнміхеля з’явилася чудова книга «Старовинні садиби Харківської губернії». До речі, найвідоміше фото графа – те, де його зображено в парадному мундирі кавалергарда.

Попадали колишні кавалергарди й у різні темні історії. Так, 1807 року в кавалергардському полку служив корнетом син уродженця острова Корфу Яків Миколайович Булгарі. Після виходу у відставку у 1817 році граф Булгарі оселився у своїх багатих володіннях, розташованих в Одесі та Слобідсько-Українській губернії. Він почав активно виділяти великі фінансові кошти на закупівлю військового спорядження для учасників боротьби за звільнення Греції від Османської імперії. Гроші повсталим він передавав через харківських та одеських греків. Також був граф членом таємного товариства «Філіки етерія», метою якого було створення незалежної грецької держави.

У 1821 році під керівництвом етнічного грека та генерала Російської імперії Олександра Костянтиновича Іпсіланті на території нинішньої Румунії та Молдови почалося національне повстання, що закінчилося невдало.

А через деякий час у квітні 1825 року до Харкова за найвищим наказом імператора було відряджено генерала Шеньшина і справжнього статського радника Дашкова для виробництва виїмки паперів графа Булгарі, а також з’ясування його участі в участі в повстанні Іпсіланті. За підсумками їх розслідування, а також через підозри в причетності до руху декабристів 24 грудня того ж року колишній кавалергард граф Яків Миколайович Булгарі був заарештований у Харкові та доставлений до Петербурга, а через деякий час переведений у камеру Петропавлівської фортеці. Влітку 1826 Булгарі помилував імператор Микола I, а через рік граф помер у своєму маєтку в Ромнах.

Звичайно, це далеко не всі історії слобожан, які служили в кавалергардському полку. Тож тих, кому текст сподобався, можу порадувати – продовження обов’язково буде.