У недавній статті ми познайомилися з блискучими харківськими аристократами, які служили в елітному полку Російської імперії. Сьогодні ― ще кілька історій про наших земляків-кавалергардів.

Далеко не завжди служба в полку гарантувала прекрасне майбутнє — як кажуть, людина міркує, а бог порядкує… Так, 13 серпня 1852 року корнетом кавалергардського полку стає Еспер Олександрович Хлопов. Це дворянське сімейство прийшло на наші землі ще в другій половині XVII століття як пушкарі та діти боярські. Згодом володіння Хлопових з’явилися у Зміївському та Ізюмському повітах, а також у Харкові. Батьки Еспера, колезький асесор Олександр Євграфович Хлопов та дружина його Ганна Андріївна (уроджена Кологрівова), володіли у Харківській губернії 1088 душами кріпаків. На жаль, спадкоємець Хлопових захворів на сухоти та помер у серпні 1853 року.

Доля іншого кавалергарда та дворянина Харківської губернії також склалася трагічно. Ніщо не віщувало біди в житті Михайла Дмитровича Шевича, що народився в 1846 році. Рід його був старовинним, сім’я далеко не бідна. Початкову освіту Михайло здобув у 2-й Петербурзькій гімназії, потім був юнкером у Гренадерському саперному батальйоні. Військова кар’єра Шевича стрімко йшла вгору: 9 липня 1864 р. його провели в прапорщики Малоросійського драгунського полку, в 1865 він став ординарцем командувача військ Віленського округу, в 1866 отримав чин поручика. З 1869 Шевич був відряджений до кавалергардського полку і підвищений до штабс-капітана. 17 січня 1870 Михайло Шевич став поручиком, через рік вступив до академії Генерального штабу, де закінчив курс з 2-го розряду. Однак у квітні 1874 його відрахували, а через деякий час і звільнили з кавалергардського полку у відпустку. У Каїрі вранці 8 січня Михайло Дмитрович Шевич через психічний розлад перерізав собі горло і через кілька днів від отриманих ран помер. Через деякий час його брати на згадку про нього заснували в кавалергардському полку капітал у 1200 рублів з метою утримання в школі вихованців полку.

Служили також у кавалергардському полку та представники відомих сімейств. Але, говорячи про них, почну трохи здалеку. Ще 5 грудня 1827 року чотирьом синам майора Івана Федоровича Траскіна ― Семену, Олексію, Єгору та Якову був наданий диплом на спадкову дворянську гідність, а також прекрасний герб.

У період з 25.02.1849 по 10.04.1855 рік онук Івана Федоровича Олександр Семенович Траскін обіймав у нашому улюбленому місті посаду харківського губернатора. Люди, які особисто знали його і служили з ним, залишили про Траскіна досить суперечливі відгуки. Одні у своїх мемуарах його вкрай недолюблювали:

Був гордий, лінивий, нетерплячий. Крім природної гордості, флігель-ад’ютант Олександр Семенович Траскін хизувався спорідненістю, хоча віддаленою, з одним із володарів світу цього. Лінощі його походили від непомірної товстоти, яка особливо йому була важка під час літа, коли нетерплячість його у доповідях доходила до огиди. Люблячи взагалі добре пожити, а особливо поїсти (але не зі своїми підлеглими), на що власні його кошти були недостатні, попри це, він умів проживати більше, ніж отримував

Інші, навпаки, захоплювалися:

Його зріст, більш ніж середній, було непомітним при надзвичайній його товщині. Він мав хороші розумові здібності, освіту світську, але не солідну, володів добре російською та французькою мовами, добре знав бюрократичну рутину, працював швидко та старанно. Від природи був добрий, але порядно зіпсований середовищем, у якому пройшла його молодість

Тож дуже важко сказати, якою людиною був тодішній харківський губернатор. 1850 року в Олександра Семеновича народився син, якого назвали Михайлом. Юнак, як і багато представників аристократичних сімейств того часу, після навчання в Пажеському корпусі в 1869 став корнетом кавалергардського полку. Через шість років син колишнього харківського губернатора дослужився до звання штабс-ротмістра, а 21 квітня 1876 року Михайло Траскін отримав посаду ад’ютанта при командувачі військ Харківського військового округу. У наступні роки кар’єра уродженця нашого міста йшла нагору. Хто знає, що цьому сприяло, може, родовитість, а може, й служба в Кавалергардському полку.

Деякі представники відомого роду Мечникових також служили там. Наприклад, кавалергардом був рідний дядько лауреата Нобелівської премії в галузі фізіології та медицини Дмитро Іванович Мечников. Щоправда, шлях його до полку був досить довгим. Народився Дмитро 2 жовтня 1822 року. Виховання та початкову освіту здобув у приватному навчальному закладі. У 17 років молодий Мечников вступив юнкером до Катеринославського кірасирського полку. І лише 1860 року після багаторічної служби в Астраханському полку та Гвардійському корпусі Дмитро Мечников став штабс-ротмістром Кавалергардського полку, де кілька років займався закупівлею коней. Після виходу у відставку у вересні 1863 року Дмитро Іванович повернувся до Харківської губернії та весь вільний час присвятив рідним. У книзі «Життя Іллі Ілліча Мечникова» Ольга Миколаївна Мечникова пише про дядька наступне:

Сільське господарство в Панасівці було дуже незначне, оскільки маєток переважно складався з пасовищ для коней та овець. «Справами» займався головним чином Дмитро Іванович. Він був безоглядно відданий сім’ї брата. Бувши кількома роками молодшими за нього, він говорив йому «Ілля Іванович» і «ви», тоді як той говорив йому «ти». Дмитро Іванович був високою похмурою людиною; здебільшого він уперто мовчав, курив люльку і вишивав на п’яльцях. Жива Емілія Львівна часто казала йому: «Та що це, Митенько, ви постійно мовчите? Від вас слова не доб’єшся». На що Дмитро Іванович незмінно відповідав: «Не всім же вічно балакати, як ви, Еміліє Львівно». Між ними встановилися найкращі стосунки: Дмитро Іванович був готовий йти у вогонь та воду за Емілію Львівну. Вона це відчувала і мала до нього безмежну довіру. Дійсно, у всі важкі хвилини життя вона знаходила в ньому тверду опору

Краєзнавці відзначають, що старий неодружений вояка дуже любив дітей свого брата і зіграв у їх вихованні та навчанні не останню роль.

Життя деяких харківських кавалергардів виявилося настільки бурхливим і насиченим подіями, що зовсім не дозволяє розповісти про всіх в одній статті. Тож, продовження обов’язково буде…