Дорожні нотатки іноземців про Харків завжди були цінні тим, що дозволяли подивитися на звичні нам речі та явища з незвичайного ракурсу. Але особливо цікаві нотатки іноземців, які могли піднятися від окремого до загального, щоб показати картину масштабних соціальних процесів. Одним із таких мандрівників-інтелектуалів був німецький лінгвіст та сходознавець Юліус фон Клапрот. Він відомий популяризацією ідей індоєвропейської та тибето-бірманської мовних сімей. Але нам цікаві його спостереження саме про Харків, Слобожанщину та Україну, які він залишив у книзі «Подорож Кавказом та Грузією 1807–1808 рр.».
Його шлях на Кавказ пролягав, у тому числі через Слобожанщину. Нотатки фон Клапрота про Україну настільки цікаві, що наведемо їх цілком.
Харків – такий самий, як Бордо. На жаль, це він казав не про красу, а про бруд, через який неможливо було ходити навіть на ходилицях.
Харків, куди ми прибули ближче до вечора 8 жовтня 1807 р., розташований на великій рівнині, частково на височини між річками Харків і Лопань. Це було б одне з найкращих і найприємніших середніх міст Росії, якби воно не було майже так само брудне, як Орел. Бруд часто такий глибокий, що не дозволяє пішоходу виїхати за місто, а візок, запряжений двома сильними кіньми, у багатьох місцях застряє. Я вважаю, що тут, як і в Бордо, неможливо ходити по бруду на ходилицях. На щастя для нас, погода на початку нашого перебування була безтурботною та сухою, тому бруд на вулицях, як пісок у Бранденбурзі, стає щільним, так що по ньому можна пересуватися, не потопаючи. Хоча мені вдалось зробити перші візити пішки, не завжди мені так щастило і я обирав дорогу без пригод.
Втім, фон Клапрот вигадав пристосування для ходьби по бруду – довгі чохли для взуття на ремінцях. Вони допомагали, але одного разу харківський бруд засмоктав чобіт з ноги мандрівника разом із чохлом, відірвавши ремінці.
Через те що у Харкові важко в найкоротші терміни найняти візок, я вигадав інший спосіб пересування брудом. Це були дуже широкі хутряні чоботи, які в міру посилення холоду та погіршення погоди цілком можна було носити. Я оснастив їх у верхній частині ремінцями та пряжками, таким чином вони застібалися вище коліна, коли ми виходили за місто. Цей винахід витримав випробування, в ньому я міг вирушити практично будь-куди, а в місці призначення можна без особливих проблем зняти ці чохли для ніг біля сходів; я пам’ятаю лише один випадок, коли чобіт так міцно застряг у бруді, що ремінець у коліна порвався і чобіт засмоктало. Нині, як кажуть, ці незручності відчуваються менше, оскільки головні вулиці вкриті фашинами, тож візки принаймні тепер можуть проїжджати без перешкод.
Значна частина нотаток про Харків присвячена молодому університету. Викладачі, літні німці, зовсім не хотіли вивчати місцеву мову та були вкрай зневажливої думки про своїх студентів:
Харків став відомішим за кордоном завдяки університету, заснованому нинішнім імператором; але ця міра, здається, не зробила місто більш квітучим. За винятком деяких громадських будівель, відремонтованих для потреб університету, тут не відбулося жодних істотних змін, і кількість жителів, що становить 6000, не збільшилася жодною мірою.
Серед харківських професорів я знайшов кілька німців, добре відомих своїми роботами, але вони здалися мені тут зовсім не у своїй стихії. Ці спостереження стосуються більшості німців, які, вже немолоді, емігрують до Росії та вступають на службу, якщо їх не призначають на посади в Петербурзі та Москві. Проте певною мірою вони самі винні у цьому. Багато з них, наприклад, нехтують вивченням російської мови, вважають, що вони не мають в ній потреби, і очікують, що місцеві жителі розмовлятимуть з ними іноземною мовою. Це нерозумно; адже якщо людина проживає в країні та отримує платню від уряду цієї країни, вона, звичайно, повинна вивчити її мову… Крім того, німці хотіли б, щоб у Росії все відбувалося так само як у їхній власній країні, і більшість із них наполягають на цьому так завзято, що через це місцеві їх ненавидять. Крім того, ці німці в цілому вважають себе мудрішими та кращими за своїх молодих земляків і, передаючи ці почуття останнім, доводять, що вони не є ні тими, ні іншими. Така поведінка приводить до обставин, вкрай неприємних для них самих. Однак у росіян, які звикли ставитись до всього простіше, ця поведінка викликає зневагу та огиду до таких чужинців. Я часто мовчки дивувався сліпоті самовдоволених іноземців, які уявляли себе всіма шановними та не помічали, що де б вони не з’являлися, скрізь ставали об’єктом глузувань. Тому, на мій погляд, до Росії мають їхати тільки ті молоді німці, які ще здатні пристосуватися до способу мислення та дій у цій країні.
З іншого боку, дослідник підкреслює слабку мотивацію харків’ян вчитися в університеті, тому що в державі відсутній середній клас (є лише “пани та раби”), купці не бачить особливої потреби у вищій освіті в принципі (яке, до того ж за німецькою модою, не дає глибоких знань, а б’є лише “по площах”), а дворянським дітям вистачає домашньої освіти. Адже головне для них – зайняти місце на службі завдяки зв’язкам, а не здобутим в університеті знанням.
Будівля, відведена для університету, простора, і, як повідомляють, її збираються ще розширити; але число студентів було б дуже невеликим, якби його не збільшив недавній указ імператора. Згідно з указом, жодна людина не може бути призначена на будь-яку цивільну посаду, якщо вона не навчалася в якомусь російському університеті, і жодна людина без попереднього іспиту з природничих наук не може бути підвищена до штабс-офіцера, або з колезького радника до державного радника.
Ідея заснувати університет у Харкові сама по собі була непоганою, оскільки в цій місцевості проживало багато багатих дворян, чиї сини могли б отримати від нього користь. Але в Росії ще мало прагнення до освіти, а старий французький спосіб навчання все ще надто модний; з цієї причини люди високого роду та статків дуже рідко користуються перевагами, які дають університети та інші семінарії. Крім того, було вкрай нерозсудливо намагатися ввести знання в Росію за допомогою іноземців, і зводити інституцію, яка потребує вікових праць, з такою ж швидкістю, як і можна підлатати тріумфальну арку. Єдиним засобом, що сприяє поширенню наук у Росії, було б відряджання молодих росіян, які відзначилися у звичайних школах, в якусь хорошу семінарію в Німеччині, а звідти до університету, де вони могли б підготуватися до призначеної їм кар’єри. Такі люди, після повернення, безперечно, стали б найкращими викладачами для навчальних закладів.
Зараз, навпаки, весь курс навчання, починаючи зі звичайних шкіл і вище, докорінно порочний, оскільки в Німеччині дуже поширений метод викладання з енциклопедій. За цим методом учень дізнається трохи про все, але нічого глибоко, і, найбільше, набуває історичного уявлення про кожну науку, яке в результаті виявляється марним для нього, він це дуже швидко забуває. Поки науки культивувалися у Росії, математичні вважалися найбільш пристосованими для поширення знань у країні; але вже давно справедливо помічено Шлоцером, що жоден народ у світі ще не врятувався від варварства за допомогою математики. Природа не змінює свого курсу; і саме завдяки наукам і мистецтвам, а також за допомогою літератури та поезії греки та римляни, італійці, французи, англійці та німці досягли такого високого ступеня цивілізованості.
Ще одна майже непереборна перешкода, яка ще довго не дозволить Росії досягти будь-якого прогресу в науках, криється в політичній системі. Оскільки в цій країні немає середнього класу, весь народ ділиться на дві частини – панів та рабів, а нині ще й на тих, хто перебуває на службі у держави, та тих, хто не перебуває. До останніх належать васали та купці, які не мають ні схильності, ні можливості розвивати свій розум. Інші надто стурбовані отриманням почестей та титулів, які дає лише служба, щоб приділяти багато часу наукам. Кожен прагне якомога раніше отримати призначення при дворі, йому не потрібно нічого, крім хорошої рекомендації та знайомства з російським стилем ведення справ та законами країни. Його не заохочують до вивчення наук, про які він нічого не знає і для яких, на його думку, він не має потреби. Поки у Росії з’явиться середній клас громадян, не можна очікувати справжнього поширення знань.
Фон Клапроту довелося затриматись у Харкові через те, що його квартиру обікрали та в нього не виявилося грошей для продовження подорожі. Курйозність ситуації полягала в тому, що в момент крадіжки до його будинку було приставлено вартового, що особливо обурило дослідника.
На жаль, я затримався в Харкові на значний час з різних обставин. Якось увечері, коли я був запрошений губернатором до чаю, а паном Стойковичем, який був тоді ректором університету, на вечерю, якісь злодії влізли у вікно моєї квартири з двору, вкрали у мене не лише білизну та одяг, а й велику суму грошей, яка була в тій же кімнаті. Це сталося близько десятої години вечора, коли в будинку перебували перекладач-студент Бобринцев та вартовий, приставлений до мене бургомістром для охорони. Справа ця наробила багато галасу в місті; у лісі поблизу Харкова знайшли один із моїх мундирів, який був повернутий мені зовсім розірваним на шматки; але ніхто зі злодіїв досі не був покараний. Окрема обставина, яка показує ставлення до поліції міста – те, що будинок під час пограбування охороняв вартовий! Згодом я чув, що одного із грабіжників схопили, але незабаром він або втік, або був відпущений на волю.
Навіть після того, як фон Клапроту вдалося частково зібрати речі для подальшої подорожі, Харків його не відпускав – дослідник в’язнув у бруді на виїзді з міста. Проте все ж йому вдалося доїхати до Ізюма, який залишив у нього приємніші враження.
Коли я купив предмети першої потреби замість втрачених, я залишив Харків 30 жовтня; але перш ніж ми досягли воріт, наш візок так зав’яз у бруді, що його неможливо було витягти без додаткових коней. Проїхавши 117 верст від Харкова приємною і рівною дорогою, ми скоро досягли круглого міста Ізюма, заснованого в 1687 році полковником Донцем, по обидва боки річки Північний Донець і річки Мокрий Ізюмець. Раніше він був головним захистом від вторгнень татар на ці землі, і досі на пагорбі стоїть земляне укріплення, яке вже занепало. У місті три дерев’яні церкви та одна кам’яна, зведена за наказом Петра Великого.
Число мешканців досягає 5000, так що це місце вважається досить жвавим. Ізюм краще і регулярніше забудований, ніж інші міста харківського правління, і колись був найгустонаселенішим з них. Однією із причин зменшення кількості жителів була чума, завезена татарами; та інші обставини викликали часті еміграції. З цього міста раніше був зручний прохід Дінцем в Азовське море; і під час війни з Портою, з 1736 по 1739, війська, провіант та інші необхідні речі перевозилися на байдарах з Ізюму до гирла Дону; вище цього міста судна знаходили глибоку воду біля поселення Зміїв, яке знаходиться всього за 44 версти від Харкова. Судноплавство було можливе до Білгорода: але тепер греблі млинів, побудовані вище і нижче Ізюму на Дінці, засипали русло річки так, що судна нею вже не можуть пройти.
Ізюм має на гербі три лози винограда – або на знак назви міста, або на знак того, що місцевість його сприятлива для зростання цього плоду. Головним заняттям жителів і селян у його передмісті є землеробство та розведення худоби, а саме коней, волів та особливо овець, якими це місто та його околиці дуже примітні, бо тут розводять навіть силезських овець. Крім того, тут здійснюється значна торгівля грецькими та турецькими товарами, а у великому ринковому будинку знаходяться кілька лавок, що належать місцевим грецьким торговцям.
Далі шлях дослідника Слобожанщиною лежав через Бахмут, який теж дуже сподобався фон Клапроту.
Так як було ще рано, ми продовжили свій шлях і, проїхавши ще 65 верст, зупинилися на нічліг у Бахмуті на річці з тією самою назвою. Це місто було в давнину фортецею, яка мала деяке значення у боротьбі з татарами; але від його споруд не залишилося нічого, крім просторого чотирикутного майданчика, оточеного високим земляним валом. Проте місто процвітає і населене, і веде велику торгівлю із сусідніми землями.
Між давніми укріпленнями та лівим берегом річки Бахмут знаходяться два соляні джерела – Кириковське та Чайловське, з води яких варять велику кількість солі, яка експортується в інші держави. Назва Бахмут, ймовірно, являє собою змінене Махмуд, а можливо, і Мохаммед, так як татари та росіяни часто змінюють М на Б: так, останні часто говорять бусурман на мусульман і т. д. Це місто підпорядковане Катеринославу і зараз є столицею округу; він розташований у приємній та родючій місцевості, на рівнині, яка спускається до берегів річки.
Окремо варто згадати роздуми фон Клапрота про історію народів, які він бачив та вивчав – він надавав глибокого контексту своїм дорожнім нотаткам. Дослідник зазначав, що вже навряд чи можна вважати, що українська та російська мова мають єдине коріння – настільки вони змінилися за століття свого розвитку.
Понад три століття, з 1340 по 1650, русини здійснювали важливу службу Польській державі, захищали її від набігів татар і охороняли кордони від турків. Це відділення Південної від Північної чи Великої Росії змінило жителів першої настільки, що зараз навряд можна вважати, що вони мають одне походження. З тієї ж причини виник малоросійський український діалект, який є окремою мовою слов’янського походження. Форма правління дуже впливає на спосіб життя підкорених націй і розвиток цілого народу. Зміни внутрішньої економіки, настроїв, мови та характеру чи особливих рис у звичаях нації випливають із цього джерела. За цим принципом можна легко пояснити зміни, що відбулися на півдні Росії. Протягом 80 років вона підпорядковувалася татарам, 20 – литовцям, 300 – полякам (до 1650 р.), і деякий час – угорцям. При такому розмаїтті панів давньоруські жителі не могли не змінити мову предків, прийняти чужий одяг і змінити весь свій спосіб життя: разом з тим вони зберегли деякі свої єдині ознаки, і звідси виникла та строката мішанина, яка досі спостерігається у жителів південної Росії.
Тим не менш, усі українці, від Галичини та Лодомерії до Дону, пам’ятали свою колишню метрополію – місто Київ, особливо це відчувалося на релігійні свята, коли у Київ приїжджало багато паломників.
Жителі південної Росії, віддалені один від одного відстанню, відмінностями суверенітету, форми правління, звичаями, мовою, а деякі – також релігією, викликають серйозну увагу спостерігача, який дивиться на них філософським оком. Коли вони збираються на релігійні події в Києві, з Дону та Волги на сході, з Галичини та Лодомерії на заході та інших менш віддалених частин, вони вважають один одного не як людей, які говорять різними мовами, а як нащадків одного роду. Звичайні люди, які відрізняються лише способом вираження поглядів і звичаями, через що вони здаються чужими один одному: але загалом всі ці люди, хоч і настільки розкидані, все ще зберігають подібність родичів, та поваги до метрополії своєї стародавньої країни – міста Києва.
