Будівля, в якій зараз знаходиться Палац культури Головного управління Національної поліції в Харківській області (вул. Жон Мироносиць, 13), колись була маєтком Алчевських – однієї з найбагатіших та найвпливовіших родин у Харкові та і Східній Україні в цілому.

Про родину Алчевських та її роль у становленні промисловості Донбасу, харківського банківського сектору, розвитку української культури та освіти написано багато досліджень та монографій.

Але повернемось до маєтку. Двоповерхова садиба в стилі неоренесансу була побудована у 1893 р. за проєктом Олексія Бекетова на місці саду маєтку професора, надвірного радника Олександра Венедиктова.

По периметру даху досі збереглись балюстради терас з виходами з другого поверху маєтку. Особняк мав поздовжнє анфіладне планування (з парадними приміщеннями у центрі, та анфіладами житлових кімнат, які були розташовані з боків).

Між вікон можна помітити герми – колони з навершям у вигляді скульптурних голів. Подібну герму також можна знайти в оформленні Будинка Вчених – особистого маєтку Бекетова, який він побудував у 1896-97 рр. навпроти садиби Алчевських (архітектор був одружений на дочці Олексія Алчевського, Ганні).

Садиба відома першим пам’ятником Шевченку на території Україні (скульптор В. Беклемішев). Встановлювати пам’ятники тоді можна було лише з дозволу влади, тому харківський пам’ятник Шевченку по суті, з’явився у 1900 р. “напівлегально”. Хоч він і знаходився на території саду приватного маєтку, але його було добре видно з вулиці за низькою огорожею. Не дивно, що біля садиби збиралися поети, студенти та активна молодь, для якої Кобзар був символом боротьби за національне визволення. Після смерті Олексія Алчевського у 1901 р. маєток передали в опікунське керування статському раднику Миколі Шабельскому для погашення боргів родини. Бюст Шевченку згодом демонтували та віддали на зберігання родині Алчевських. У 1930-х вони передали бюст до Харківської картинної галереї, а з 1948 р. він перебуває у Національному музеї Тараса Шевченка в Києві.

З 1921 р. в будівлі розташували клуб харківської ЧК. На фотохроніках 1923 р. можна побачити відомого полярника Фритьофа Нансена в автомобілі на фоні садиби – він очолював міжнародну гуманітарну місію по допомозі постраждалим від голоду 1921-1923 рр.

На початку 1930-х рр. до будівлі прибудували додаткові корпуси за проєктом Н. Черноморченка – їх можна відрізнити по скромнішому декору.

Згідно з дослідженнями А. Парамонова, один з цих корпусів оригінально був флігелем садиби Венедиктових 1830-х рр. (сама садиба була перебудована в конструктивістську будівлю по вул. Григорія Сковороди, 41 тим же архітектором Черноморченком). Колишній сад був знищений, але згодом у ньому були висаджені та виросли нові дерева.

У 1945 р. з тильної сторони з’явився ще один корпус з актовою залою-кінозалом.

У 1972 р. у будівлі відкрили музей бойової та трудової слави органів внутрішніх справ Харківської області – він існує і досі, зараз його також ще називають Музеєм поліції.

У трьох його залах можна знайти багато цікавих історичних документів, артефактів розшукової роботи та навіть патрульний мотоцикл “Урал” з коляскою.

Взагалі, мотоцикли з люльками були на озброєнні харківської міліції ще у 1930 р.

Свідоцтво харківського водія 1914 р.

Саморобна зброя, вилучена у злочинців.

У 1995 р. біля палацу культури був встановлений пам’ятник працівникам МВС, загиблим у боротьбі зі злочинністю (скульптор – Олександр Іллічов).

У 1997 р. у дворі колишньої садиби була збудована каплиця за проєктом Володимира Новгородова (реконструкція сторожки, де знаходилась каса кінозалу палацу культури).

Пізніше поряд з’явилась відкрита дзвіниця, частково заснована на тому ж проєкті.

Музей поліції – не єдиний музей у будівлі. З 2009 р. в ній розташований Харківський морський музей.

Його основу складають моделі кораблів різних епох, які створив Олександр Якименко, також в музеї можна знайти старовинні навігаційні прилади, карти та інші експонати на тематику мореплавства.