Серед багатьох дореволюційних дослідників нашого краю одним з улюблених для мене є етнограф Петро Васильович Іванов. Той самий, про якого великий Микола Федорович Сумцов у своїй книзі «Слобожани» писав:

Петро Вас. Іванов зробив надзвичайно багато для ознайомлення з Харьківщиною. Родився він в 1837 р. в Чугуєві і спершу почав був працювати яко природознавець, збіраючи та досліджуючи різних шкодливих комах, а потім зацікавився життям народу і почав збірати пісні та робити записи звичаїв за допомогою сільських вчителів і учительок. Величезні матеріяли, які зібрав Іванов, надруковано у «Сборн. Харьк. Истор. -Фил. Общества», у «Кіевск. Стар.», в «Этнографич. Обозреніи». Збирач сам упорядкував свої матеріали. Усі його збірники означені повністю і новиною змісту. В 1885 р. Іванов надрукував в «Кіевск. Стар.» статтю про знахурів і замови, а далі мало не щороку йдуть нові його збірнички, нові розвідки ― про вовкулаків, про погляди на душу, збірнички повір’ів, належачих до хати, до батьківських та материнських прокльонів, про скарби, дитячі іграшки, про українських відьом та упирів, оповідання про долю. Найбільш просторі й корисні з наукового погляду ― збірник Іванова про українські легенди, надрукований в «Этнографич. Обозр.» 1890 та 1891 рр. і збірник календарних повір’їв та казок селян куп’янського повіту, виданий Харьківським Істор. -Філологичним Товариством в 1907 р.

Працюючи весь свій вік на ниві українознавства, збіраючи, наче мед бджола, народні пісні, повір’я, звичаї і все таке, Петро Вас. Іванов зробив велику послугу українознавству і має право на пошану

І справді, внесок Іванова у вивчення легенд та міфів нашої рідної Слобідської України просто величезний, хоча в наш час, на жаль, незаслужено забутий. Візьмемо, наприклад, тих же домовиків! Напевно, багатьом відразу спадає на думку веселий і непосидючий герой однойменного чотирисерійного мультфільму «Домовик Кузя». Ну чи казковий домовик Доббі із серії книг Джоан Роулінг про Гаррі Поттера.

А ось про наших рідних слобожанських домовиків ми, на жаль, нічого не знаємо. Хоча ще в 1893 році на сторінках «Збірника Харківського історико-філологічного товариства» за ними було опубліковано докладне дослідження Петра Васильовича Іванова. Отже, хто ж такий цей домовик за віруваннями наших далеких предків? Виявляється, погляди з цього питання були зовсім не однозначними. На думку одних, домовик – це якийсь дух предка-родоначальника, який бере участь у житті своїх нащадків. Інші ж вважали домовика, навпаки, злим духом, що вигадує всілякі підступи «на людську згубу». Також Петро Іванов писав:

Якщо майже кожне наше місто, кожна слобода, кожна парафіяльна громада, кожен монастир має серед святих свого, переважно місцевого патрона, то природно і кожному будинку мати також свого, роль якого здавна покладена на домовика.

При цьому звірячі риси у вчинках домовика, за народними повір’ями, як, наприклад, умертвіння новонароджених дітей, зовсім не суперечили уявленням про нього як про покровителя роду і главу сім’ї. Адже з давніх-давен саме старшому в сім’ї належало право рішення про життя і смерть дитини, що з’явилася на світ. Поява самих домовиків в образах різних тварин також мало просте пояснення. Вся річ у тому, що будівництво кожної хати в ті далекі часи відбувалося в прямому розумінні «на чиюсь голову». За звичаєм тесляр перед початком будівництва три ранку поспіль виходив слухати голоси. Якщо чув тоді голос людини, то вважалося, що помре господар хати, «якщо пролунає мукання худоби чи спів півня, то хата закладалася на їхню голову». Вважалося, що після побудови хати дух померлої людини чи тварини поселявся потім у будинку, стаючи господарем-домовиком. Окрім українців, на території Куп’янського повіту жили й росіяни. У деяких моментах легенди про домовиків цих двох народів кардинально відрізнялися. Наприклад, українці не вірили в те, що домовик може, навалюючись на жінок ночами, вступати з ними у статевий зв’язок. А ось серед російських селян подібні легенди були не рідкістю. Могли стати домовиками за повір’ям наших предків також деякі померлі грішники. На цю тему у слободі Кабанья Куп’янського повіту розповідали таку легенду:

Якось помер великий грішник. Через деякий час після того, як його поховали, домовик того будинку, де жив померлий, узяв із собою особливий «домовиковий» напій і пішов на цвинтар. Де, знайшовши його могилу, прокопав у ній дірку, а потім влив у неї принесений напій. Як тільки цей напій змочив труп, мертвий одразу ожив і став домовиком.

Побачити домовика можна було за певних обставин під Різдво, Водохреща, на Новий Рік, у чистий четвер чи Великдень. Цілі при цьому мали дуже прості. Адже вважалося, що якщо побачений домовик буде в шерсті, то господар стане багатим, а ось голий домовик віщував злидні. Описи зовнішнього вигляду домовика в переказах Слобідської України досить різні. В одних він постає людям у вигляді величезного зросту чоловіка, одягненого в чорні плісові штани, такий самий чорний сюртук і червону сорочку. В інших – це людина в червоній шапочці, яка іноді сидить на великому змії. Ну а по-третє — домовик сірий, волохатий, з довгими вухами, що стирчать, як велика кішка або великий клубок вовни.

Звичай ставити домовику духу різні ласощі також існував. Однак Іванов, говорячи про це, вказує, що до 1892 серед селян такі випадки поодинокі та практикуються, як правило, 1-2 рази на рік на великі свята.

Крім людського образу домовик міг з’явитися на людях у вигляді собаки, ведмедя, барана, теляти, щури та кішки. На ці теми серед мешканців Слобідської України існувало безліч різних легенд та переказів. Наприклад, ось вам легенда про свійську кішку, що існувала серед мешканців міста Куп’янськ. Отже, перебрався старий зі старою до нової хати. Настала ніч. Влягли вони спати, погасили лампу і почали розмовляти про те, що, оскільки це перша ніч у хаті, до них має з’явитися домовик. Далі літня подружня пара перейшла до вельми дискусійного та актуального питання, кого ж із них двох він вночі душитиме. Не встигла кохана дружина сказати своєму чоловікові: «Нехай він душить тебе, я боюся!» як відчула у себе на грудях кішку. В страху стара схопила її та шпурнула на підлогу. Потім подружжя встало і запалило в хаті лампу, але в приміщенні нікого не було. От і подумали вони, що то був домовик і навіть дуже зраділи цьому. Оскільки, попри переляк, жінка похилого віку встигла помітити, що ця кішка була вкрита густою і м’якою вовною, що за тодішніми повір’ями віщувало щасливе життя. (Можу сказати, добре, що не було тоді котів породи «сфінкс»).

Ну і, звичайно ж, існувало чимало прикмет, пов’язаних із домовиками. Причому були серед них такі, що зовсім не піддаються моєму розумію.

— Якщо один домовик, сидячи на горищі, загадує іншому домовику загадку — до пожежі вдома. А якщо розказує казку, то на пожежу всього села.
— Якщо домовики б’ються та один із них в шерсті, а другий голий, у господаря буде багато різної худоби та новий будинок. Якщо ж обидва в шерсті, то господар матиме багато грошей.

Я звичайно, перепрошую, але як це все можна побачити та дізнатися?! Вони ж невидимі начебто. Ну, і природно, якщо домовики погано поводилися в стайні, існували різні способи їх позбутися. Найбільш дієвим вважалося завести туди цапа та повісити вбиту сороку. Вважалося, що на цапі домовик їздитиме, а дохла сорока, що висить, просто оберігає стайню від його вторгнення.

І все описане вище – лише мала частина з безлічі переказів про будинкових, зібраних та опублікованих дослідниками нашого краю (у тому числі й Івановим) на початку ХХ століття. Не кажучи вже про те, що про лісовиків, водяних, русалок подібних легенд і прикмет збереглося до наших днів з тих часів також чимало. Чи заслуговує на таку слобожанську міфологію, нехай іноді й не зовсім зрозумілу, того, щоб її зібрали воєдино? Цілком припускаю, що так. Проте набагато більше, гадаю, перекази та повір’я Слобідської України заслуговують на те, щоб їх читали та знали не гірше, ніж чужі. Адже й на наших рідних землях чимало казкового та таємничого.