Як правило, коли йдеться про історію харківського театру середини XIX — початку ХХ століття, більшість людей згадують лише визнаного «батька українського театру» Марка Лукича Кропивницького та антрепренерську діяльність Дюкових.

Однак були у нашому місті та інші відомі театральні актори.

Нині ім’я Федора Петровича Горєва, який народився 1850 р. у Харкові, на жаль, зараз мало що комусь скаже. Свою артистичну кар’єру наш земляк розпочав у 16 років із виступів у аматорських спектаклях. З 1866 р. Горєв грав у провінційних театрах Харкова та Сум. І лише 1877 р. відбувся дебют Федора Петровича на імператорській сцені Александринського театру в Санкт-Петербурзі. Після чого з 1882 р. і до своєї кончини в 1910 р. Горєв виступав на сцені московського Малого театру, зігравши за все життя понад 300 ролей.

У своїх мемуарах «Дні мого життя» прекрасна письменниця, драматург, поетеса та перекладачка Тетяна Львівна Щепкіна-Куперник XV главу присвятила нашому землякові і дуже яскраво описала його:

Чи можна обійти мовчанням таку яскраву постать, як Федір Петрович Горєв, який протягом 16 років був першим коханцем Малого театру?
…Люди без освіти, тільки з талантом, які не пройшли ніяких курсів, а всі, хто бере чуттям, люди, для яких немає життя поза театром, у яких театральні й любов, і душа, і сама смерть.
Таким був Горєв. Він був настільки гарний на сцені, що в житті нікому навіть не спадало на думку пред’являти до нього будь-які вимоги. Важливо було те, що на сцені це був дивовижний коханець, сміливий герой, який здійснював подвиги шляхетності та змушував вірити в те, що це благородство – не химера, і зовсім неважливо було те, що в житті це була недалека людина, котра любила випити й кутити, грала у карти, траплятись в якихось не дуже гарних історіях, що привели його якось навіть на лаву підсудних. І там — у суді — судили не цю слабку людину, а судили чудового актора. Адвокат, що захищав його, відомий Н. П. Шубінський, написав йому останнє слово і суворо сказав:

— Ви, Федоре Петровичу, вивчіть його напам’ять і скажіть, а більше нічого не надумайте від себе говорити.

Горєв вивчив “останнє слово” як монолог – і сказав його так, що засідателі, жодної хвилини не вагаючись, винесли йому виправдувальний вирок.

Ця людина була ніби несвідомим провідником прекрасних думок, поетичних натхнень і шляхетних почуттів, що залишалися незрозумілими йому самому.

…Горєв гарний був дивовижно тією красою, яку бачиш на класичних картинах і зустрічаєш в античній скульптурі, — красою, яка вимагає пурпурових плащів, золотих лат і лаврових вінців. До нього особливо не йшли капелюхи, піджаки та сигари: він був для сучасності надто «декоративний», ніби Венеру Мілоську одягнути в модну сукню і затягнути в корсет. Виходило щось протиприродне. Ця його краса у поєднанні з талантом, звісно, ​​викликала захоплення. Але справжнього кохання він, цей художник кохання, і не знав, і не вселяв. Залицявся він буквально до кожної жінки, що траплялася йому на дорозі.

Інший наш земляк був схожим на попереднього. Адже за силою свого обдарування він також вважався одним із найкращих акторів свого часу.

Народився в селі Кантемирівка (Харківська губернія) 2 вересня 1865 року у дворянській родині Неєлових і був названий на честь мученика Мамонта Кесарійського. Початкову освіту здобув у Київській гімназії. Попри те, що у низці видань, як до 1917 р., так і після, зазначається, що подальше навчання нашого героя відбувалося у Харківському імператорському університеті на юридичному факультеті, це не так. У списках студентів за 80-ті роки ХІХ століття нікого з прізвищем Неєлов не виявлено. Після кількох років навчання на юридичному факультеті Київського університету Мамонт Неєлов кидає навчання, бере собі псевдонім Дальський та йде до театру.

У 1886 р. Дальському пропонують ангажемент у трупі Воронцова у Вільно, де наш земляк майже відразу стає провідним актором. Після кількох років гастролей по провінції в 1889 р. Дальський отримує пропозицію від письменника П. Д. Боборикина вступити в трупу театру Є. Горьової, що відкривається в Москві. Саме там до нього нарешті прийшла слава.

Виняткову гру Дальського примітив головний режисер Александринського театру П. М. Медведєв, який запросив молодого актора до казенної трупи «без дебюту». Завдяки цьому 8 вересня 1890 Мамонт Дальський вперше з’явився на сцені цього театру. Актор, який мав просто шалену популярність, попрацював там ще 10 років.

У цей же час близьким другом нашого земляка стає тоді ще співак-початківець Федір Шаляпін. Відомий актор Юр’єв Юрій Михайлович у своїх записках так згадує про це:

Шаляпін дуже захопився грою Дальського. Вони швидко здружилися і стали майже нерозлучними.
Їх зблизили спільні інтереси. Обидва обдаровані. Творчі початки в обох були дуже сильні. На цьому ґрунті виникали усілякі плани, мрії, гарячі суперечки. Тоді Шаляпін був лише співаком-початківцем, що подає надії. Він не знайшов ще як слід себе, але вже мріяв стати не лише гарним співаком з гарним голосом, а й справжнім артистом, поєднати вокальний бік виконання зі сценічним втіленням образу, створювати характери, словом, прагнув бути одночасно і співаком, і драматичним актором, про що у той час за рідкісним винятком мало хто дбав на оперній сцені…
Він поклонявся Дальському і, повіривши в його авторитет, постійно користувався його порадами, працюючи над тією чи іншою роллю, намагаючись удосконалювати ті партії, які він уже неодноразово виконував, прагнучи за допомогою Дальського внести щось нове, свіже і відступити від закріплених, за непорозуміння іменованих традиціями форм, не повторюючи того, що робили його попередники…

Наступні 18 років Мамонт Дальський гастролював провінцією (у тому числі й в нашому місті), виступав на столичних сценах і в приватних театрах, організовував публічні вечори трагедій, намагався створити свій театр і захоплювався анархізмом. У своєму відомому романі «Ходіння по муках» Олексій Миколайович Толстой так опише нашого відомого земляка:

…Душею цих нічних гульб був Мамонт Дальський, драматичний актор, трагік, чиє ім’я в недавньому минулому гриміло не менш звучно, ніж Россі. То була людина дикого темпераменту, красень, гравець, розважливий божевільний, небезпечний, величний і хитрий. Останніми роками він виступав рідко, лише у гастролях. Його зустрічали у гральних будинках у столицях, на півдні, у Сибіру. Розповідали про його жахливі програші. Він починав старіти. Казав, що кидає сцену. Під час війни брав участь у темних комбінаціях із постачанням. Коли почалася революція, він з’явився в Москві. Він відчув гігантську трагічну сцену та захотів зіграти на ній головну роль у нових «Братах-розбійниках». З усією переконливістю геніального актора він заговорив про священну анархію та абсолютну свободу, про умовність моральних принципів і право кожного на все. Він сіяв по Москві збудження в умах. Коли окремі групи молоді, посилені кримінальними особами, почали реквізувати особняки, він об’єднав ці розрізнені групи анархістів, силою захопив Купецький клуб і оголосив його Будинком анархії. Радянську владу він поставив перед фактом. Він ще не оголошував війни Радянській владі, але, безсумнівно, його фантазія прямувала далі комор Купецького клубу і нічних гульб, коли у дворі Будинку, стоячи у вікні, він говорив перед народом і, слідом за його античним жестом, вниз, у двір, в натовп, летіли штани, чоботи, шматки матерії, пляшки з коньяком. Цю людину, ― похмуре, наче вилите з бронзи, обличчя, на якому пристрасті та шумно прожите життя, як великий скульптор, викарбували складки, зморшки, рішучі лінії рота, підборіддя та шиї, схопленої м’яким брудним комірцем, ― Даша побачила першою, коли увійшла. разом із Жировим до кабінету «Метрополя»…

Загинув великий актор 21 червня 1918 р. Вирушаючи у гості до свого друга Федора Шаляпіна, Дальський зірвався з підніжки трамвая і потрапив під колеса.

Не менш було славно й ім’я Костянтина Павловича Ларіна. Народився він у нашому місті у дворянській родині у 1863 році. Початкову освіту здобув домашню, у 12 років у 1875 р. вступив до Харківського реального училища. Під час навчання там Ларін не просто брав активну участь в аматорських спектаклях, а й влаштовував такі ще й у себе вдома. У 1881 р. після закінчення училища Костянтин Павлович вступає в нашому місті в одну з труп антрепренера П. М. Медведєва. Потім служить у Сімферополі, Ялті, Оренбурзі, Харкові та Петербурзі. Ключовим у житті актора Ларіна стає 1885 р. У Кронштадті йому випадково довелося просуфлювати кілька спектаклів. Причому зробив це Костянтин Павлович настільки якісно та професійно, що привернув до себе набагато більше уваги, ніж актор, і після цього повністю присвятив себе акторській діяльності. Восени 1889 р., перебуваючи у Харкові, Ларін отримав запрошення від відомого письменника та драматурга Олексія Антиповича Потєхіна на роботу до Санкт-Петербурзького імператорського театру.

На початку ХХ століття Ларін вже вважався одним із найкращих суфлерів у всій тодішній імперії. Також актор пробував себе в написанні п’єс – лише за період із 1899 по 1903 рр. він створив їх понад сорок. Більшість були фарсами та веселими комедіями, завдяки чому не сходили з репертуару у багатьох театрах. У 1900 р. у Ларіна був уже свій театр в Архангельську, а в 1901 р. – у Колпіно та Теріоках.

Далі слід Ларіна губиться. Відомо лише, що артист, режисер Александринського театру та драматург помер 1940 року.

Слід також зазначити, що у долі та кар’єрі чималої кількості акторів та оперних співаків того часу саме наше місто відіграло вкрай важливу роль. Та й біографії прекрасних театральних актрис родом із Харкова, не менш захопливі та цікаві. Але про це вже наступного разу…