1927 року Радянський Союз запросив американського письменника Теодора Драйзера на святкування 10-річчя Жовтневої революції до Москви. Драйзер умовив радянську владу дозволити йому проїхатися з туром країною. З листопада 1927 по січень 1928 року письменник побував у таких містах як Київ, Одеса, Ленінград, Ростов-на-Дону, Баку, Тбілісі… 16-17 грудня 1927-го він був у Харкові, де відвідав драматичний театр та оперу, які його дуже здивували якістю постановок.

Побував Драйзер і на Електромеханічному заводі, де зіткнувся зокрема з класичною радянською “показухою”… На завершення він відвідав виставку українського мистецтва у новоствореному Держпромі. Матеріали з його щоденника, що описують поїздку, вперше було опубліковано у США лише 1996-го року.

Спогади іноземців завжди цінні своєю незамутненою точкою зору, і подвійно цікаві, якщо їх пише класик натуралістичного роману, який вловлює дрібниці та деталі через письменницький талант.

Наводимо переклад уривка з книги, яка покаже, як жило місто у другій половині 1920-х і з чим довелося зіткнутися письменнику:

16 грудня 1927 р., п’ятниця.

Коли ми приїхали до Харкова близько полудня, була похмура та холодна погода. Я чув забобони проти Харкова зі чуток, і вони підтвердилися, коли ми їхали непривабливими вулицями у старому автомобілі. У готелі “Червона” нам надали одну довгу вузьку кімнату, яка виглядала так, ніби її зробили з коридору. Проте ціни та обслуговування тут були порівняні з Великим Московським готелем, кімната була за 8 рублів, в ній не було особливих зручностей.

Вулиці – дуже живі, а на відкритій площі перед готелем стояв довгий ряд візників із санями, які мали веселий вигляд – з яскравими кольоровими килимами, червоною та зеленою оббивкою, на конях були маленькі дзвіночки. По сусідству ми знайшли бюро мандрівників та отримали докладну інформацію про решту подорожі. Людина звідти послала нас у Донвугілля, щоб дізнатися про подорож на Донбас. Ми тинялися в цій величезній сірій кам’яній будівлі деякий час у пошуках потрібного відділу, поки не знайшли кабінети Американської комісії.

Я відразу зрозумів, що тут є американці з їх зовнішнього вигляду. 5 американських інженерів знаходилися лише кілька місяців у Росії. Вони мали багато дружніх пропозицій з приводу поїздки на Донбас, і один із них запропонував скористатися своїми зв’язками в готелі, щоб отримати кращу кімнату. Ми знайшли какао та булочки у їдальні з пекарнею, тут було багато ділових людей, чиновників промислових трестів, приватних торговців тощо. Значна частина з них були євреями. Ми пообідали в ресторані готелю з музикою, намагаючись підняти настрій, розмовляючи про красу Флориди та Чорного моря. У Харкові виявилося не набагато тепліше, ніж у Москві… Після обіду нам надали велику кімнату нагорі за 10 рублів, яку ми вирішили розділити… Дуже культурний хлопець прийшов з Освітнього відділу та запропонував практичну програму для знайомства з містом. Увечері він зводив нас в провідний драматичний театр, який давав українською драматичну постановку “Ріголетто”. Це був великий театр, схожий на Великий театр у Москві, з трьома ярусами балконів… Але він був майже порожній через раптову зміну програми.

Пізніше кілька сотень солдатів із місцевої військової бази прийшли та заповнили місця. Мене здивувала чудова постановка та гра. В українського народу, здається, чудовий художній талант, який пригнічувався царями, оскільки офіційна мова була російською, а маси знали лише українську. Наразі місцеві мови дозволені офіційно і вони процвітають. Після двох дій я з небажанням пішов в оперу. Тут, як не дивно, ставили іншу іноземну класику, “Кармен”, також українською мовою.

І тут мені дуже сподобалася постановка, голоси були прекрасні, і Кармен була кращою з тих, які я відвідував до цього. Я так втомився, що хотів піти після третього акту, але директор благав мене залишитися, запевняючи мене, що останній акт буде найкращим. Однак перерва була такою тривалою, більше пів години, що я зовсім знемігся, поки нарешті піднялася завіса і третій акт почався. Потім ми їхали додому на візнику, і моя думка про Харків неухильно покращувалась…

Наступного дня Драйзер побував на Електромеханічному заводі та виставці українського мистецтва у Держпромі, побачивши його, а також плани забудови площі, назвав місто майбутнім “Українським Чикаго”.