У першій статті про подорож Теодора Драйзера до Харкова ми описували враження письменника про українську оперу та театр. На другий день Драйзер відвідав Електромеханічний завод та виставку українського мистецтва у ще недобудованому Держпромі, де він ледве не купив картину відомого харківського художника.

17 грудня 1927 р.

Вранці прийшов наш гід, і ми вирушили на дуже гарному авто до електромеханічного заводу на околиці міста. Тим часом потеплішало і місто наповнив туман. Дорогою я дізнався про Харків більше. Ми проїхали кількома широкими вулицями з чудовими будівлями та новими будинками. Потім ми перетнули район з дуже симпатичними новими робочими будинками з червоної цеглини, на один і два поверхи.

Харків, як і будь-яке інше столичне місто, зіткнулося з житловою проблемою, місто виросло з 200 000 до 450 000 осіб за останні десять років. Завод, який ми відвідали найбільший, з яких я бачив. До революції це був німецький завод у Ризі. Його перенесли на нове місце та знову відбудували у Харкові. На заводі працюють 4000 робітників та 1000 співробітників та інженерів. 400 робітників – жінки. У зв’язку з тим, що замовлення приходять швидше, ніж очікувалося, у них закінчилася сировина і в цей час працює тільки одна зміна. Але ніхто зі співробітників не звільнений. У державних галузях можна перемістити робітників з одного підприємство на інше, коли виникають тимчасові проблеми. Зараз завод працює лише на чверть своєї потужності. Він виробляє продукції на 15 мільйонів рублів на рік із планом на майбутнє в 40 мільйонів. Технічний директор, литовський інженер, обійняв нас, він відповів на деякі мої питання, наприклад про високу вартість виробництва в Росії. Він сказав, що вона дорожча не більше ніж на 100%, і пояснюється це не лише високою зарплатою та соціальною допомогою, що надають робочим, а й нижчим темпом роботи, який швидше береже, ніж передчасно псує їхнє здоров’я. Він вважає, що виробництво при розрахунку на 1 особу тут дешевше на 30%, ніж в Америці.

Коли ми йшли великим цехом, відзначили високі крани та нові німецькі верстати для виготовлення інструментів та ізоляційних матеріалів. Навколо нас зібрався натовп робітників. Вони хотіли дізнатися про Америку. Коли вони почули, що заробітна плата та умови життя там настільки гарні, вони віддано пояснили, що тут робітник краще захищений, отримує безплатну медичну допомогу, діти жінок-робітниць перебувають у заводських дитячих садках. Один робітник активізувався і сказав, що ми не повинні вірити, що умови робітників хороші, живуть вони дуже погано, вони взагалі не мають свобод, вони не можуть відкрити рота для критики й так далі. Інші робітники були дуже незадоволені цим випадом, але наш гід помітив, що цей робітник, схоже, не побоявся відкрити рота, щоб критикувати. Коли ми пішли далі, двоє робітників побігли за нами та пояснили, що цей робітник трохи не в собі: «Чи бачите, – казали вони, у будь-якій родині не без виродків».

У Радянському Союзі налічується 27 таких заводів, що входять до складу Державного електротрасту. Заробітна плата коливається від 100 до 150 рублів для кваліфікованого персоналу, жінки за верстатами на відрядній роботі отримують близько 55 рублів, а висококваліфіковані жінки отримують від 70 до 80 рублів. Багато хто з робітників, наприклад, ті, хто перебуває у ливарному цеху, отримують відпустку в 1 місяць, а завод закривається на 2 тижні на рік під час загального періоду масових відпусток.

Я запитав у директора його особисту думку про радянську систему – чи потрібно її модернізувати з часом? Він відповів, що впевнений, що не потрібно, оскільки відчувалася постійна турбота, робітники підтримували його, і він не бачив причин, через які потрібно змінювати систему. Проте він сказав, що не є членом партії та не бачить причин до неї вступати, оскільки задоволений своїм матеріальним становищем та умовами роботи. Він сказав, що платить 40 рублів за свою двокімнатну квартиру, але робітник заплатить, мабуть, 5 рублів за таку ж, тому що його заробітна плата набагато нижча.

Потім ми вирушили до дитячого садка для дітей робітників, який примикав до заводу. Тут умови для дітей грудного та старшого віку здавалися абсолютно ідеальними, як у зразковому дитсадку у Москві. Матері приходять у робочий час, щоб погодувати своїх немовлят, працюючи 6 замість 8 годин. Ідея чудова, але я не особливо бажав дивитися на дитячі садки…

Наш гід приїхав і відвіз нас на виставку українського мистецтва, яка проходила в новій будівлі, де будуть розташовані офіси великих державних промислових трастів. Ми їхали до нього на санях широким бульваром і наприкінці прибули на велику площу, де побачили нову сіру 8 або 10-поверхову будівлю. Вона виглядала так, ніби була вивезена з Нью-Йорка і поставлена тут на засніжених рівнинах. Будівля справила величезне враження: вона, здавалося, символізувала індустріалізацію.

Усередині ще не провели опалення, і білі стіни блищали від інею… Сама виставка також була несподівано захопливою. Тут були представлені справді чудові картини та скульптури, картини були “живими”, “молодими” та сильними. Мені дуже сподобалася маленька картина лісової сцени, написана насиченими зеленими фарбами з невеликим червоним спалахом. Художник О. Симонов. Називалася вона «Читання листа», оскільки маленька червона постать сиділа на відкритому місці в лісі. Мені виставили ціну в 350 рублів за неї та сказали, що відправлять пізніше інформацію про художника, а також про деякі чаші та вази, які я хотів купити.

Було кілька залів, присвячених архітектурним планам і кресленням будівель, що будуються в Харкові, а також проєктам на майбутнє. Тут місто живе чудовими мріями; ця нова будівля є лише першою з числа, які будуть побудовані навколо площі, однією з яких стане штаб-квартира урядових відомств. Креслення всього проєкту, безумовно, чудові. Легко повірити, що за десять років у Харкові буде український Чикаго.