Цього місяця Україна відзначає два свята: 8 березня – «Міжнародний день боротьби за права жінок» та 14 березня – «День українського добровольця». Ви, напевно, здивуєтеся, але у 1914—1918 роках у Харкові жінок-добровольців та тих, хто успішно виборював свої права, також було достатньо. Про них сьогодні і йтиметься.
У перші місяці війни багато жінок, які проживають на території тодішньої Російської імперії, виявили бажання вступити до лав армії. Однак щодо участі жінок у війні позиція держави була тоді вкрай неоднозначною. З одного боку, жінка-солдат на той час представлялася аномалією, тому заяви багатьох харків’янок із проханням про відряджання на фронт відхилялися, а тих, хто порушував цю заборону, заарештовувала поліція. На сторінках ЗМІ нашого міста на той час досить часто можна було прочитати історії, подібні до цієї:
На ст. «Харків» нещодавно служила конторкою міщанка О. І. Ніколаєнко 18 років. Бажання принести посильну користь своїй вітчизні так опанувало Ніколаєнко, що вона вирішила вирушити на театр воєнних дій. Вона залишила службу, придбала солдатське спорядження і вирушила в дорогу. Залізницею вона дісталася Києва, де була затримана жандармською поліцією. Днями Ніколаєнко прибуває до Харкова для поселення до батька.
З іншого боку, ті ж харківські ЗМІ у 1914 році навперебій із захопленням писали про двох відважних сестер-добровольців. Одна з них знайшла «лазівку» і потрапила до зони бойових дій, бо поїхала на фронт зі своїм чоловіком як шофер. А інша просто вступила до лав сестер милосердя.
Надалі старша із сестер, харків’янка Софія Володимирівна Федорова, стала серед жінок-військових особистістю більш ніж легендарною. У своїх мемуарах учасник Першої світової війни генерал-майор Василь Володимирович Чеславський згадує про неї таке:
Недалеко стояли три молоді офіцери, ординарці штабу дивізії, було вже досить темно, коли я підійшов до них привітатися і, на подив моєму, одним з ординарців виявилася молода, миловидна, худенька, невеликого зросту жінка, одягнена в офіцерський кітель погонами рядового солдата у синіх чакчирах та високих чоботях зі шпорами. З-під кашкета виднілася гарна, каштанового кольору, туго заплетена коса, спущена під комір кітеля. То була Софія Володимирівна Федорова, дружина ротмістра 10-го уланського Одеського полку. У день мобілізації вона запропонувала штабу дивізії два своїх дорогих автомобілів, за умови, щоб її взяли в похід як шофера. На подив усіх, граф на це погодився, і з того часу мадам Федорова невпинно йшла за дивізією: вона тримала зв’язок дивізії з армією, доставляла повідомлення і привозила накази, евакуювала поранених і підвозила патрони. Довгий час вона працювала на автомобілі, поки можна було користуватися шосейною дорогою, але коли дивізія почала маневрувати по путівцях або прямо по полях, Федорова пересіла на коня і стала невтомним ординарцем, не поступаючись у роботі офіцерам ні в поході, ні в бою. Попри її зніжене виховання та звичку до розкішного життя, вона терпляче і покірно переносила всі труднощі та позбавлення військово-похідних обставин: часто під час важких боїв голодувала чи харчувалася сухарями з водою, неодноразово спала просто неба або в халупі на підлозі, поклавши під підлогу голову сніп соломи…
Чимало мешканок Харківської губернії служили в армії на невидимому фронті. Так, наприкінці вересня 1915 року начальнику Розвідувального відділення Штабу Головнокомандувача арміями Південно-Західного фронту повідомлялося, що «за виконанням покладеного завдання з розвідки сил противника на околицях Любави» агента на прізвисько «Нана» звільнено і вона спокійно проживає тепер у повітовому місті Суми Харківської губернії. За подальшої роботи з архівними документами про «Нану» мені вдалося з’ясувати таке.
- З 22 по 29 травня 1915 року вона проходила навчання у «Школі агентів», після якої вступила на службу.
- Справжнє ім’я «Нани» – Анна В’ячеславівна Левандовська.
- Вік – 44 роки
- Місце народження – місто Рига.
- Місце проживання – Суми. Там проживав і чоловік «Нани» Генріх, син Ярослав (15 років) і дочка Марія (14 років).
- Віросповідання – католицьке.
- Рід занять – акушерка.
Щоправда, бойовий шлях агента «Нани» був дуже коротким. З кінця травня по кінець червня 1915 року вона була «через окопи відряджена в околиці міст Єлгави і Любави», де збирала відомості про розташування військових частин противника, що знаходяться там. Після повернення на територію Російської імперії «Нана» почала працювати в контррозвідці. Проте вже 12 вересня жінка була звільнена зі служби, оскільки переходити на територію ворога через окопи відмовилася. А для справ контррозвідки, на думку керівництва, вона була малопридатна.
Серед слобожанок, які стали в роки війни сестрами милосердя «Товариства Червоного Хреста», було також чимало героїнь. Першою з харків’янок, яка була нагороджена георгіївською медаллю «за самовіддану діяльність на передових позиціях», стала 1915 року дочка харківського купця та колишня вихованка 2-ї гімназії Ольга Микитівна Маслова. Слідом за нею через деякий час цієї ж нагороди була відзначена «за роботу під вогнем ворога» та інша харківська сестра милосердя, в минулому відома меценатка Марія Павлівна Карпова.
Однак саме в роки війни, з урахуванням того, що більшість чоловіків перебували в армії, жіноча праця стала все більше завойовувати нові галузі, а жінки, які дискримінувалися раніше, відповідно, завойовували цивільні права. Для розуміння, чому так склалося, наведу кілька фактів.
- Лише за перший рік війни втрати армії склали близько 857 тис. осіб, у тому числі й 86 тисяч убитими, 551 тисяч пораненими та хворими, 220 тисяч зниклими безвісти та тими, хто потрапив в полон.
- У середньому за 5 місяців боїв щомісяця для поповнення втрат потрібно було близько 175 000 осіб.
- Усього за роки війни було проведено 24 призови до армії, в ході яких було мобілізовано близько 15 800 000 осіб.
Таким чином, якщо до початку війни фізична праця жінок з ремонту колій на залізницях допускалася у вкрай рідкісних та виняткових випадках, то вже у 1915 році групи жінок та дівчат, які займаються ремонтними роботами, зовсім нікого не дивували.
1916 року харків’янки завоювали собі ще більше професій, куди їх раніше не пускали. Так у травні на харківській конці з’явилася перша жінка-кондуктор. Реакція тогочасної преси, до речі, була дуже позитивною:
Можна тільки вітати застосування жіночої праці в цій галузі та побажати цьому починання подальшого поширення. У багатьох містах, як, наприклад, у Києві, Курську та інших вже налічується чимало жінок-кондукторів на трамваях і, судячи зі спостережень за їхньою роботою, вони цілком вільно можуть замінювати чоловіків у цій роботі.
Влітку на Південному вокзалі у Харкові з’явилися і перші жінки-носії. До їхньої роботи нарікань також не було. А восени того ж року міське управління прийняло рішення про використання жіночої праці й на лінії харківського трамвая. Близько 20 жінок як кандидатки на посаду кондукторів змогли нарешті вступити на підготовчі курси. Після навчання та складання іспитів панянки бралися до роботи. На жаль, більшість імен харківських героїнь ми так ніколи й не впізнаємо. Адже основна їхня маса щодня працювала і самовіддано боролася за свої права аж ніяк не на передовій, а в тилу.