У роки Першої світової війни на сторінках різних видань нашого міста можна було зустріти такий текст:

Жінки!

Ваш обов’язок – працювати на армію.
Йдіть шити протигази.
Вчитись та беріть роботу собі до дому.
Всі вказівки отримаєте в залі Дворянського зібрання.
Гімназії, які ще не взяли роботу, запрошуємо прислати керівниць для навчання та взяти роботу.
Кожна година дорога.
Пригадайте ваших близьких.
Пригадайте як страждають ті, хто захищає вас та починайте працю негайно.

Комітет з виготовлення протигазів при Харківській погоджувальній комісії.

Зал дворянського зібрання.
Там же приймання пожертвувань.

Але не впевнений, що мешканок нашого улюбленого міста у 1914—1918 роках треба було вкотре просити про допомогу. На той час харків’янки й без того робили чимало. Саме про їхню участь у різних сферах життя військового Харкова і йтиметься сьогодні.

З початком війни 1914 року, як і 2014-го, багато жінок стали волонтерами. Починалося все, що на вулицях нашого міста проводився так званий «Фургонний збір», де збирали речі на потреби солдатів.

З розвитком бойових дій потреби армії зросли. Жінки, які перебувають у різних харківських організаціях, з власної ініціативи збирали та робили своїми руками речі для воїнів — наприклад, такі необхідні респіратори. До цієї важливої ​​справи приєднуються представниці різних національних та релігійних громад. Наприклад, жінки із єврейської громади робили подарунки для солдатів. А в мусульманському жіночому комітеті допомоги пораненим шили для них білизну.

Проте не лише воїни на фронті та лазаретах потребували допомоги та підтримки. Адже життя сімей солдатів, покликаних на війну з міста та губернії, на жаль, у роки Першої світової війни, було досить непростим. Щоб підтримати їх, у серпні 1914 року у Харкові було організовано спеціальні пункти, де дружини воїнів могли отримати матеріальну допомогу. А для дітей створювали спеціальні їдальні, у тому числі й з особистої ініціативи. На жаль, цього виявилося замало. До осені 1915 року про ситуацію, в якій опинилися сім’ї харківських солдатів, газети писали:

Солдатка на селі. Як живеться дружинам запасних у місті, ми приблизно знаємо. Погано живеться. Правда, міські сім’ї воїнів перебувають під опікою культурного суспільства, і все-таки наскільки важка часто буває ця опіка, скільки всяких негараздів доводиться іноді перенести солдатці перш ніж вона отримає свою пайку. А скільки образ чекають її, коли вона принесе ці копійки додому і не зуміє заткнути величезні дірки свого засмученого господарства. Всі ми знаємо, наприклад, випадки виселення солдаток із квартир тощо. Але якщо важке життя солдатки в місті, то можна собі уявити, яке живе жінка без мужика в селі під опікою сільської влади…

Проте харків’янки справді робили все, що могли та, здається мені, все було б набагато гірше, якби у нашому місті допомогою сім’ям солдатів не займалося «Товариство трудящих жінок» та його активна учасниця Фанні Миколаївна Шенфогель. У Харкові часів Першої світової війни це ім’я для мешканців стало без перебільшення легендарним. Зараз, на превеликий жаль, про Фанні Шенфогель мало хто пам’ятає. Отже, дозволю собі трохи розповісти про те, що вона робила для нашого міста в роки війни.

Отже, народилася Фанні у 1880 році у Києві у родині заможного київського цукрозаводчика Давидова. Освіту здобула в далекому Сибіру. Після навчання в гімназії якийсь час жила в Бельгії, потім вийшла заміж за інженера і переїхала до нашого міста. У Харкові у подружжя Шенфогель народилися син та дочка. Однак, коли почалася війна, Фанні Миколаївна геть-чисто забула про сімейне життя і повністю пішла у справу служіння нужденним. Молода жінка стала брати активну участь в організації лазаретів для поранених та в роботі міських піклувань з надання допомоги сім’ям солдатів. На Балашівському вокзалі, який влітку-восени 1915 року був переповнений біженцями, які без кінця прибувають до Харкова, Фанні щодня допомагала приймати людей. Відповідаючи за організаційну роботу з влаштування ясел, притулків та ізоляційного пункту, Фанні сама обмивала дітей, що прибули, сама розвозила їх по лікарнях, скрізь встигаючи приносити з собою любов, турботу і порядок.

Ті, кому пощастило працювати з нею і знати її особисто, згадували:

Я бачив перед собою людину активну, наполегливу, енергійну, яка не зупиняється перед перешкодами і труднощами для досягнення своєї мети, для виконання добровільно взятих на себе громадських зобов’язань. Як потрібні, які цінні в наші вимогливі, складні дні подібні люди. Дуже часто й у великих дозах доводилося мені слухати розмови про біженців у жіночому суспільстві.
– Ви подумайте, як це жахливо! Діти, які втратили своїх батьків. Хто вони, звідки?
Дуже довгі розмови, де так часто повторювалися ці слова «жахливо», «жахливо», були зітхання, похитування головою, жалю, співчуття. І як мало з цих тих, хто співчуває, зітхає, похитує головами, йшли в живу і потрібну справу, бралися за роботу, йшли під прапор трудящої, люблячої жінки тилу, яка вірить. Виявлялося, одні вже працювали, інші вже втомилися, треті чимось зайняті, четверті просто до всього звикли, і в результаті одиницями можна було вважати робітниць і сотнями — головами, що зітхають і хитають. Що приховувати, це теж одна із сумних істин. Фанні Миколаївна не зітхала, не вимовляла з особливою виразністю слово “жахливо”, не вела довгих розмов, – їй ніколи було, а зрозумівши страждання в горі, йшла і працювала, працювала до забуття себе самої, власної сім’ї, працювала нерідко з ранку до ранку ночі. А коли з нею замовляли про це горе, про справи, про біженців, знову не було пустопорожніх голосінь, а звучали слова діяльної, активної людини: «Це зробили; це налагоджуємо; про те клопочемо». Ось яке необхідне розуміння горя, розуміння подій, що переживаються, і ставлення до них: «Зробили. Робимо». І найголовніше, Фанні Миколаївну не треба було закликати. Вона сама шукала справу, сама знаходила роботу, віддавалася їй цілком і по можливості захоплювала інших. І все це просто, людяно, без звичайних рахунків і розрахунків, «хто старший», «хто важливіший», «хто повинен розпоряджатися, кого слухатися», «хто чия дружина» тощо. Глибокого уклону.

На початку листопада 1915 року Фанні, як завжди, працювала не покладаючи рук, заразилася висипним тифом, захворіла і 17 числа у віці 35 років раптово померла. Звістка про її смерть шокувала як членів міської виконавчої комісії за піклуванням сімейств запасних, так і простих мешканців. Оплакував її весь Харків.

Під час похорону за труною, яка буквально потопала у квітах, йшов величезний натовп. Багато хто з тих, хто в той день вимовляв жалобні промови, говорили про те, що найкращою пам’яттю покійної буде наслідування її прикладу служіння справі допомоги сім’ям воїнів і біженцям. І справді, надалі життя та діяльність невтомної Фанні Миколаївни Шенфогель надихнула та спонукала до дії ще чимало мешканок нашого міста.

Ну, а в наш час забуте ім’я цієї самовідданої, але так рано померлої жінки, гадаю, має право зайняти своє місце серед тих, кого вважають чи називають великими харків’янками.