Як відомо, із польською громадою та її діячами пов’язано чимало славних сторінок в історії нашого улюбленого міста.

У 2011 році в рамках спільного проєкту генерального консульства Республіки Польща у Харкові та ЦНБ ХНУ за результатами симпозіуму «Відомі поляки Харківщини» було випущено вкрай інформативний буклет «Поляки на карті Харкова». Містилася в ньому інформація про місця, пов’язані з поляками та короткі біографічні дані про відомих осіб.

Проте, багато хто з нас, проходячи прекрасною вулицею Гоголя, навіть не здогадується, що в її надрах приховано чудову пам’ятку авторства донецького скульптора Олександра Поражнюка.

У 2009 році на честь святкування 150-річчя від дня народження та 85-річчя від дня смерті при вході до кафедрального собору Успіння Пресвятої Діви Марії урочисто було відкрито мармуровий бюст Костянтину Горському.

Для того, щоб увічнити пам’ять цієї людини та ще й у такому місці, у поляків причини були чималі.

Костянтин Кіпріанович Горський (Konstanty Antoni Gorski) народився 13 червня 1859 року в місті Ліда, жив і творив у Харкові 29 років. Одним він відомий як талановитий композитор, скрипаль-віртуоз, педагог, диригент, громадський діяч, автор романсів, опер та безлічі інструментальних творів.

Інші знають його як одного із засновників культурного товариства «Дім Польський» у Харкові.

Третіми він шанується як засновник і керівник церковного хору в католицькій парафії, четверті поважають його як одного з найкращих викладачів Харківського музичного училища. Сам Петро Ілліч Чайковський вважав Костянтина Горського одним із найкращих виконавців свого скрипкового концерту.

У 1919 році цей чудовий композитор залишає наше місто і повертається до Польщі, де його ім’я досі має велику повагу та популярність. У харківському періоді життя Костянтина Горського було багато тріумфів. Наприклад, у газетах 1903 року можна зустріти наступні рядки:

З великим успіхом відбувся 21 жовтня щорічний концерт викладачів місцевого музичного училища І. Р. М. О. піаніста Р. Геніка та скрипаля К. Горського

За словами місцевого музичного критика, «пан Горський — талановитий скрипаль і диригент, але ще талановитіший композитор, який нині закінчує оперу на сюжет з польської літератури, він ще недостатньо оцінений у цій сфері своєї діяльності. Скромна роль викладача музичного училища, що вимагає великої витрати часу та сил, квартетні та симфонічні концерти з репетиціями та підготовкою до них учнів, звичайні польські вечори, в яких Горський приймає завжди також живу участь, як і у всіх музичних справах костелу, гальмують його творчість. Це, однак, не заважає сподіватися, що все-таки Горський займе місце серед російських композиторів, яке відповідає його таланту».

Проте через 10 років добре ім’я, популярність, визнання сучасників, загалом, усе, чого досяг Костянтин Горський, несподівано звернулося на прах. 1913 року Горський йде з музичного училища, а харківці перестають ходити на його концерти. Що ж стало причиною занепаду кар’єри того, кому так аплодували на концертах?! Для багатьох це й досі залишається загадкою. Ті ж, хто знає, говорити про причину падіння Горського не люблять, тому не шукайте відповіді в інтернеті, бо історія надто брудна.

Працюючи з одним із найбільш авторитетних, популярних і читаних музичних видань того часу, «Російською музичною газетою», у травневому номері за 1913 мною було виявлено дуже цікавий матеріал.

Харків. Нам повідомляють про страшно негарну історію, що розігралася у тутешньому музичному світі.

Один із найкращих учнів місцевого музичного училища за класом скрипки Костянтина Горського, Каравайчук, закінчив роки 3 тому училище і з того часу заявив себе діловим диригентом. Він сформував оркестр любителів та неодноразово організовував цілком вдалі симфонічні концерти, і за програмою, і за виконанням. Після смерті відомого у Харкові диригента Фр. Кучера він став на чолі студентського оркестру Технологічного інституту і чудово вів свою справу, отримавши цілком добрі, заслужені відгуки своїх колишніх професорів, включаючи директора училища І. І. Слатіна та свого професора — К. Горського.

Минулого літа останній рекомендував Каравайчука (артистичний псевдонім — Караваєв) своєму братові Івану Горському до Тифлісу, де Каравайчук мав бути його помічником, 2-м диригентом. На ґрунті диригентських ревнощів розігрався конфлікт. Іван Горський (як про те повідомив і наш кореспондент П. Бебутов) не мав успіху, а навпаки, молодий Каравайчук привернув до себе увагу публіки. Справа закінчилася розривом — Каравайчук мав піти. На літній сезон Севастопольська міська управа запросила Каравайчука диригентом літнього оркестру, на місце якого мітив Іван Горський. З метою дискредитувати Каравайчука останній надрукував у «Кримському віснику» некрасивий лист і, на жаль, був у цьому випадку підтриманий своїм братом, який помістив у тій самій газеті відгук про свого учня Каравайчука, який ганьбив його добре ім’я та його музичні дані та водночас зажадав від нього назад своє власне посвідчення, написане 1910 року! Всю цю сумну історію розповів Каравайчук у харківському «Південному краї», щоб реабілітувати себе. На щастя, цей негарний інцидент закінчився добре. Хоча севастопольська управа і викликала для пояснення Каравайчука (внаслідок листа Івана Горського, який мав характер доносу) та написала запит директорові училища, місце залишилося за молодим диригентом. У всякому разі, ставлення до нього братів Горських залишиться промовистим фактом у літописі нашого провінційного музичного життя.

Костянтин Горський вийшов зі складу викладачів харківського музичного училища

Після цих подій Костянтин Горський продовжує і далі займатися музикою, однак у газетах нерідко можна зустріти згадки про порожні зали…

Безумовно, ніхто з нас не ідеальний і всі ми робимо помилки. Думаю, також зовсім не має значення, чи пробачив Горському наш з вами Харків чи ні. Набагато важливіше для нас те, що харківський скандал назавжди увійшов до літопису провінційного музичного життя як приклад реакції громадськості на непристойний вчинок, описаний у провідному музичному виданні.

Зрештою, історія нашого міста – це не лише славетні діяння, а й подібні скандали. Ми маємо право знати правду, якою б неприємною вона не була.