Незабаром, 3 березня, виповниться 152 роки від дня народження Олександра Адольфовича Вінклера.
Але в нашому улюбленому місті, яке так пишається своїм минулим і любить похвалитися «великими харків’янами», записуючи в них найчастіше абикого, мало хто зараз пам’ятає та шанує це ім’я. На превеликий сором, у Харкові немає ні заходів, присвячених піаністу європейського рівня, ні навіть скромної меморіальної дошки хоча б на одному з особняків, пов’язаних з життям і діяльністю цієї великої людини. А їх залишилося в нашому місті чимало.
То хто ж він такий, цей самий Олександр Адольфович Вінклер і за що саме Харкову варто їм пишатися?
Народився він у нашому місті у 1865 році. Батько його, Адольф Іванович Вінклер, працював у Харкові агентом Московського страхового товариства.
Мати, Дар’я Михайлівна Вінклер, практично все своє життя викладала німецьку мову у 2-ій жіночій гімназії.
Початкову освіту Олександр Адольфович здобув у Харківській 3-ій гімназії, в 1886 році закінчив Харківське музичне училище, що знаходилося недалеко від будинку, за класом фортепіано.
А 1887 р. завершив навчання на юридичному факультеті Харківського Імператорського університету.
Саме завдяки навчальним записам ми дізнаємось, що він був іноземцем лютеранського віросповідання.
У нечисленних статтях, де згадується ім’я нашого великого земляка, зазначено, що за національністю він був німцем, тобто громадянином Німецької імперії. Однак це не зовсім правильно. У ДАХО (Державний архів Харківської області) я знайшов справу «Про прийняття до російського підданства австрійського підданого Адольфа Вінклера» 1878—1880 років.
У цьому документі, зокрема, зазначалося таке:
…прийняття російського підданства є завжди особистим і не поширюється на раніше народжених дітей, які після досягнення повноліття (21 роки) самостійно можуть клопотати про те, якщо забажають, кожен окремо за себе
Саме тому Олександр Адольфович Вінклер в університетських списках записаний як іноземець. Після закінчення навчання наш земляк у 1887 році їде до Парижа, де стає учнем Віктора Альфонса Дювернуа (французький піаніст, композитор та музичний педагог).
Потім потрапляє до Відня, де його наставником був Теодор Лешетицький (польський піаніст, музичний педагог та композитор).
Також Вінклер навчався й у Карела Навратіла – чеського композитора та музичного педагога.
1890 року Вінклер повертається до Харкова і викладає фортепіано у Харківському музичному училищі п’ять років. Зважаючи на все, у цей період Олександр Адольфович зустрічає в нашому місті своє кохання, одружується і заводить дітей. Про це ми можемо судити за мізерними даними, знайденими в першому томі Чувакова В. Н. ― «Незабуті могили — том 1, AB, 1999 р.».
У 1896 Вінклер на запрошення переїжджає до Санкт-Петербурга, де стає викладачем за класом фортепіано у місцевій консерваторії. Там же 1897 року він отримує Біляївську премію за струнний квартет. Завдяки цьому музикант став входити у так званий «Біляївський гурток». На той час це була група музикантів-композиторів, виконавців, які збиралися у 1880 — 1890-ті роки на музичних вечорах у будинку лісопромисловця, музиканта та мецената М. Бєляєва (т. зв. «біляївські п’ятниці»), на яких виконувалися квартети, квінтети, секстети, романси, фортепіанні та інші твори.
Очолював гурток Микола Римський-Корсаков; туди входили такі видатні люди, як композитори Федір Акименко, Микола Амані, К.А. Антипов, Ф.М. та С.М. Блуменфельди, Йосип Вітоль, А.К. Крижанівський, О.К. Лядов, В.О. Малішевський, Н.А. Соколов, Н.Н. Черепнін, диригент Г.О. Дютш, піаніст Н.С. Лавров.
У 1908 р. Олександр Вінклер отримує звання професора. У 1902-1910 рр. виступає як музичний критик, пише статті для петербурзької німецької газети «St Petersburger Zeitung» («Санкт-Петерсбургер Цайтунг», «С. -Петербурзька газета», 1727-1914 рр.).
Бувши викладачем консерваторії, Вінклер став учителем юного Сергія Прокоф’єва. Вважається, що саме він розглянув у юнаку талант майбутнього композитора та чудового піаніста. Він багато займався зі здібним хлопчиком, причому у програму регулярних занять входила не тільки гра на фортепіано, а й теорія музики.
18 грудня 1908 року на вечорі сучасної музики у залі Реформаторського училища 17-річний Сергій Прокоф’єв уперше виступив як композитор. Певна річ, що незабаром про нього з’явилися нотатки в газетах. Відгуки музичних критиків були дуже образливі та отруйні.
Наш з вами земляк був одним із небагатьох, хто позитивно оцінив виступ юного обдарування.
Ось як у своїй автобіографії згадує про це сам Прокоф’єв:
У 1909 році вдячний учень присвятив своєму вчителеві чотири етюди для фортепіано, включені надалі Прокоф’євим до «ор. 2».
Як автор, Олександр Вінклер примикав до групи композиторів, які приймали технічну закінченість необхідною умовою художнього твору. Вважають, що творчість Вінклера академічна. Його камерно-інструментальні твори відрізнялися поліфонічною майстерністю та ретельним оздобленням фактури.
Також Олександру Адольфовичу належить авторство «Короткого керівництва з елементарної теорії музики», перекладення для фортепіано в чотири руки балету «Раймонда», восьмої симфонії А. К. Глазунова, оркестрових творів М. І. Глінки та ін.
У 1924 році Олександр Адольфович із сім’єю емігрував до Франції, викладав у консерваторії у Безансоні. Помер він там же 6 серпня 1935 року.
Через це, в СРСР і, зокрема, у Харкові життя та творчість нашого з вами прекрасного земляка, композитора, піаніста, музичного критика та педагога були не просто забуті, а викреслені.
У численних виданнях радянського періоду, присвячених С. С. Прокоф’єву або Н. А. Римському-Корсакову, ми не тільки не знайдемо жодної фотографії Олександра Адольфовича, але можемо зустріти ось такі «схвальні відгуки»:
Тут не місце зупинятися на особливостях біляївського гуртка. Слід лише відзначити, що творчий склад його був вкрай неоднорідним: поряд з видатними композиторами старшого і другого покоління, художниками з яскравими індивідуальностями, до нього входила і молодь, композитори, що ще не вбилися в пір`я, люди загалом малообдаровані, позбавлені самостійності у своєму вигадуванні (як, наприклад, А. Вінклер, Ф. Акіменко, Н. Лавров, Н. Соколов, В. Калафаті та ін).
(Яструбцев В. В. — Н. А. Римський-Корсаков. Спогади. Т. 1, 1959 р.)
Але все ж таки «подивитися в очі» Олександру Вінклеру ми з вами можемо завдяки виданому М. І. Афанасьєвим у 1910 році другому тому альбому біографій «Сучасники», де розміщені не лише короткі відомості про життя музиканта, але і його фото.
P.S. В автобіографії Сергій Прокоф’єв не раз згадуватиме улюбленого вчителя. Завдяки його спогадам, особистим характеристикам та оцінкам, Олександр Адольфович Вінклер, австрієць, композитор, піаніст, народжений і жив у Харкові, постає перед нами живою людиною.
Тож – далі буде…