У попередній статті «Про австрійця-харківця ― композитора, піаніста та вчителя С. Прокоф’єва» ми з вами дізналися, хто такий Олександр Адольфович Вінклер і чому жителям нашого міста варто пишатися ним.

Сьогодні ж продовжимо знайомитись з нашим великим земляком. Зробити це ми можемо завдяки щоденникам та мемуарам його великого учня Сергія Сергійовича Прокоф’єва, котрий, попри негативні коригування радянської цензури, дуже часто згадував свого вчителя з величезною теплотою.

З 1904 по 1914 Прокоф’єв навчався в Петербурзькій консерваторії, де, як ми знаємо, викладав і А. А. Вінклер.

На іспиті з обов’язкового фортепіано мене змусили зіграти гами, арпеджіо, гами в терціях, фугу Баха, сонату Бетховена та прочитати щось з аркуша. Старший викладач Вінклер сказав:

― Так добре. Я можу вас взяти до себе. Ви читаєте досить добре ноти. І граєте непогано, хоч і треба більше техніки.

Те, що мене взяв Вінклер, означало, що я потрапив на старший курс обов’язкового фортепіано. Вінклер був чоловік приємний, делікатний, німець, одружений з француженкою, сам композитор, хоч і без особливого таланту. Спочатку він поставив першу сонату Бетховена.

У листі Прокоф’єва до батька 5 квітня 1905 знаходимо дуже цікавий опис квартири, де жив музичний педагог.

У понеділок я був у Вінклера вдома. Він живе на розі Фонтанки та Крюкова каналу, будинок 141, кв. 3. У нього хороша квартира в бельетажі з дуже гарними сходами. Його кабінет (там стоїть і рояль) дещо нагадує оранжерею: дуже світлий (кутова кімната) та весь у пальмах. Він займався зі мною годину, але не встиг пройти все. Знайшов, що вивчено непогано.

На превеликий жаль, зараз уже немає нічого з того, що колись вразило майбутнього композитора. Не залишилося старовинних різьблених парадних дверей з витонченими бронзовими ручками. Немає більше й ажурних чавунних воріт та металевих козирків над під’їздами колись фешенебельного будинку. Після перебудов та ремонтів вікна та двері втратили майже всі свої декоративні прикраси. Перероблення внутрішніх приміщень будинку № 28/141 безжально змінили початкове планування так званих «панських» квартир, що стали після 1917 року комунальними. Інтер’єри будівлі, що вразили колись молодого піаніста, на жаль, не вціліли.

Ось як виглядає зараз будинок у Санкт-Петербурзі, де мешкав наш великий земляк.

До Вінклера додому юний Прокоф’єв приходив займатися 2 рази на тиждень. На початку вересня 1905 року Сергій Сергійович згадує:

Повертаючись додому і йдучи повз під’їзд Вінклера, впорався, чи приїхав він з дачі, ― сказали, що приїхав сьогодні.

Другого дня пішов до нього. Дзвоню. Кажуть, що вийшов у магазин і з хвилини на хвилину чекають на його повернення. Справді, за дві-три хвилини прийшов сам Вінклер. На мій уклін він відповів дуже холодно «Вітаю», але потім, дізнавшись мене і вигукнувши «ах, це ви!», став дуже люб’язним, провів мене у вітальню і посадив у крісло. Вибачившись, що турбую його, я сказав, що прийшов до нього з проханням порадити мені: оскільки Римський-Корсаков, Лядов і Глазунов пішли з консерваторії, то я буду в них займатися, чи приватно з іншими учнями, або, можливо, вони відкриють музичні курси, а в консерваторії хочу перейти на спеціальне фортепіано. Вінклер сказав, що на спеціальному фортепіано доведеться набагато більше працювати та інш. Я йому відповів, що ще з минулого року хотів мати дві спеціальності, але, побоюючись, що буде важко, вступив на одну гармонію; це виявилося досить легко, і тепер я ще хочу на спеціальне фортепіано. Потім я сказав, що якби можна, то я залишився б у нього.

Вінклер відповів:

― Що ж, добре. Я із задоволенням прийму вас до себе. Тільки як свого учня я хотів би послухати, що ви зіграєте на іспиті. Можливо, ви й дуже добре вчили, але все ж таки треба додати деякі відтінки. Вінклер був бездарний, але виключно сумлінний. А на спеціальному фортепіано нам доведеться займатися дещо інакше і працювати доведеться набагато більше. Що ви вивчили до іспиту?
― Одинадцяту В-dur’ну сонату <Бетховена> та першу фугу <Баха>; знаю напам’ять.
― Що ж, це гарна соната, а фуга, це в мажорі?

Після розмови з Олександром Адольфовичем Прокоф’єв поїхав до Анатолія Костянтиновича Лядова.

Я дозволив собі так докладно зупинитися на цих двох діалогах, тому що, по-перше, вони були записані на другий день і, отже, точно передані, а по-друге, дуже цікавий контраст між дбайливим, уважним Вінклером і абсолютно байдужим до своїх учнів Лядовим. Я так досі бачу його товсту постать із запливлими очима, з затеклим жиром обличчям, короткими руками, глибоко засунутими в кишені штанів, що гойдається на шкарпетках прюнелевих черевиків в очікуванні, що учень піде і дасть йому спокій.

Після складання іспиту зі спеціального фортепіано викладач підійшов до свого юного учня і чесно сказав:

― Ваші уроки будуть середами та суботами о десятій годині ранку. Не приносьте п’єс на урок: спочатку ми займемося технікою, щоб зробити ваші пальці сильнішими. Спочатку буде трохи нудно, але що робити!

Перше заняття майбутній великий композитор також запам’ятав.

Я – батькові в Сонцівку.
Петербург, 11 (24) вересня 1905 року.

Вчора я був на першому уроці з фортепіано у Вінклера. Він мені сказав, що тижнів два доведеться грати одні вправи для посилення пальців і розвитку кисті, які й показав мені <…>. Загалом вони мають нудний характер, але для мене, як новинка, поки що цікаві. Нарешті на мене наклали вуздечку: досі я грав усе, що завгодно, але все досить недбало і пальці тримав прямо, як палиці; Вінклер зажадав, щоб я грав акуратніше, пальці тримав округло і ставив з точністю.

А ось ще одна цікава характеристика, дана Олександру Адольфовичу:

Зовсім інший був Вінклер: добрий музикант, сам композитор, твори якого друкувалися у видавництві Бєляєва, не був талановитий, але сумлінний і доброзичливий.

Ясна річ, що між учителем та учнем траплялися конфлікти.

Сьогодні вранці був у Вінклера і приніс йому етюд, – писав батькові. – Він сказав, що я в музиці не вмію себе контролювати, стежити за собою, що в мене один такт добрий, а інший такт поганий; загалом початок етюду був непоганий, а середина не дуже. Тут почали позначатися ті недбалості, про які я вже говорив, що походили від того, що я грав багато різних п’єс, але нічого не доучував до кінця.
Одного разу, коли я приніс погано вивчену річ, Вінклер сказав:
― Ви граєте, як сапожнік.
Я думав, що почулось, бо він завжди був бездоганно ввічливий з учнями. Але наприкінці уроку Вінклер знову сказав:
― Точно Сапожніков.
Цього разу мені здалося, що він сказав сапожнік, а не Сапожніков. Я почав дізнаватися і дізнався, що до нашого класу справді вступив новий учень, Сапожніков, дуже нездатний, який приходив в інші години й дратував Вінклера своєю поганою грою. Коли хтось приносив невивчену річ, Вінклер говорив «ви граєте, як Сапожніков», тим самим приносив собі задоволення двоякого роду: з одного боку, дозволяючи собі вилаяти учня, не лаючи його, з іншого – зачіпаючи зайвий раз ненависного Сапожнікова.

У листопаді 1905 року мати Прокоф’єва, Марія Григорівна (уроджена Житкова), потрапила на концерт. У своєму листі до чоловіка вона напише:

Мати – батькові до Сонцівки.
Петербург, 23 жовтня (5 листопада) 1905 р.

Вчора ми втрьох були на концерті Зілоті. Бачили всіх світил:
Римського-Корсакова, Глазунова, Лядова, Вінклера, звісно, лише здалеку чи з естради. Римському-Корсакову була велика овація, весь зал гудів, і три рази його викликали: він зворушився, навіть хитався після виконання сюїти з «Млади»

З 1907 року Сергій почав вести щоденник. У його записах знаходимо таке:

10 вересня 1907 року.

Сьогодні розпочалися заняття у Консерваторії. Тобто, вони фактично не почалися, але так, всі зібралися, пошуміли, один з одним побачилися – і то добре. Лядов вивісив аншлаг, що просить усіх панів теоретиків зібратися за тиждень, сімнадцятого, а Римський, кажуть, почне після двадцятого; припустимо, це нікого не дивує і цілком у дусі цих професорів. Вінклер акуратний до підлості та сьогодні вже прийшов; я скоріше сховався.

10 жовтня 1907 року.

У Лядова пишемо потрійний контрапункт; краще за інших поки що у Захарова. Елькана, мене. Асаф’єв не ходить, М’ясковський хворий, гірше у Канкаровича і частково у Самінського. А Вінклер востаннє дуже мене розхвалив за gis-moll’ну фугу Баха. Жодного разу не зупинив і весь час говорив «добре, дуже добре», чого я жодного разу від нього за моє довге життя не чув.

3 квітня.

Останніх уроків у Вінклера я дуже боявся, бо він перед іспитами завжди сильно нервує і, зрештою, стає нетерпимим, не Вінклером, а «Свінклером». На мій подив уроки пройшли дуже добродушно, а на останньому він мені влаштував пробний іспит і змусив програти всю технічну програму. Наприкінці він не без подиву помітив, що – непогано і я готовий до іспиту. Це було мені найдорожче; потім я два дні зовсім не грав, потім грав півтори години, в день іспиту пів години та, цілком упевнений, подався на нього. Завдяки вінклерівському схваленню, я майже не хвилювався, грав спокійно гами, арпеджіо і терції (останні, мій коник, на жаль, вдалися гірше), непогано і жваво зіграв октавний етюд Клементі та дуже добре трельний As-dur Черні, яким закінчився іспит і за який екзаменатори та слухачі, які перебували тут у конференц-залі, стали аплодувати, чого зовсім не належить робити. Взагалі мій іспит пройшов дуже добре, Вінклер сяяв, наш клас відзначився (Буракінська 4,5; Троїцька 5, хоча грала гірше за мене і сама каже, що «якщо мені поставлять 5, то Прокоф’єву треба 6,5!»). Очевидно, у мене є здібності до рояля, тому що цю зиму через брак часу, я грав дуже мало, настільки мало, що навіть якось немає присутності духу висловити це більш менш точною цифрою. Вінклеру я кажу, що граю дві години («мало, мало!..»), але рідкісний день випадає на повну годину, а дуже часто і зовсім не доводиться. Звичайно, я сюди не вмикаю те, що я граю не для нього, наприклад, вигадую, читаю ноти та інше. Тепер двадцять п’ятого чекає публічний іспит, який, судячи з речей, які гратимуть, має зійти ще краще за це. Тоді мені, наприклад, і до Єсипової дорога відкрита, але мені, справді, у Вінклера так тепло, і шкода було б розлучатися».

28 квітня 1908 року.

У п’ятницю склав публічний іспит з рояля. Пройшов дуже добре. Конкурсний етюд Кесслера f-moll, який ніхто не міг зіграти по-людськи, пройшов добре, Єсипова, котра його вибрала, слухала із задоволенням і весь час кивала в такт головою. Фуга Баха (C-moll, другий том) пройшла, за словами Вінклера, бездоганно і, нарешті, Traumenswirren Шумана теж чисто і швидко, і виразна середина. Одним словом, мені поставили 5 (Вінклер сяє), подібна позначка була ще тільки у якоїсь Дубяго.

25 вересня 1908.

Сьогодні ми повернулися до Пітера. Був у Консерваторії. Насамперед зустрів Іванову, ученицю Вінклера.
― Вітаю вас із професором, – каже.
Виявляється, що Олександра Адольфовича зробили професором. Ми всі цьому дуже зраділи.

1 жовтня 1908.

Захаров зустрів мене дуже радісно, а Самінського ще більше не люблю і вже починаю з ним сваритися. До Вінклера надійшов новий учень, Володя Дешевов. З ним ми познайомилися вже років два назад і зрідка зустрічалися в концертах. Він продовжує жити у Царському та чотири рази на тиждень приїжджає до Консерваторії. Вінклер сказав йому, вказуючи на мене:

― Ось у кого повчитеся читати ноти, пан Прокоф’єв чудово читає ноти.
А М’ясковський розповідав, що коли він у класі став грати з-moll’ну фугу. Вінклер запитав:
― А ви чули, як її на іспиті грав пан Прокоф’єв? Так і грайте, це була ідеально зіграна фуга.

25 жовтня 1908.

Вінклеру, який взагалі дуже задоволений мною, я збирався показати свої п’єски, як раптом він на уроці звернувся до мене.
― Мені Медем казав, що ви виконуватимете свої речі… так, будь ласка, попередньо покажіть їх мені. Крім того, мені взагалі дуже цікаво подивитись ваші твори.
У четвер принесу на урок.

Наприкінці грудня цього ж 1908 року Прокоф’єв випросив дозволу вчителів у консерваторії на виконання своїх п’єс. Реакція була досить байдужою, окрім Вінклера.

У консерваторії я перш за все вирушив до Глазунова і попросив письмового дозволу на виконання моїх п’єс у «сучасників». Глазунов з повною байдужістю, і навіть не глянувши на музику, дав мені папірець. Його ці п’єси не цікавили, але заважати молодому композитору не хотів. Приблизно так само поставився Вітоль. Я вже зовсім весело пішов до Вінклера, але той був акуратним німцем і сказав:
― Добре, але тільки ви мені їх заздалегідь зіграйте, я вам зроблю деякі вказівки, як виконувати, і якщо вони підуть гладко, дам дозвіл, який ви просите.
Довелося зіграти. Але це було корисно, тому що треба було попередньо підчистити моє виконання. Вінклер зробив кілька зауважень, у двох місцях надів пенсне і проставив педаль, ще у двох радив підучити пасажі, щоб не було мазні, але взагалі не лаяв за модернізм і врешті-решт видав дозвіл.

Водночас у юного музиканта з’являється бажання піти від свого викладача в клас до Анни Миколаївни Єсипової.

7 грудня 1908.

Поки я був у Вінклера на молодшому курсі, я був цілком задоволений ним, він дуже добре вчив мене гамам та етюдам. Але тепер, перейшовши на вищий курс, художній, я їм не задоволений. У мене взагалі пристрасть рухатися вперед, я взагалі люблю суспільство тих, хто стоїть у чомусь вище за мене, у кого я вчуся; але коли я наздоганяю, то це суспільство стає мені менш цікавим. Коли я приходжу тепер до класу Вінклера, він мені нічого нового не дає. Усі його вказівки я або знаю, або забув про них! поки вчив свою річ. Що ж я сидітиму в нього ще два-три роки та нічого нового не отримуватиму, тоді як я відчуваю у себе великі здібності до рояля і збираюся бути хорошим піаністом?

Та все ж таки радять йти до Єсипової. Здається, лише один тато проти. Крім того, Вінклера шкода. На це М’ясковський заперечує:
― Коли ви йдете до мети, то нема чого дивитися, через які труднощі доводиться ступати.
Ймовірно, навесні чи восени перейду до неї.

А в Петербурзі ставало ясно, що Вінклер добра, але не дуже значна людина і майже ніякий піаніст; що він значніший як теоретик, ніж як професор фортепіано, і коли йому іноді доводиться виступати в ансамблях, він так хвилюється, що страшно на нього дивитися (я нещодавно був присутній на його виступі в тріо).
Єсипова ж – світова знаменитість, і її клас – це гвардія в консерваторії.
Батькові я написав, що питання вирішиться навесні, а поки що ми відкладемо переговори до його приїзду в Петербург із Сонцівки.

Великою мірою на відхід Прокоф’єва від Вінклера вплинули й самі викладачі консерваторії.
Однак, наскільки був нелегкий розрив для обох, найкраще розповість нам сам Сергій Сергійович.

4 червня 1909.

Щодо мого фортепіано, то трапилася важлива подія: я перейшов від Вінклера до Єсипової. Коли восени я приїхав до Петербурга, я був твердо впевнений, що продовжуватиму у Вінклера і закінчу в нього Консерваторію. Але тут усі, рішуче всі, стали мені запитувати: ви переходите до Єсипової? Чому ви у Вінклера? Переходьте.

Він вам нічого більше не дасть! Він з вас не зробить віртуоза, і таке інше. Я захищав Вінклера, але на його уроках почав помалу переконуватися в цьому. Раніше на молодшому курсі я відчував незмірну різницю між ним і мною; тепер я не відчував різниці, нічого нового від нього не чув і бачив, що він постійно повторюється, і нічого цікавого не дає. Я став іноді заперечувати йому, захищати свої думки, часто досягав свого, іноді сам показував йому відтінки — одним словом, наші стосунки мало були схожими на стосунки професора та учня.

Клас тільки дивувався, як це мені вдається таким чином жити з Вінклером. До грудня я остаточно вирішив покинути Вінклера, щоправда, після довгих і часом неприємних вагань. Однак зробити це вирішив навесні та коли весна настала, доручив Захарову почати з Єсиповою переговори. Мене багато лякали, що вона мене не візьме, потрапити до неї важко, вона дуже примхлива і т. д. Добре, якщо погодиться послухати, а якщо і вислухає і сподобається, то не відразу скаже, що бере, а скаже, що «подумаю», відкладе до осені та, якщо восени буде місце, то тільки тоді візьме. Я дуже боявся залишитися між двома стільцями: піти від Вінклера і не потрапити до Єсипової. Для демонстрації я приготував Токату Шумана, яку з успіхом зіграв без неї на учнівському вечорі. Захаров довго не наважувався з нею поговорити, але, нарешті, одного чудового квітневого дня заговорив, що, мовляв, ось, мій товариш Прокоф’єв, учень Вінклера, вже давно мріє потрапити до вас у клас і дуже просить його послухати. Єсипова відповіла:

― Я його знаю, я його чула на вечорі та на іспиті, і візьму його. Але оскільки я знаю, що Вінклер ним пишається, то тільки тоді візьму його, коли Вінклер сам мене попросить. Відповідь була надзвичайно сприятлива, але тільки останній пункт – явно неприйнятний. Захаров був відряджений вдруге.
― Навряд, – сказав він їй, – щоб Вінклер погодився просити вас про Прокоф’єва.
― Ну то як же бути? Я з Вінклером сваритись не хочу. Знаєте, порадьте йому звернутися до Глазунова, Глазунов вміє це влаштовувати.
Я негайно дістав Глазунова.
На мої перші слова м’яка булка висунула свої дві родзинки та невдоволено промуркотіла в значенні, що, мовляв, Єсипова нікого собі в клас більше не бере і таке інше. Коли я заспокоїв його, сказавши, що взяти мене вона вже обіцяла, Глазунов відразу став іншим, став дуже люб’язним, сказав, що, звичайно, Вінклер чудовий музикант, але Єсипова піаніст, а Вінклер не піаніст; і мені, як тому, хто збирається бути справжнім піаністом, звичайно, слід вчитися у піаніста і таке інше. Далі він сказав, що треба сподіватися на розсудливість Вінклера, Вінклер – джентльмен, і треба думати, що відпустить мене без скандалу. Обіцяв поговорити.

Потім кілька днів я не бачив Глазунова. Нарешті я не витерпів, знайшов його і допитав:
― Ні, я з ним не розмовляв, – відповів Глазунов. – Знаєте, мені, як директору,
незручно… ніби наказ… ви краще самі вже якось… спробуйте…

Нема що робити. Я вирішив, що питання Вінклеру треба буде поставити якомога простіше, ніби це – звичайнісінька справа, ніби інакше і бути не може. Зі спокоєм, майже веселим виглядом, я підійшов до Вінклера.
― Олександре Адольфовичу, я у вас пройшов нижчий курс, перейшов на вищий, дозвольте тепер покинути вас… подякувати… і перейти до класу професора Єсипової.

― А вона вас візьме?
― Здається так.
― Так що ж, я вас утримувати не можу.
― І значить дасте вашу картку?
― Потрібно – так дам, – розсердився Вінклер.
Потім дуже уважно проходив зі мною Концерт Корсакова. Він чудово зумів стримати себе, і лише зрідка його голос трохи зривався. Другого травня був іспит. Концерт я виконав досить пристойно, Вінклер сам акомпанував, поставив 5, Глазунов і Вінклер дуже хвалили, публіки було мало, багато своїх: цілих вісім родичів, дуже добре одягнених, а з чужих: Є.І. Лященко, М’ясковський, Захаров, Алперс, Макс та шахіст Кудрін. Після іспиту Глазунов довго розмовляв із Вінклером. Потім клас оточив Вінклера, просячи програму; я стояв позаду всіх, ніби винний. Вінклер призначив одному те, інше те, і потім обернувся до мене:
― А вам, пане Прокоф’єв, ваш паспорт.
Він передав мені відпустку на перехід із класу до класу Єсипової. Я дякував йому, сказав багато хорошого, що він дав мені техніку, він на ноги мене поставив, він був завжди такий уважний до мене; ми розлучилися друзями. Мама теж підійшла і подякувала за добре ставлення до мене.

Надалі у своїй автобіографії Сергій Сергійович досить чесно описав контраст між своїми вчителями – «з лагідних обіймів Вінклера в кігті Єсипової». Прокоф’єв зберіг добру пам’ять про свого благородного і працьовитого педагога.

11 жовтня 1909.

Але про Вінклера пам’ять все ж таки свята. І в пам’ять колишніх добрих років, я влітку написав спеціально для нього чотири фортепіанні етюди та присвятив їх йому, «поважному вчителю». Позавчора я їх підніс Вінклеру – треба буде завтра «випадково» зустріти в Консерваторії та дізнатися, як вони йому сподобалися. М’ясковський знайшов у них великий успіх і крок уперед. Я особисто знаходжу, що вони трохи необтесані, як перший досвід цього роду, але все ж таки вдалішими, ніж я думав, коли починав їх складати

Реакція Олександра Адольфовича на ці фортепіанні етюди, присвячені йому, була дуже показовою.

У вересні я подарував Вінклерові досить товстий зошит із чотирма етюдами, ор. 2. Той спалахнув, як дівчина, і забрав етюди, кажучи, що уважно їх програє. Через тиждень чи десять днів я знову зустрів Вінклера в коридорі консерваторії, саме там, де минулого сезону я заявив йому, що переходжу до Єсипової.
― Я уважно програв ваші етюди, – сказав Вінклер, знову червоніючи, – і навіть кілька разів. Найбільше мені сподобався перший з погляду фортепіанної техніки. Але як композиторська робота, цікавіший за всіх третій етюд: там дана одна тема, потім цікаве тло у вигляді низьких розбитих терцій, далі та ж тема на цьому ж фоні, ще далі інша тема, потім обидві теми на тому ж фоні, словом, дозволено цікаве контрапунктичне завдання, хоча, мушу вам сказати, виконувати все це не легко.
Я подякував Вінклеру і пішов, здивований тим, як добре він усе розібрав. Єсипова, якій я зіграв етюди пізніше, навпаки, промовила швидше зневажливо:
― Що це за етюди? Точно кішки клавіатурою бігають!
У відповідь на це я чи сміявся, чи пирхав, зрозуміло, про себе.

Як ми знаємо, у численних виданнях радянського періоду, присвячених С.С.Прокоф’єву, знімків Олександра Адольфовича немає.

Проте вже у книзі 2009 року авторства Вишневецького І. «Сергій Прокоф’єв» розміщено справді унікальну фотографію.

Нехай наш із вами земляк Олександр Адольфович Вінклер був не такий геніальний і талановитий, як Прокоф’єв. Але хто знає, як засяяла б зірка Сергія Сергійовича на світовому небосхилі, не вклади Вінклер у свого улюбленого учня, яким він так пишався, стільки сил і праці…