Нещодавно, 16 травня цього року, о 07:15 ранку ми знову вирушили в дорогу. Під час минулої поїздки ми відвідали чудові садиби колишнього Богодухівського повіту. Про графський маєток у Лютівці стаття вже опублікована, по решті садиб матеріал поки набирається ― хочеться написати максимально докладно, тож чекайте. Так, це анонс 🙂
Ну а цього разу було вирішено подивитися, що ж є цікавого на території колишнього Вовчанського повіту.
Як і раніше, ми ставили чітку мету: зафіксувати на фото та відео нинішній стан садиб та храмів, щоб надалі привернути до них увагу, а також показати людям їхню красу. Тяжкий тягар фото-фіксації було покладено на Максима Грицаненка та Інну Роменську. Відеозйомкою був активно зайнятий Олексій Мазурчук. А Дмитро Кривуля не лише вів машину, а й робив чудові відеозйомки об’єктів із квадрокоптера.
Загалом у нашому маршруті було 5 пунктів (два старовинні храми та 3 садиби).
І ось перша точка нашої подорожі – село Молодова.
Ще в 1777 році коштом парафіян у ньому було збудовано дерев’яну однопрестольну Богоявленську церкву. Однак на початку ХХ століття у 1909 році на місці дерев’яного було споруджено кам’яний храм. Автором проєкту був чудовий єпархіальний архітектор Володимир Християнович Нємкін. Ось так виглядав цей храм тоді:
Пов’язана із цим храмом також ще одна цікава історія. На Всеросійській сільськогосподарській виставці у Харкові у 1887 році в ній також взяв участь настоятель сільського храму Платон Пономарьов. Там він, зокрема, представив два вулики власної конструкції на загальній підставці пліч-о-пліч і під однією кришкою. У результаті священикові-бджоляру було присуджено другу нагороду — малу срібну медаль «за ведення бджільництва за вдосконаленими способами та за чудову якість виставленого меду».
Далі, проїхавши через дамбу Сіверського Дінця в районі Старого Салтова, їдемо до Верхньої Писарівки. У документах 1860 вказується, що вона, як і село Покровське, знаходилася у володінні у Дмитра Колокольцова. У книзі Григорія Лукомського та Миколи Клейнміхеля «Старовинні садиби Харківської губернії» читаємо наступне:
Писарівка, маєток В. А. Колокольцова, старовинна садиба, на жаль, зіпсована пізнішими перебудовами. Вціліла лише частина (двоповерхова), нині оригінально перекрита на чотири фронтони (подібно до псковських старовинних церков), але прорізана стрілчастими вікнами.
Самі Колокольцови були родом стародавнім (простежується він з 1380) і мали особистий герб.
У «Спільному гербовнику дворянських родів Всеросійської імперії», розпочатим у 1797 р. (частина I, стор. 63), написано таке:
Колокольцови виїхали у Росію із Золотої Орди ще часів Царя і Великого Князя Івана Васильовича. Нащадки цього роду, два брати, Скрипєєві діти Василь і Борис Колокольцови писані в розрядному архіві по Суздалю, у книзі, яка називається десятнями 7082/1573 року. Їх нащадками були Колокольцови, які служили Російському престолу дворянську службу, жалувані були від Государів маєтками та чинами. Це доводиться виписами, що зберігаються на Герольдії розрядного архіву, Вотчинного Департаменту і родоводом Колокольцових.
Однак найбільш відомий більшості представник іншої гілки роду Колокольцових — відомий меценат, громадський та політичний діяч, голова Вовчанської земської управи Василь Григорович Колокольцов. І до цього дня мало хто зробив для Вовчанська стільки, скільки зміг зробити за своє життя Василь Григорович.
Про кришталеву чесність і порядність цієї людини говорить той факт, що, дізнавшись про те, що після скасування кріпосного права його батько образив селян, він роздав їм свої землі. Його доля склалася трагічно.
Після революції Колокольцов емігрував до Франції. У Парижі він захворів і 29 вересня 1934 покінчив життя самогубством.
2007 року на центральній площі Волчанська адміністрацією міста йому встановлено бронзовий пам’ятник.
Був у слободі Верхня Писарівка свій кам’яний храм. Побудовано Покровську церкву в 1812 році на гроші поміщика Романа Пилиповича Поклонського. До 1904 року парафіян обох статей у ній було близько двох тисяч. Донині ця церква, на жаль, не дожила.
З Великої Писарівки шлях наш лежав до Петропавлівки, саме в одне з володінь сусідів Колокольцових.
1742 року імператриця Єлизавета звела у графську гідність своїх двоюрідних братів і сестер. Новоспечені графи, до речі, були дітьми від шлюбу простого литовського селянина Симона Гендріка (Генріха, 1672—1728 рр.) з Христиною (1687—1729 рр.), сестрою імператриці Катерини I. Як ми пам’ятаємо, Катерина особливо благородним походженням також не відрізнялась, що, втім, царя Петра I не бентежило.
Графи Гендрікови отримали від імператриці Єлизавети у володіння великі наділи на Слобідській Україні, особливо у Вовчанському та Зміївському повітах, та були внесені до 5-ї частини родоводу книги Харківської губернії. Граф Іван Симонович Гендріков (1719—1778 рр.), генерал-аншеф та племінник імператриці Катерини І, володів прекрасним маєтком у Рубіжному.
Якщо судити за даними документа від 1860 року «Вилучення та висновки з описів маєтків у 100 душ і понад», то у Вовчанському повіті у власності графів Гендрікових було понад 10 таких великих маєтків.
Серед них перлиною вважалася найкрасивіша садиба у Графському. Ось як описує графську садибу Григорій Лукомський, який відвідав її в 1914 році.
Садиба нині графа П. А. Гендрікова. Вона розташована в надзвичайно мальовничій місцевості на березі річки Донця, і хоч на низовинному березі річки, але таким чином, що з садиби видно чудовий гірський берег, покритий досі віковим дубовим лісом.
Переїхавши по низенькому містку повноводну, з берегами, порослими очеретом, річку Донець, води якої відображають темну зелень дубового гаю, що підходить місцями до самої води, в’їжджаємо через готичні ворота у двір садиби довгою вулицею, утвореною службовими флігелями. Власне садиба починається раніше, з моменту в’їзду серед службових споруд, бо тут усе споруджено за проєктом, споруджено за загальним планом, відповідно до будинку…
Будинок складається з головного триповерхового корпусу з портиком та куполочком, двох флігелів, пов’язаних з ним крилами, та ряду одноповерхових флігелів, поставлених перпендикулярно до головного будинку по обидва боки великого двору. Подвір’я зайняте посередині круглою клумбою, посадженою кущами зелені. Перед будинком, дуже декоративно ростуть пірамідальні тополі, своїм силуетом чудово поєднуючись з колонами та взагалі з усією архітектурою.
Головний будинок, прямокутний у плані, прикрашений зі сторони під’їзду портиком доричних колон, поставлених на високу аркаду і сильно висунутий вперед. Портик настільки висунутий, що екіпаж може вільно під’їжджати під склепіння аркад. Тому до портика ведуть низькі пандуси. Другий поверх розвинений значно, зате третій має вигляд швидше антресолі… Вийшовши з воріт на вулицю, побачимо ціле містечко флігелів. Деякі з них є житлом і зберігаються в хорошому вигляді.
Деякі занедбані або зовсім розорені… Церква в Графському — з шістьма доричними колонами, пілястрами та чарівною абсидою. Але куполи її барокової форми.
У 1876 році у володінні графів Гендрикових – слободі Петропавлівці – ними було споруджено однойменний кам’яний храм. Гроші на нього дала графиня Євдокія Василівна Гендрікова (уроджена Гудович) та місцеві жителі. Архітектором храму став харківський єпархіальний архітектор Федір Іванович Данилов. Внучка Євдокії Василівни, графиня Анастасія Василівна Гендрікова з 1910 року, фрейліна імператриці Олександри Федорівни, 3 вересня 1918 року була по-звірячому вбита чекістами в Пермі разом із групою ув’язнених. Наприкінці жовтня 1981 року, до речі, канонізована Російською православною церквою за кордоном.
Її рідний брат, останній граф Олександр Васильович Гендріков, помер 23 травня 1962 р. у Парижі.
У наш час від садиби та родової усипальниці дворян у Графському не залишилося й сліду. І тільки величні стіни, як і раніше, красивого храму в Петропавлівці служать єдиним нагадуванням на Слобожанщині про колишню велич знатного та багатого роду Гендрікових.
Далі наш шлях лежав у садиби Бекарюкових (Василівка) та Задонських (Великий Бурлук), але про наше відвідування їх я обов’язково розповім уже наступного тижня.