Сьогодні Міжнародний день пам’яток та історичних місць. Він був встановлений у 1982 році Асамблеєю Міжнародної ради з питань охорони пам’яток та пам’яток (ICOMOS) для привернення уваги громадськості до питань захисту та збереження всесвітньої культурної спадщини. Напередодні цієї знаменної дати ми виїхали до нашої першої експедиції пам’ятками Слобожанщини.
Ясна річ, що наша поїздка аж ніяк не претендувала на лаври професійних виїздів архітекторів, краєзнавців чи, наприклад, Товариства вивчення російської садиби.
Однак ми ставили чітку мету: зафіксувати на фото та відео нинішній стан садиб та привернути увагу до історичних місць, які ми з кожним роком втрачаємо. Адже, як відомо, більшість маєтків Слобожанщини було безжально знищено не в роки Визвольних змагань чи Другої Світової війни, а в радянський і наш час. Вони руйнуються такими темпами, вони просто можуть перестати існувати.
Маршрут нашої першої подорожі ми залишили так, щоб відвідати садиби колишнього Богодухівського повіту. Побували у чудовому маєтку Єгора Степановича Гордієнка ― Кадниці. Дбаючи про дітей, власник садиби відкрив у ній 1893 року земську народну школу. У 1894 році Кадницькій школі було присвоєно ім’я засновника – Є. С. Гордієнко. Сьогодні в прекрасному дерев’яному особняку, який пережив пожежі воєн, ніщо не говорить про колишню пишність і славне ім’я мецената, який любив свій край. Скрізь панує розруха, навколо гори сміття. Будівля, яка не є пам’яткою архітектури, але стала туалетом для відпочивальників, ось що сьогодні є Кадницею.
За радянських часів у колишніх садибах «поганих буржуїв» влаштовували клуби, кінотеатри та лікарні. Саме така доля спіткала будинок надвірного радника Карпа Олександровича Павлова, збудований у 1823 році. І до цього дня у старовинному маєтку знаходиться Малижинський психоневрологічний жіночий будинок-інтернат. Ясна річ, потрапити туди з цих причин неможливо. За межами паркану, що захищає світ здорових від хворих, знаходяться залишки церкви Успіння Богородиці.
Проїжджаючи село з чудовою назвою Мерло, ми виявили ось таку цікаву споруду чи то початку ХХ століття, чи вже радянського періоду. Коли б вона не була збудована, з огляду на те, що село невелике – вона унікальна і теж є частиною нашої історичної спадщини. Про минуле ж с. Малижине та Мерло можна дізнатися завдяки чудовій книзі Андрія Парамонова, виданій у 2009 році: «Малижине, Мерло Богодухівського повіту Харківської губернії. Трохи історії…”.
Про наші враження від відвідування Первухинки докладно написала Інна Роменська, яка самозабутньо фотографувала всі об’єкти, а інтерв’ю з директором Писарівського етнографічного музею просто неба «Українська слобода» вийде незабаром.
Я ж хотів трохи розповісти про головну мету нашої подорожі – садибу у селі Лютівка. Місце це саме по собі вкрай цікаве та овіяне переказами. Знаходиться воно на перетині раніше двох великих трактів – Муравського та Сумського, на яких пограбуваннями та вбивствами промишляли бандити. Казали, що місце це погане, тобто люте. Саме це, як вважають, і спричинило таку дивну назву — Лютівка.
У документах 1713 року, опублікованих у 4 томі «Доповіді та вироки, що відбулися в урядовому Сенаті за царювання Петра Великого» вказується, що село Лютівка (до речі, як і Кадниця) належить Федору Ковалевському.
Проте набагато цікавішу інформацію про ранню історію Лютівки ми можемо знайти у документі «Відомість про землі золочівської сотні харківського полку 1749 р.».
Колишній харківський полковий осавул Яков Ковалевський заселив село Лютівка в одинадцяти верстах від Золочева, на золочівських дачах понад 40 років тому, а після смерті згаданого осавула тим селом володіли діти його, Федір та Григорій Ковалевські. Зараз невідомо чому село у власності пані Настасії Бортенової, яка має у володінні чималу кількість землі золочівської, сінних покосів та інших угідь, і як і в минулі роки, так і нині золочівські обивателі з неабиякою потребою зазнають від неї багато грабежів і утисків.
У «Відомості, з яких саме міст та повітів Харківське намісництво складено і скільки було в них душ на 1779 рік» зазначено, що в цей час слобода Лютівка знаходилася у власності генерал-поручика Івана Самойловича Хорвата та налічувала 750 душ чоловічої статі.
Сам власник Лютівки за національністю був сербом, в 1751 з Австрії перейшов на службу Російської імперії, а також був ініціатором створення сербських поселень (так звана «Нова Сербія»), які і були поставлені під його безпосереднє і єдине управління. Вважається, що саме Іван Самойлович Хорват створив у цих місцях садибу, від якої ще наприкінці ХІХ— початку ХХ століття залишалися господарські споруди, флігель, мавзолей у доричному стилі в саду та церква, збудована у 1765 році.
На початку XIX століття маєток Лютівка належить вже Жовтухіним. Дуже показовим для нас у цей період є зростання населення маєтку. У 1808 році в ньому налічувалося вже 1491 людей обох статей, а в 1817 році – 1645. Для порівняння, за даними на 2001 рік, населення Лютівки становило аж 631 людину, а зараз, зважаючи на все, і того менше. Маєток активно розвивався, 1844 року поміщиком Антоном Миколайовичем Жовтухіним будується дерев’яна церква святого Іоанна Предтечі.
З середини ХІХ століття Лютівка перебуває у власності графів Клейнміхель. Саме завдяки цій родині й виникла чудова садиба, яка нині фактично лежить у руїнах. Через це зупинимося на засновниках маєтку детальніше. Родоначальником Клейнміхелей вважається син ризького пастора – Андрій Андрійович Клейнміхель (1757 – 5 вересня 1815). Зробивши досить непогану кар’єру на військовій ниві, він заклав цим основи майбутнього добробуту своєї сім’ї. Його син, Петро Андрійович Клейнміхель, був протеже військового міністра Олексія Аракчеєва та беззаперечним виконавцем волі імператора Миколи I.
Через це в 1839 р. П. А. Клейнміхель став графом. З цього моменту у Клейнімхелей з’являється герб із чудовим девізом, написаним золотими літерами на червленій стрічці: «Старанність все перемагає».
У 1842-1855 роках Петро Андрійович обіймав посаду головного керівника (міністра) шляхів сполучення та громадських будівель. Репутацію у сучасників, до речі, граф мав дуже неоднозначну. Вважається, що саме він запровадив практику виплати зарплати «у конверті» (тобто частина офіційно, а частина ні), багато хто вважав його казнокрадом та підлабузником. Другий його шлюб, здійснений у 1832 році, був дуже вдалим та вигідним. Обранкою Петра Андрійовича стала вдова штабс-ротмістра В. О. Хорвата – Клеопатра Петрівна Іллінська (17.10.1811 – 17.01.1865).
Нова дружина мала безперечні переваги. Вона була багата (вважається, що саме вона купила Лютівку) і родовита. У 1869 році в Лютівці, крім панської садиби та церкви, вже є училище, лікарня, ярмарки, 2 винокурні та 2 селітряні заводи, а також близько 1700 осіб населення. З 1851 року Клеопатра Петрівна стала статс-дамою при дворі. Злі язики у вищому світі стверджували, що Клеопатра Петрівна та її чоловік охоче всиновлювали позашлюбних дітей імператора Миколи I та його коханки Варвари Нелідової.
Саме цій обставині приписували кар’єрний зліт П. А. Клейнміхеля. А народжених у подружньої пари вісім дітей (3 дочок і 5 синів), недоброзичливці за очі називали не «кляйн-Міхелями» (маленькими Михелями), а «кляйн-Ніколаусами» (тобто маленькими Ніколаусами). Правда це чи ні, хто знає. Однак діти Петра Андрійовича та Клеопатри Петрівни зробили на державній ниві гарну кар’єру, а також поріднились із впливовими та багатими сім’ями. Маєтки Клейнміхелей, які дісталися їм шляхом покупки або завдяки шлюбу, знаходилися в багатьох губерніях імперії. Лютовське ж дісталося графу Володимиру Петровичу Клейнмихелю (1839—1882 рр.) який брав участь в упокоренні Польського заколоту, став героєм російсько-турецької війни 1877—1878 років (за що отримав звання генерал-майора) і мав численні нагороди. Після його смерті від запалення легенів 27 січня 1882 року у Санкт-Петербурзі у володіння маєтком вступила княжна Катерина Петрівна Мещерська. При ній у 1887 році у Лютівці був створений завод великої рогатої худоби фрайбурзької породи. До 1903 року стадо складалося з 90 корів і 3 виробників, щороку продавався молодняк за ціною до 100 рублів. Її син – граф Микола Володимирович Клейнімхель, який народився 31 липня 1877 року, пішов стопами предків. Після закінчення курсу в Олександрівському ліцеї він вступив у 1900 році на службу до Кавалергардського полку. Був із 1903 по 1916 роки Богодухівським повітовим ватажком дворянства, обирався гласним Богодухівського повітового та Харківського губернських земських зборів. Також граф Клейнміхель був церемоніймейстером Найвищого двору.
За Миколи Володимировича Клейнміхеля Лютівка ще більше розквітає. У 1901 році вся земля маєтку становила 4,333 десятини (4733 гектарів), з яких:
— орної землі було 3,426 десятин, у яких оброблялися різні зернові культури;
— плодовий сад займав 10 десятин (близько 11 гектар).
Крім великої рогатої худоби та свиней, був у Лютові і власний конезавод, де розводили елітних коней для верхового спорту.
Була власна майстерня для ремонту землеробських машин та знарядь власного господарства. За даними «Довідкової книжки для Харківської єпархії за 1904 рік» парафіян у Лютівці було 1157 чоловіків та 1052 жінок.
Самі ж власники садиби захоплювалися антикваріатом, завдяки чому в маєтку зібрано чимало цікавих старовинних і рідкісних предметів. Тож численним знатним гостям, які приїжджають у чудову та багату з усякого погляду Лютівську садибу, було чим порадувати око.
Влітку 1914 року граф Микола Володимирович Клейнміхель разом із відомим мистецтвознавцем Георгієм Лукомським, озброївшись фотоапаратами та сівши на автомобіль, вирушили у подорож Харківською губернією. Нотатки із цих поїздок періодично розміщувалися у 1915—1916 роках у журналі «Столиця та Садиба».
Війна з Німеччиною, що спалахнула, коли вони закінчували об’їзд шостого з одинадцяти повітів, що становлять Харківську губернію, змусила їх перервати розпочату роботу.
А після великодньої заутрені 1915 р. полум’я за кілька годин нещадно поглинуло старий дерев’яний храм і чудовий іконостас у маєтку графа Клейнміхеля.
Однак, переконавшись у тому, що інтерес у суспільстві до мистецтва не слабшає, попри довгу війну, Клейнміхель та Лукомський у 1917 році все ж таки видали перший том так улюбленої багатьма зараз книжки «Старовинні садиби Харківської губернії». При цьому вказувалося, що кошти від продажу підуть на відновлення церкви, що згоріла в Лютівці. Завдяки цій дивовижній книзі, перевиданій у наш час кілька разів стараннями Андрія Парамонова, ми з вами після 100 років можемо побачити надзвичайно красиві фотографії старовинних садиб Харківщини, а також дізнатися про їхню історію. Бувши співавтором та видавцем цієї книги, Микола Володимирович пише, зокрема, й досі актуальні та важливі слова:
Мені давно прийшла думка особисто оглянути і якось зафіксувати ті художні поміщицькі садиби рідної мені Харківської губернії, які залишилися нам у спадок від давно минулих років. У наші дні нові власники цих садиб, серед яких зустрічаються і прості мужики, іноді замислюються розібрати на «цеглину чи на дрова» прекрасний старовинний будинок, павільйон чи пам’ятник, щоб спорудити на їхньому місці господарську споруду чи житловий будинок «в стилі модерн»; те саме трапляється і з іншими видами скарбів давнини. Тому мені здавалося вкрай бажаним, щоб люди, які люблять художню старовину, спільними зусиллями зробили працю повсюдної реєстрації та відтворення пам’яток старовини, що збереглися, в різних галузях мистецтва із зазначенням їх художнього значення. Цим, можливо, вдалося б багато чого врятувати від знищення.
Саме ці його слова надихали нас на подорож. Саме завдяки їм ми вирішили розпочати із Лютівської садиби.
З 1916 по 1917 роки Микола Володимирович був Московським віце-губернатором, ставши за фактом останнім на цій посаді у дореволюційний період. У силу своїх стійких монархічних переконань при новій владі виявився не при ділі та поїхав із сім’єю до свого кримського маєтку. Дізнавшись про подробиці важкого життя царської сім’ї в Тобольську, він став планувати авантюрну поїздку туди для вступу до складу загону червоноармійців, що охороняють Государя. Коли його близькі вказали йому, що він своєю аристократичною зовнішністю може порушити підозри та ще більше нашкодити царській сім’ї, Клейнимхель вирішив приєднатися до Білої Армії.
23 січня 1918 року у Євпаторії біля Клейнміхеля червоні матроси провели обшук. А 24 січня о 10 годині вечора він був ними вбитий. У своїй передсмертній записці близьким останній власник Лютівської садиби написав: «Скажи мамо, що я вмираю за свої переконання».
За радянських часів чогось тільки в Лютівській садибі не знаходилося. До речі, ще в 1990-х роках з обох боків від центрального входу можна було спостерігати двох мармурових левів. Однак у 2001 році один із них був вкрадений. Другого, як кажуть, самі жителі Лютівки сховали «від гріха якомога далі» – але куди саме, ця велика таємниця є.
На початку 2000-х харківський дослідник Андрій Федорович Парамонов здійснив безпрецедентну подорож садибами колишньої Харківської губернії з метою зафіксувати те, що залишилося. Результатом цієї роботи став вихід у 2008 році унікальної книги «Сади та парки Харківської губернії». Приїхавши через 9 років до Лютівки, ми побачили, наскільки разюче відрізняється стан садиби зараз від тих фотографій, що були розміщені у книзі чи інтернеті.
Тільки численні руїни дореволюційних будівель говорять зараз про те, що колись у Лютівці мешкали близько 2000 осіб і вирувало життя.
Я щиро впевнений, що книга останнього власника Лютівки, графа Миколи Клейнміхеля і через 10-20 років перевидаватиметься і матиме чималий попит. Однак я зовсім не впевнений, що його колись шикарна садиба, з якої він улітку 1914 року вирушив у шлях для того, щоб створити цю книгу, яка не є архітектурною пам’яткою і не має підтримки держави чи меценатів, проживе хоча б ще 5 років. Ось така вона, слобожанська подяка.
Продовження обов’язково буде. Поперед нас чекає ще чимало виїздів у старовинні садиби, які ми втрачаємо з кожним днем. Бо, як говорив девіз власників Лютівської садиби, «Старанність все перемагає».