Якими тільки чутками у Харкові не оповиті підземелля Свято-Покровського монастиря! З тими, для кого читати не боляче, я хотів би поділитися ось чим.

Влітку 2011 року наша дослідницька група фонду «Діти підземелля» отримала можливість доступу в раніше невивчений об’єкт під найдавнішою архітектурною перлиною Харкова – храмом Покрови Пресвятої Богородиці 1689 року побудови (за що окреме спасибі хочеться сказати ієромонаху Свято-Покровського монастиря отцю Нафанаїлу, який взяв безпосередню участь у дослідницьких роботах). Підземелля, що відкрилося погляду дослідників, на нашу думку, є камерою опалювальної системи, де розташовувалася піч і брали початок канали, якими гаряче повітря підіймалося вгору в товщі стін і опалювало храм в зимовий період.

Вхід до нього є квадратним металевим люком, що примикає до стіни храму з північного заходу. Відкривши люк і спустившись на глибину трохи понад два метри вертикальними металевими сходами, ми потрапляємо в привхідову галерею довжиною близько 3 метрів і шириною 1 метр.

Сама камера – прямокутне приміщення 5 на 6 метрів зі склепінчастою стелею висотою в середній частині 2.2 м. Стіни та склепіння виконані з добре обпаленої червоної цеглини на вапняному розчині. З центральної частини стелі віялом розходяться 6 каналів, якими гаряче повітря підіймалося нагору. У південній стіні приміщення, прямо навпроти привхідової галереї, є прохід, закладений упереміш червоною та білою цеглою на цементному розчині. Зовні даний прохід доверху засипаний насипним ґрунтом. Підлога приміщення була виконана з червоної цегли, викладеної ялинкою, а в тому місці, де ймовірно стояла піч, він знаходиться на піщаному прошарку; зараз цегла покрита ґрунтом, що злежався. Проведені дослідження показали, що приміщення опалювальної камери з усіх боків оточене насипним ґрунтом і не має прямого сполучення з іншими фрагментами підвалу Свято-Покровського храму та дзвіниці. До того, у фундаментальній роботі відомого харківського краєзнавця Стефана Андрійовича Таранушенка «Покровський собор у Харкові: Обмірі Тенне», виданої у Харкові 1923 року, це приміщення не згадується. Немає його і на жодній із численних схем вищевказаної праці.

У водночас С.А. Таранушенко розміщує у своїй роботі план підземної церкви-усипальниці Свято-Покровського храму, а також поперечний розріз храму, де є схематичне зображення підвалу дзвіниці, яка спочатку стояла окремо від храму, а також ще одного підвального приміщення, що примикало до нього.

Ці підвальні приміщення у дещо видозміненому та урізаному вигляді доступні й сучасному досліднику. Наразі вони використовуються для господарських потреб Свято-Покровського монастиря. З трьох зображених на плані входів до колишньої підземної церкви залишився лише один – через підвал дзвіниці. Зараз немає нічого, що могло б вказати досліднику, на те, що дане приміщення 120 років тому використовувалося для культових цілей і стало місцем останнього притулку для цілого ряду високопоставлених священнослужителів та іменитих харків’ян.

Відомо, що в 1846 році було виконано «пневматичне опалення верхньої та нижньої церков», а в 1854 році підвал під храмом був розширений і перетворений на «підземний храм, який мав бути місцем спокою та поминання покійних архіпастирів Харківської єпархії», освячений «в ім’я трьох святителів вселенських».

Так, труна преосвященного Мелетія (помер 29 лютого 1840 року), як вказує протоієрей М. Лащенков, на момент освячення підземного храму залишалась на колишньому місці, а саме з правого боку вівтаря, біля східної стіни храму.

У першому відділенні «Історико-статистичного опису Харківської єпархії» Філарета (Гумілевського) 1852 року видання автор пише про те, що під склепіннями нижньої церкви Свято-Покровського храму було поховано багато знатних осіб Слобідської України – «кам’яні склепи багатьох донині вціліли під підлогою нижнього храму». Наприклад, там був фамільний склеп відомого харківського роду Квіток. У водночас С.А. Таранушенко вказує на те, що до підземної церкви-усипальниці було перероблено підвал під дзвіницею Свято-Покровського храму.

Отже, можна дійти висновку, що протягом XVIII – I пол. ХІХ ст. усипальниця високопоставлених священнослужителів та іменитих харків’ян перебувала під нижньою Трьохсвятительською церквою Свято-Покровського храму, а в середині XIX ст. їх останки були перенесені до спеціально перебудованої підземної церкви-усипальниці підвалу дзвіниці Свято-Покровського храму та приміщення, що примикає до нього. Ця підземна церква-усипальниця пережила пожежу 1875 року і була ліквідована наприкінці XIX ст., коли усипальня була перенесена до нижньої церкви Свято-Озерянського храму.

У північно-західній частині підвалу, під нижньою церквою Свято-Покровського храму, була влаштована опалювальна камера, що розглядається в нашій роботі. За деякими відомими даними, вона прослужила за прямим призначенням до 70-х років ХХ століття, але вже з іншою технічною начинкою. Слід зазначити, що певний інтерес для сучасного дослідника складають частини підвалу, що примикають до описуваної камери, нині засипані ґрунтом. Їх розчищення і вивчення допомогли б повною мірою дізнатися задуму будівельників храму і виділити від інших перебудовані пізніше його частини, і навіть підтвердити чи спростувати широко відому версію про наявність під Свято-Покровським храмом цілої системи старовинних підземних ходів.

Окрім опалювальної камери, описаної докладно у попередньому матеріалі, дослідницькою групою фонду “Діти підземелля” було обстежено всі доступні з поверхні підземні споруди Свято-Покровського монастиря. Тут на нас чекав великий сюрприз.

Легендарної супер-пупер розгалуженої системи підземних галерей, про яку всі так люблять розповідати, на жаль, виявлено не було. Проте було досліджено низку підземних об’єктів абсолютно різного призначення. Коротко хотів би зупинитися на тих, що викликали у нас найбільший інтерес.

1. Підземна церква-усипальниця Свято-Покровського храму.

Ці підвальні приміщення у дещо видозміненому та урізаному вигляді доступні й сучасному досліднику. Наразі вони використовуються для господарських потреб Свято-Покровського монастиря. З трьох зображених на плані входів до колишньої підземної церкви залишився лише один – через підвал дзвіниці. Зараз немає нічого, що могло б вказати досліднику, на те, що дане приміщення 120 років тому використовувалося як культова споруда і стало місцем останнього притулку для цілого ряду високопоставлених священнослужителів та іменитих харківців.

2. Склепи у підвалі Свято-Озерянського храму.

Було обстежено два розграбовані склепи, в які можна потрапити через люки у підлозі підвалу храму. Хто там був похований і коли це було зроблено, історія поки що замовчує. Ченці повідомили дуже інформативно: “Та хтось із наших”.

3. Криниця, що йде в товщі стіни з балкона-гульбища до підвалу Свято-Покровського храму.

Зверху закрита дерев’яним круглим люком. Була закладена старовинною цеглою без розчину більш як на 5 метрів. Людина може пролізти. Побудована “гвинтом”, що могло допомагати стрілкам з балкона за допомогою мотузки швидко і менш травмонебезпечно потрапляти в підвал при штурмі храму (спочатку Свято-Покровський храм знаходився за межами Харківської фортеці та мав значення окремої фортифікаційної споруди, таку собі оборонну вежу). Використовувався як вентиляційна шахта. На стінах є сліди кіптяви

4. Цистерна на господарському дворі Свято-Покровського монастиря.

Виявлена при копанні канави для електричного кабелю на глибині близько 1 метра від поверхні. Причому був розкритий залаз у склепінні, хоча менш ніж за метр від нього був основний люк. Є склепінчастою циліндричною спорудою діаметром і висотою 3 метри. Добре потинькована. Підлога конічна. Майже догори була засипана сміттям. При зачистці знайдено фрагменти дореволюційного посуду Будянського порцелянового заводу, рясу, жіноче взуття та значну кількість горілчаних шкаликів.

На цьому поки що все. Дуже сподіваюся, що монастир, що виник навколо найстарішого з уцілілих храмів нашого міста (1689 рік освячення), відкрив ще не всі свої підземні таємниці та порадує нас новими цікавими доступними для вивчення підземеллями.

Література:

• Багалій Д.І., Міллер Д.П. Історія міста Харкова за 250 років його існування (1655–1905). Істор. Монографія у 2-х т. – Харків, 1993.
• Лащенков М. Спогади про високопреосвященного Мелетія, архієпископа Харківського// «Харківський збірник», випуск 3-й, літературно-мистецький додаток до Харківського календаря на 1889 рік. – С. 209-212.
• Лащенков Н. Двохсотліття Покровського храму Харківського архієрейського будинку// «Харківський Збірник», випуск 3-ї, літературно-мистецький додаток до Харківського календаря на 1889 рік. – С. 201-202.
• О. Філарет (Гумілевський) Історико-статистичний опис Харківської єпархії. – Т.1. Монастирі. – Спб., 1857.
• Таранушенко С. Покровський собор у Харкові: Обміри Тенне. – Харків, 1923.