1 листопада 1862 року в прекрасній слободі Котельва Охтирського повіту (зараз це територія Полтавської області) народився один із найкращих дослідників нашого краю.

Серед тих, хто пішов у вічність, але встиг відкрити нам минуле коханої Слобожанщини — чимало чудових персонажів. Яскравою зіркою сяє серед них талант Дмитра Петровича Міллера. Щиро впевнений, що багатьом читачам він чудово знайомий. Адже на фундаментальній і багаторазово перевиданій праці «Історія міста Харкова за 250 років існування» поряд з ім’ям Дмитро Івановича Багалія вказано і його ім’я. На жаль, часто можна почути несправедливу фразу «Історія Харкова Багалія» без згадки Міллера.

Особисто для мене Дмитро Міллер — один із найулюбленіших істориків нашого міста. Це той, до чиїх книг я часто повертаюся, і це не лише «Історія міста Харкова за 250 років його існування». Саме тому сьогодні я хотів би написати зовсім небагато про цього дослідника, але по-своєму, намагаючись уникати сухого переліку фактів біографії та досягнень. На цю тему в одному з моїх улюблених фільмів є чудовий діалог:

– Розкажи мені, як він помер.

– Ні! Краще я розповім про те, як він жив.

Отже, після навчання з 1874 по 1882 рік у Першій Харківській гімназії Дмитро Петрович вступає на історико-філологічний факультет Харківського Імператорського університету.

У студентські роки лекції А. А. Потебні, А. С. Лебедєва, В. П. Бузескула, Н. Ф. Сумцова і Д. І. Багалія вплинули на Міллера. У той час він починає працювати з історичними першоджерелами в архіві під керівництвом Багалія. Однак, попри свою рідкісну працьовитість, наукову допитливість та критичне чуття, Дмитро Петрович відхиляє пропозицію залишитися в університеті та продовжувати наукову кар’єру.

Причин цієї відмови було кілька. Одна з них – глухота. Інша ж досі є вкрай актуальною для молодих учених і нашого часу. Річ у тому, що Дмитро Петрович не отримував матеріальної підтримки з дому та у студентські роки сам заробляв на хліб. На останньому курсі він узагалі влаштувався працювати нічним коректором до газети «Південний край». Після закінчення університету в 1888 році Міллер продовжує працювати в тій же газеті, але вже на посаді старшого коректора. Ця тяжка праця приносила такий необхідний стабільний дохід Мілеру, який одружився у 1890 р.

При цьому Дмитро Петрович не залишає наукової діяльності, працюючи весь вільний час в архіві з документами та час від часу розміщує історичні статті у «Південному краї».

А 21 квітня 1895 року Міллер, на свою велику радість, отримує посаду помічника бібліотекаря університетської фундаментальної бібліотеки.

Роботу в газеті він не покинув. Ставши її постійним співробітником, Міллер писав огляди різних газет та журналів. А з кінця 1903 року історик уже входив до складу редакторів. Незабаром у співавторстві з Д. І. Багалієм була створена «Історія Харкова за 250 років його існування». У 1910 році Дмитра Петровича нагороджують орденами Св. Станіслава 2-го ступеня і Св. Анни 2-го ступеня.

1 – 7 червня 1911 року в Санкт-Петербурзі проходив Перший Всеросійський з’їзд по бібліотечній справі. На ньому було піднято та озвучено найбільш актуальні проблеми бібліотек початку XX століття. До цього часу праці з’їзду вважають «енциклопедією бібліотечної справи»: саме тоді було сформульовано демократичні засади розвитку, суспільний характер, обґрунтовано соціальну роль бібліотеки та самостійність бібліотечної професії. Слобожанщину на з’їзді представляли 7 делегатів, одним із яких був і Дмитро Петрович Міллер.

Як дослідник Дмитро Міллер зробив для історії Правобережної України та Слобожанщини неймовірно багато.

У 1892 році в журналі «Київська Старовина» виходить його перша наукова стаття «Голштинські набори в Малоросії».

У 1893 році — історична розповідь «Олексій Григорович Розумовський».

У 1894 році у співавторстві з Михайлом Мелетійовичем Плохінським у збірці Харківського історико-філологічного товариства публікує роботу «Стародубського магістрату книга справ поточних (1690—1722)».

У 1895 році видає «Заселення Новоросійського краю та Потьомкін» та «Нариси з історії та юридичного побуту старої Малоросії: Перетворення козацької старшини на дворянство» (востаннє перевидана за кордоном у 2015 році).

Влітку 1900-го та 1901 року за дорученням Харківського Попереднього Комітету з влаштування XII Археологічного з’їзду Дмитро Міллер їздив у північно-західні повіти Харківської губернії з метою огляду та опису казенних архівів та приватних зборів старовинних документів. Завдяки цій подорожі в 1902 році з’явилася вкрай цікава та важлива для історії Слобожанщини книга «Архіви Харківської губернії».

При цьому сам автор у вступі чесно зізнавався:

До мого звіту увійшов не весь зібраний матеріал. Було скорочено опис архіву Харківських Дворянських зборів, довелося відмовитися до більш сприятливого часу від опублікування документів про чугуївських козаків та військових поселян, не увійшло також у роботу та опис архіву Харківської міської думи».

Але цей, нехай і скорочений, матеріал, зібраний Міллером для нас, і досі неоціненний. Адже він описує та цитує унікальні документи з наступних зборів, сховищ та джерел:

Сумський повіт.

Село Хотень, фамільний архів графині А. Д. Строганової.

Село Лука, сімейний архів мм. Лінтварьових.

Місто Суми, архів Олександрівської гімназії.

Лебединський повіт.

Село Михайлівка, фамільний архів графа В. А. Капніста.

Село Межиріч, архів волосного правління.

Охтирський повіт.

Місто Охтирка, архів поліцейського управління.

Село Тростянець, церковний архів (на жаль, від історії великих землевласників Надаржинських та Голіциних не залишилося жодного шматка паперу).

Богодухівський повіт.

Місто Богодухів, фамільні папери С.Д.Кондратьєва.

Харківський повіт.

Місто Харків, архів дворянських депутатських зборів.

При цьому Дмитро Петрович із властивою йому кришталевою чесністю уточнює:

На підставі документів архіву дворянських зборів Л. В. Ілляшевичем видано в 1885 році «Короткий нарис історії Харківського дворянства». Зважаючи на це, розбираючи найстаріші документи цього архіву, ми відзначали лише ті з них, на які не було звернуто уваги автором «Короткого нарису», але які, на наш погляд, на таку увагу цілком заслуговують.

1909 року видано «Господарі та постояльці». У 1912 році Міллер бере участь у створенні 2-го тому «Історії міста Харкова за 250 років його існування».

Одному Богу відомо, скільки ще зміг би написати та відкрити для нас невтомний дослідник минулого Дмитро Міллер.

Але в ніч з 13 на 14 червня 1913 року після нетривалої хвороби від гнійного нариву в черевній порожнині Дмитро Міллер помер, не доживши до 52 років. Як грім вразила ця звістка всіх, хто його знав. А в «Південному Краї», який став рідним для Міллера, були розміщені некрологи від колег і товаришів по службі.

У газетах можна було зустріти такі тексти:

Поховання тіла Д. П. Міллера.

Учора, 16 червня, після пізньої літургії у Благовіщенській церкві, відбулося відспівування тіла помічника бібліотекаря та багаторічного співробітника «Південного Краю» Д. П. Міллера. На богослужінні були присутні: дружина покійного, його рідні та знайомі, весь склад редакції та службовців «Південного краю», ректор університету І. В. Нетушиль, професор В. П. Бузескул, бібліотекар університетської фундаментальної бібліотеки К. І. Рубінський та інші.

Поховали Дмитра Петровича у Харкові, на 1-му міському цвинтарі, після ліквідації якого останки вченого було перенесено на 13-й міський цвинтар.

Через 8 місяців було видано невелику книгу «Пам’яті Дмитра Петровича Міллера». У ній близькі ділилися своїм болем та спогадами про нього.

Історик Віктор Олександрович Барвінський, котрий так і не зміг змиритися з думкою про смерть Дмитра Петровича, напише:

…Під час засідань нашого товариства мені здається, що ось-ось розчиняться двері залу засідань, і своєю квапливою ходою, поспішаючи сюди з редакції, увійде Дмитро Петрович, займе своє звичайне місце і приготується слухати. Під час відвідування університетської бібліотеки мені мимоволі здається дивним, що я не бачу Дмитра Петровича, зануреного у свою роботу до того, що він не бачить і не чує нічого з навколишнього…

У ньому кипіла невпинна робота творчої думки, завжди невгамовної, яка завжди шукає нових шляхів… Наукова робота була для нього приємним відпочинком, улюбленою розвагою серед повсякденних занять. Мені й багатьом іншим неодноразово доводилося дивуватися напрочуд працездатності Дмитра Петровича та його вмінню плідно працювати. Варто лише познайомитись із денним розпорядком покійного, аби зрозуміти причину цього здивування. День — від 10 до 4 годин він присвячував службі в університетській бібліотеці; вечір — від 7 до 11—12 годин він був зайнятий у редакції, і так день у день, за небагатьма винятками.

Однак, він знаходив час для серйозної наукової роботи: їй він присвячував нічні години після повернення додому та на свята. Повернувшись із редакції, Дмитро Петрович майже щодня приймався за наукову роботу і просиджував за письмовим столом у нічній тиші, коли ніщо не відвертало його уваги, до 3—4 годин ночі. Він так любив роботу, що ніколи не мав повного відпочинку: під час відпустки продовжував щодня відвідувати бібліотеку для занять… Як би не був засмучений Дмитро Петрович, чи відчував нездужання, він завжди пожвавлювався, коли мова заходила про науку…

Найцікавіше, що, бувши від природи вкрай скромною людиною, Дмитро Петрович ніколи не афішував своїх перемог і досягнень — тільки після смерті про них дізналися багато людей. Кажуть, що багато людей помирають ще за життя. Найчастіше зовсім неважливо, скільки людей прожило років, набагато важливіше, як він використовував відведений йому Всевишнім час. Попри всі тягарі та поневіряння, один із найкращих істориків Харкова Дмитро Міллер прожив гідне життя, а дослідники міста з вдячністю згадують про нього досі.