В наш час тема історії сімейних династій досить популярна у масовій культурі. Різні серіали та книги (як художні, так і наукові), що оповідають про злети та падіння відомих сімей (типу Борджа, Медічі, Рокфеллерів) досить популярні. Шкода, що ми так мало знаємо про слобожанські династії, представники яких нехай і не були імператорами, банкірами чи Папами Римськими. Адже на землях Слобідської України таких родин багато. Ось візьмемо, наприклад, той самий рід Савичів. Про інтриги, отруєння ворогів і змови сказати не можу нічого, але історія цієї родовитої сім’ї та досягнення її представників, а також їхня роль в історії нашого краю, як на мене, цілком заслуговує на книги чи екранізацію.

Про один із найдавніших родів Слобідської України у книзі «Загальний Гербовник» читаємо наступне:

У щиті, що має блакитне поле, зображено срібний хрест і під ним золотий місяць рогами вгору, а внизу покладені хрестоподібно срібні шабля та стріла вістрям вниз. Щит увінчаний дворянським шоломом і короною, на поверхні якої видно руку в латах з шаблею. Намет на щиті блакитний, підкладений сріблом. Батьки їх служили в малоросійських чинах в 1690 і 1718 роках від государів царів і великих князів Іоанна Олексійовича та Петра Олексійовича жалувані грамотами на маєтки….

Згодом рід Савичів так розрісся, що видатний історик, геральдист і генеалог Вадим Львович Модзалевський у IV томі своєї фундаментальної праці «Малоросійський родовід» в 1914 описував це сімейство з 433 по 476 сторінки. А також вказував, що це ім’я містить безліч нащадків різного походження, але він помістив у книгу лише чотири старі сім’ї, які ведуть походження від наступних родоначальників:

1) Нащадки Сави Прокоповича, сотника Воронезького в 1669 року, і з 1672 генерального писаря військового суду.
2) Нащадки Сави Кириловича-Лубенського, полкового сотника (березень 1671 – лютий 1672, січ. 1695) і обозно-полкового судді.
3) Нащадок Сави Григоровича, сотника Воронезького в 1672—1687 роках.
4) Нащадок Сави Федосенка, міщанина Чернігова, який жив наприкінці XVII століття.

З цих сімей до Слобідської України найбільше відношення має потомство Сави Прокоповича, яке було настільки численним, що Вадим Львович Модзалевський згадує на сторінках своєї книги понад 160 осіб лише його представників. Важко вибрати, з чого почати писати про сім’ю, якій належало безліч населених пунктів у Сумському та Лебединський повітах (якщо вірити документам 1860 року, де було записано дворянські маєтки Харківської губернії «у 100 душ і згори»).

Савичі в XIX – початку ХХ століття брали активну участь у житті рідного міста Сум та всього повіту. У «Журналах Сумських повітових земських зборів» за 60-80 роки XIX століття часто можна зустріти Миколу Миколайовича, Костянтина Олександровича та Андрія Андрійовича. У 1879 році Микола Миколайович, Володимир Никанорович, Михайло Олексійович і Веніамін Андрійович Савичі обиралися мировими суддями по Сумському повіту. Також не далеким від цього роду було меценатство і заступництво освіти. Адже Савичі ― це ще й піклувальники різних училищ. Наприклад, у 1879 році на цю тему читаємо:

Землевласник Сумського повіту Костянтин Олександрович Савич (у 1863 році влаштував з власного лісу школу в слободі Біловоддя), бажаючи дати можливість вчитися грамоті селянським дітям села Журавки, взяв на себе піклування з будівництва будівлі для Журавського училища, на ім’я Журавської земської школи для того, щоб відсотки з цього капіталу вживалися на утримання училища на додаток суми, що йде від суспільства, і, крім того, призначає від себе вчителю, який міг би викладати й закон Божий, провізію: муки 24 пуди, круп 1 ½ чверті та пуд олії. Суспільством зі свого боку зібрано на ту споруду 750 рублів, і така сама кількість випливає від земства. Таким чином, турботами та старанністю Костянтина Олександровича Савича, будівлю зрубано було до 12 березня і тепер вона приходить до досконалого закінчення. Завзяття К. А. Савича і любов його до справи народної освіти цілком заслуговує на вдячність Сумського земства.

У списках “Сумських повітових ватажків дворянства” також багато представників сімейства.

– 1780-1782. Савич, Олексій Андрійович
– 1804-1806. Савич, Олексій Данилович, титулярний радник.
– 1813-1821. Савич, Микола Ілліч, майор.
– 1828-1836. Савич, Андрій Олексійович, гвардія поручика.
– 1855-1866. Савич, Веніамін Андрійович, флот лейтенант.
– 1879-1884. Савич, Веніамін Андрійович, флот лейтенант.

Але, як водиться, більшість нащадків Сави Прокоповича прославилися на традиційному для багатьох дворянських сімейств терені, а саме, на військовій службі. У XIX столітті безліч Савичів обіймали високі посади в чинній армії, брали участь у бойових діях та були нагороджені нагородами. У першій половині ХХ століття найбільше прославилися три рідні брати з цього роду. Щоправда, записані вони скрізь як Савичі. Старший із них, Павло Сергійович, брав участь російсько-турецькій війні 1877–1878 років та битві під Плевною. Маючи численні нагороди з 12 грудня 1900 року, за відзнаку підвищений до генерал-майора з призначенням генералом для особливих доручень при командувачі військ Київського військового округу. У 1903—1906 роках обіймав посаду київського губернатора.

Середній брат, Сергій, із 1905 по 1907 роки обіймав посаду начальника Окремого корпусу жандармів. У роки Першої Світової війни був начальником армійського корпусу, потім штабу Південно-Західного фронту, Генерал від інфантерії Сергій Савич був присутній при зреченні імператора Миколи II 2 березня 1917 року.

Молодший, Олександр, прославився на військовій ниві не менше, ніж старші брати. Брав участь у російсько-японській війні, де був поранений. З 1 серпня 1906 року став командиром 123-го піхотного Козловського полку, у лавах якого і пішов у 1914 році на фронт. Потім командував 81-ою піхотною дивізією, отримав кілька поранень. А в березні 1920 року його разом з іншими офіцерами Білої армії було евакуйовано з Новоросійська до Єгипту, де він й помер 1951 року.

Чимало з Савичів відзначилися й у морських справах. Так, Олексій Петрович 1821 року був мічманом на кораблях Чорноморського флоту. Плавав Азовськими та Чорноморськими портами. У 1823 році був переведений до Балтійського флоту. У 1828—1830 роках на бризі «Телемак» перейшов із Кронштадта до Мальти та брав участь у блокаді Дарданелл. Пішов у відставку 4 січня 1832 року у чині капітан-лейтенанта. Інший Савич, Никанор Никанорович, покинувши родову садибу у Біловодах (зараз це село в Сумській області) у 1840 році, вступив до морського корпусу кадетом. У 1843-1845 роках на фрегатах “Марія”, “Паллада” та кораблі “Володимир” крейсував у Балтійському морі. Надалі ходив на різних кораблях, у результаті 6 грудня 1852—1853 роках вже у чині лейтенанта на фрегаті «Паллада» перейшов із Кронштадта до берегів Японії. Морську кар’єру закінчив 1859 року в чині капітан-лейтенанта. Хоча найбільше у цьому плані прославився уродженець села Писарівки Сумського повіту Веніамін Андрійович Савич, який після виходу у відставку в чині лейтенанта флоту став повітовим ватажком дворянства і брав активну участь у зборах земства.

Ну і, звичайно, потрапляли Савичі і в скандальні ситуації. Так, 14 жовтня 1866 Михайло Миколайович, бувши юнкером 125 піхотного Курського полку, за опір вартовому та інші злочини був позбавлений дворянства вигнаний зі служби.

Звісно, ​​Савичі не лише воювали. Чимало представників цього роду викладали в університетах, були адвокатами та суддями. А Пушкарівка, що народився в 1810 році в селі Харківської губернії, Олексій Миколайович став академіком Імператорської академії наук і відомим астрономом, написав більш ніж сотню наукових праць (частину яких були перекладені іноземними мовами) і посів одне з найпочесніших місць у ряді астрономів Російської імперії другої половини. ХІХ століття.

Один з останніх представників роду Савичів, Никанор Васильович, досяг успіхів на політичній ниві, ставши в 1907—1917 депутатом III та IV Державних дум від Харківської губернії. Вважався він там фахівцем із морських питань, і ми знаємо причину цього. Радянську владу Никанор не прийняв, і в листопаді 1920 року разом із Білою армією евакуювався до Константинополя, де став заступником начальника фінансової частини при головнокомандувачі, бароні Петрі Миколайовичу Врангелі. Живучи в Парижі в еміграції, написав чудові мемуари, які були опубліковані в 1993 році.

Одне з моїх улюблених висловів говорить «Любити своє не означає ненавидіти чуже», ось тільки є проблема, свого ми якраз і не знаємо. І дуже шкода, адже таких родовитих і могутніх династій, як Савичі, які грали помітну роль не лише у Харківській губернії, а й у всій державі, в історії нашого краю було справді багато.