Нещодавно в статті я торкався теми конфіскації предметів, що становлять культурно-історичну цінність, з будинків та садиб харківських поміщиків. Наприкінці статті я обіцяв, що обов’язково напишу матеріал із харківської історії, пов’язаний із графськими скарбами. Ну, слово треба тримати.
На початку ХХ століття польський дворянський рід Собанських (або Собаньських) був відомий в Російської імперії.
Сьогодні про них нагадують Собанські казарми на Канатній вулиці в Одесі, які насправді були великими складами зерна, що належали першому чоловікові одеської музи Пушкіна та Міцкевича — Кароліни.
Прекрасні та багаті садиби – палаци у селі Спичинці Вінницької області.
у Верхівці
в Ободівці
Представники цього знатного та заможного сімейства були внесені до І та VI частини родоводів книг Віленської, Вітебської, Могилівської та Подільської губерній.
А в 1880 році Феліксу-Хіларі-Михайлу Собанському був наданий графський титул від самого Папи Римського Лева XIII-го.
Одному із Собанських, багатому цукрозаводчику та землевласнику Адаму, належала садиба у Пеньківці (зараз це Шаргородський район Вінницької області). На жаль, вона не збереглася. З початком Першої світової війни 1914 року Адам Собанський виїхав із садиби до Пеньківки, залишивши там керівника та охорону. Усю багатющу колекцію антикваріату, успадковану від славних предків, що складалась з картин, старовинних гобеленів, фарфору та іншого, він перевіз до нашого улюбленого міста.
Ця історія розпочалася 27 лютого 1919 року, коли завідувача підрайону 4-го району Харківської міської робітничо-селянської міліції Федчуна за розпорядженням старшого помічника начальника міліції було відряджено до Сумського провулка №3 для огляду приміщення, зайнятого якимись речами та меблями, а також з’ясуванню кому вони належать. Така увага до порожніх кімнат з боку правоохоронних органів зовсім не дивна: адже в нашому місті на той час була житлова криза.
Коли Федчун прибув на місце, виявилося, що у трьох житлових кімнатах розміщено масу різноманітних кошиків, ящиків та скринь. З’ясувати їх кількість було неможливо, оскільки кімнати набиті впритул до стелі. Також у приміщенні знаходився хтось невідомий, який охороняв усі ці речі.
Коли сторож показав документи, виявилося, що він — австрійський підданий Леон Григорович Дмитровський, який приїхав до Харкова з маєтку Пеньківка Подільської губернії, де служив лакеєм в Адама Сабанського. Під час допиту Леон Дмитровський розповів, що з початком війни граф Адам запакував усю свою колекцію та відправив її до Харкова, а слідом за нею наказав їхати і йому.
Після прибуття в наше місто відданий слуга подався за вказаною графом у записці адресою: на вулицю Московську № 17, до Антона Матвійовича Гутовського для отримання подальших інструкцій. Той відправив Дмитровського на вулицю Дворянську №1, де було розміщено вже привезені з садиби цінності. Однак у 1917 році за розпорядженням Гутовського вся колекція антикваріату була перевезена в будинок по Сумському провулку.
Також сторож зазначив, що дані речі належали польському консулу Квятковському, а зараз — Народному музею міста Кракова, і перебувають у віданні групи польських комуністів, що знаходиться в Польському будинку.
Гроші на життя Дмитровський отримував у Гутовського. Більш нічого колишній графський лакей розповісти не зміг.
5 березня старшим помічником Розентальєвим був допитаний і сам Антон Матвійович Гутовський. Він виявився зовсім не пересічним громадянином, а представником Товариства піклування над пам’ятками старовини Польщі. Зі свідчень стало відомо, що в жовтні 1918 року до нього з Києва з метою відправлення речей до Краківського музею приїжджав уповноважений вищезгаданого товариства Вронський.
Найбагатшу колекцію Собанських вивезти тоді так і не вдалося з дуже простої причини. Річ у тому, що нашим улюбленим містом не було надано для цього необхідної кількості товарних місць у вагоні. Виїжджаючи до Києва для розв’язання питання щодо вивезення цінностей з Харкова, Вронський доручив Гутовському сприяти людям, які відправлятимуть речі, а також турбуватися про розв’язання фінансових питань.
Через те, що з Києва довгий час не приходило жодних звісток, а також через тимчасове закриття кордону Галичини, турботу про утримання та збереження графських цінностей Гутовський змушений був узяти на себе і надалі.
Чималий інтерес представляє для нас висновок начальника Харківської робітничо-селянської міліції, відправлений 11 березня до Відділу мистецтв при Тимчасовому Уряді України, який є, по суті, закінченням цієї історії. Визнаючи факт того, що колекція Собанського становить величезну цінність, він вказував:
Оскільки Польща на даний час є буржуазною республікою і перебуває в стані війни з Радянською Україною, то, зі свого боку, я вважаю за необхідне і доцільне всі ці речі розподілити в місцевий музей, а інші, не потрібні для музею і придатні для господарського побуту, передати у розпорядження Ради Народного Господарства, тим самим полегшивши квартирну кризу.
Що й було зроблено. Доля «не потрібних для музею і придатних для господарського побуту» речей мені, на жаль, невідома. А те, що залишилося, й досі зберігається у Харківському художньому музеї.
Ось така ось історія про Харків, графські скарби та культурну спадщину.