Далекого 1904 року сам Імператор кілька разів пропонував князю Сергію Дмитровичу Урусову посаду Харківського губернатора. Однак Сергій Дмитрович був на той час губернатором у Бессарабії та й Харків особливо не любив. Про цю історію він досить докладно розповідає на сторінках своєї книги «Записки губернатора». Сама книга була настільки популярна серед читачів, що до 1917 року перевидавалася кілька разів.

Крім пояснення причин своєї відмови від Харкова, князь розповідає чимало цікавого про:

— міністра внутрішніх справ, князя Петра Дмитровича Святополк-Мирського.
— віцегубернатора Харкова Всеволода Миколайовича Азанчевського-Азанчеєва, який для своєї кар’єри в нашому місті в прямому значенні “підстелив солому”.

Однак для нас, харківців, мабуть, все-таки в цій історії найцікавіша характеристика нашого міста, дана князем Урусовим.

Я отримав від міністра внутрішніх справ шифровану телеграму такого змісту:

“Чи згодні на переведення до Харкова, вкрай бажано, князь Святополк-Мирський”.

Попри те, що Харківська губернія щодо губернаторського управління вважається чи не першою в Росії та причини, що викликали пропозиції про моє переведення мали приємний для мене привід, я дуже засмутився при думці залишити Бессарабію.

Крім того, Харків – місто дороге для життя, неспокійне і неприємне за поліцейськими обов’язками та важке в сенсі представництва та місцевих офіційних відносин. Три вищих навчальних заклади, судова палата, безліч вищих військових чинів — віщували губернатору чимало клопоту та ускладнень, порівняно з якими кишинівські турботи стали здаватися в моїх очах приємною розвагою. Однак, дотримуючись прийнятого мною правила, не влаштовувати самому своєї долі, я не наважився відмовитися категорично від нового призначення і відповів телеграмою такого змісту: „Вважаю себе зобов’язаним підкоритися бажанню Вашого сіятельства, хоча вважав за краще залишитися в Бессарабії, ознайомившись з якою міг би служити з користю справи. Крім того, маю сумнів, щоб спільна служба з харківським віцегубернатором А. призвела до бажаного єднання представників адміністративної влади губернії.

Проте, 12 жовтня я отримав телеграму директора департаменту, який сповіщав мене, що „Найвищий наказ був, і указ з’явиться днями”, а тому, не гаючи часу, виїхав до Петербурга.

Про харківського віцегубернатора А. я мав поняття з часів студентства. Він ще в університеті користувався недоброю славою, і, як це часто буває, йому доводилося, з метою самозбереження та кар’єри, виїжджати на улюбленому ковзані осіб з неблискучою репутацією, — на перебільшених почуттях безоглядної відданості владі та на переконаннях шанувальника „твердої влади” та „Руського духу”. Він був, мабуть, добре відомий і міністрові — харківському поміщику, який негайно після отримання моєї телеграми наказав запропонувати А. переведення в іншу губернію. Проте, доля усміхнулася на якийсь час цьому адміністратору улюбленого при Дворі типу, завдяки одній обставині, що стала відомим Государю Імператору. Виявилося, що під час відправлення військ з Харкова на театр війни А. розпорядився покласти солому в солдатські вагони, з приводу чого у нього виникло якесь зіткнення із залізничним начальством, яке закінчилося його перемогою: він отримав спочатку звання камергера, а потім призначення губернатором до Томська, попри заперечення князя Мирського, який особисто доповідав Государю про небажаність такого призначення. Почерпнуті з вірного джерела відомості дають мені можливість навести справжню відповідь Імператору, який висловив надію, що А., після призначення його на посаду губернатора, завдяки збільшеній платні, зміниться на краще, причому Государ згадав про підстилку соломи як факт, що розв’язує питання на користь обраного ним кандидата…

Приїхавши до Петербурга, я застав міністра у великій скруті з приводу питання про заміщення щойно відкритої губернаторської вакансії у Тверській губ., яка вважалася особливо важкою за відносинами уряду з „крамольним” тверським земством, що знаходилося, як вже було згадано раніше, у винятковому положенні.

Князь Мирський, після розмови зі мною, знайшов доречним відмовитися від думки про переведення мене до Харкова, поклавши на мене завдання їхати управляти Тверською губернією і, ознайомившись зі справою на місці, знайти вихід із заплутаного становища, в якому опинилися й уряд, і земство. З мого боку, перешкод до такої зміни не було. Я радий був позбутися Харкова, а стосунки із земством мене, як колишнього земця, не лякали. Але перешкоди знайшлися з боку Государя, як я дізнався з листування, яке виникло з приводу мого призначення між Царем і міністром внутрішніх справ. На першій письмовій доповіді князя Мирського, який просив Високий дозвіл на скасовування призначення мого до Харкова, була негативна резолюція Государя. Перерахування тих якостей моїх, які міністр внутрішніх справ вважав за потрібне привести на доказ необхідності переведення мого до Твері, викликало досить ґрунтовне зауваження, „що ці якості не зайві й у Харкові”. висловлював бажання призначити тверським губернатором голову тверської губернської земської управи Засядко, котрий обіймав на той час зазначену посаду протягом кількох місяців,
за призначенням уряду. Тільки третя, категорична заява князя Мирського про неможливість такого призначення, пов’язану з питанням особистої довіри Государя до міністра внутрішніх справ, вирвала необхідну згоду.

Випадок із підстеленою Харківською соломкою та призначенням завдяки їй на губернаторський пост, отримав до речі великий розголос на території колишньої Імперії. Так що хто знає, можливо цей вислів увійшов у масовий побут саме завдяки нашому коханому з вами місту.