Впевнений, що, якщо зібрати докупи перекази про появу чудотворних ікон на землях Слобідської України та опис чудес, пов’язаних з ними, то вийде вельми об’ємна книга.

Так, в Успенському храмі села Велика Писарівка Богодухівського повіту була дуже шанована Михайлівська ікона. Легенда говорить, що на місці цього храму давним-давно стояла Михайлівська церква, а при ній хата-богодільня, призначена для притулку мандрівників та безпритульних. Захворів у ній одного разу якийсь мандрівник і пролежав там близько року. Усі, хто відвідував богодільню, вважали його невиліковним і думали, що він скоро помре. Але одного разу люди побачили як він йде до храму і несе в руках ікону Богоматері. Після розпитувань мандрівник розповів, що в одну з ночей, коли він лежав на своєму одрі та страждав від хвороби, то почув голос, що наказує перенести ікону з богодільні до церкви Богоматері, за що йому обіцяно одужання. Хворий підвівся, але потім знову ліг. На ранок був другий наказ. Тоді він підвівся з ліжка і побачив на столі ікону Богоматері. З побожністю він наблизився до образу, стер з нього пилюку, пішов до церкви, і в цей час відчув себе здоровим. Згодом цей образ Божої Матері отримав назву Михайлівської ікони від тієї Михайлівської церкви, в якій він раніше зберігався.

Інша легенда свідчить, що у 1822 році у місті Слов’янську Харківської губернії почастішали пожежі від підпалів. Місцеві мешканці не знали, що робити. Тоді одній благочестивій старенькій жінці Бєльницькій було відкрито уві сні, що якщо напишуть ікону «Неопалимої Купини» і здійснять перед нею молебень, пожежі припиняться. Набожна бабуся, ясна річ, розповіла про сон свому протоієрею Костичу. Ікону негайно написали, по літургії перед нею звершили молебень. Того ж дня сталася нова пожежа, і негайно було виявлено палія, малорозумну дівчину Мавру. Виявилося, що саме вона зробила всі пожежі. Підпали після цього, якщо вірити легенді, припинилися, а вдячні жителі влаштували для ікони, що стоїть у Троїцькій церкві, кіот із підписом: «На згадку 1822 року за врятування граду від пожежі».

Списки з чудотворної ікони Казанської Богоматері були у багатьох селищах нашого краю. Найдавніший із них перебував у слободі Богодухівського повіту Мурафі. А ікона з Вознесенської церкви слободи Ізюмського повіту Піски особливо прославилася чудесами у холерні 1831, 1848 та 1854 роки.

На околицях міста Змієва шанувалася Казанська Височинівська ікона, яка перебувала у Височинівському чоловічому монастирі, що існує з 1886 року. Легенда свідчить, що під час царювання Петра I місцевість, де пізніше виник монастир, була сосновим бором, який належав казенному відомству. Охороняли його нижні чини та пушкарі, що жили на хатах. В одній з них на березі річки Мжи жив гарматник з дружиною, дітьми та старим сліпим батьком, який більше лежав на печі, а якщо й пересувався, то лише за допомогою онука та милиць. Одного разу, обминаючи свою ділянку, пушкар побачив на болотяній купині Казанську ікону, вона сяяла променями. Коли він підняв її, з-під купини забило джерело чистої води. Після чого пушкар узяв знайдену ікону, відніс додому і поставив на полицю до решти ікон.

Настав час жнив, вся родина пішла в поле, залишився в будинку лише немічний старий та його 10-річний онук. Якось увечері Казанська ікона, що стояла в кутку, стала випромінювати світло, причому настільки сильне і яскраве, що боляче було дивитися на неї. Злякався син пушкаря і в страху став звати свого діда, кричачи, що кут хати спалахнув. Якось старий сповз із печі та дошкандибав до ікони. Коли ж вся родина повернулася з поля додому, то знайшла батька пушкаря не тільки зрячим, а й бадьорим. Наступного ранку в парафіяльному Артюхівському храмі сім’я сторожа служила подячний молебень. І хоч місцевий священник поставив ікону в церкві, вона двічі сама переносилася до хати сторожа. А втретє вже повернулася до будинку пушкаря із соборної церкви міста Змієва, куди була перенесена. Так ікона і залишилося на довгий час у будинку простого пушкаря, і робила численні зцілення всім, хто цього потребував. Після 1709 року місцевість у бору, де знаходилася ікона, була надана сотнику Василю Височину, який переніс з Артюхівки дерев’яний храм на місце хати сторожа. У 1795 році на місці дерев’яного храму з чудотворною іконою стояв уже кам’яний.

У слобідці Мартовій Вовчанського повіту, у Богородично-Різдвяному храмі, знаходилася Володимирська ікона. Вважається, що її перенесли туди з Аркадіївської Богородичної пустелі, яка була в нашому краї за давниною своєю першою після Святогірської. Однак, як пише Філарет Гумілевський:

У 1802 р. застарілий храм розібрано, а церковне начиння передано до церкви слободи Мартової. Аркадієва ікона Божої Матері, яка була предметом особливої побожності в пустелі, вступила також до Мартової церкви, де на хорах, на згадку про обитель, влаштований був боковий вівтар на честь Різдва Богородиці.

Вказується, що саме завдяки цій іконі слобода Мартова уникла різних лих, що осягали сусідні з нею місцевості. Наприклад, сарани в 1822, холери в 1830 і цинги в 1849 роках. Однак, слід зазначити, траплялися такі чудеса не завжди. Так, у липні 1848 року з 4000 парафіян храму померло від холери понад 200 осіб.

У різних місцях Слобідської України були списки з Курською іконою «Знамення», уславлені, як і оригінал, всілякими чудесами. Один із таких списків був у селі Люботині. Щодо Люботинської ікони відомо, що місцеві жителі вважають її чудотворною і вдаються до неї у своїх потребах з побожністю та вірою. У 1847-48 роках, під час холери, що лютувала, селяни два місяці невпинно носили цю святу ікону по своїх домівках, здійснюючи старанні моління, і холера, що спалахнула, як каже легенда, скоро припинилася. На вдячність за звільнення від згубної хвороби всі люботинські парафіяни одностайно ухвалили неділями перед літургією відправляти молебень перед іконою.

Стародавня чудотворна ікона «Стягнення загиблих» знаходилась у селі Малижине Богодухівського повіту. Знайдено її було, за переказами, близько 1770 року і прославлено зціленням поміщиці Лісницької, а також триразовим зціленням тієї місцевості від холери.

В Успенському храмі слободи Верхня Сироватка Сумського повіту знаходилася і дуже шанувалася копія Ченстоховської ікони Богоматері. Звідки вона взялася там, достеменно невідомо, проте деякі місцеві жителі у XIX-початку XX століття стверджували, що її приніс із самого Ченстохова один польський шляхтич до колишньої дерев’яної церкви ще 1660 року. Ікона ця згодом прославилася багатьма чудесами. Одна з легенд свідчить, що в далекому 1848 поміщик села Бездрика, на прізвище Алфьоров на полюванні ненароком прострелив собі ногу. Рана була важка, і лікарі не могли її залікувати. Втративши будь-яку надію на їхню допомогу, Алфьоров вирушив у слободу Верхню Сироватку. Там він припав до Ченстоховського образу, довго молився, і через щиру молитву свою незабаром отримав зцілення. На подяку за це поміщик спорудив навколо кам’яного храму кам’яну огорожу.

Від цієї ж ікони, за переказами, одержала зцілення і генерал-майорша, поміщиця села Великого Бобрика Єлизавета Рахманова. Страждаючи від жорстокої недуги вух і язика, вона не могла ні чути, ні говорити. Перебуваючи у такому тяжкому та безнадійному становищі, вона письмово попросила місцевого священника привезти до села Бобрик Ченстоховську ікону Божої Матері. Коли при внесенні ікони в село Бобрик почали дзвонити, хвора вперше почула дзвін. Коли ж ікона Богородиці була внесена в дім поміщиці, вона сама піднялася з одра свого, з якого вже кілька днів не вставала через хворобу, стала на коліна і почала вголос на очах у всіх читати молитви.

Ну і, звичайно ж, говорячи про легенди та чудеса, пов’язані з іконами, не можна не згадати одну з головних святинь Слобідської України ― Охтирську ікону Божої Матері, списки якої знаходились у багатьох храмах нашого краю.

Наприклад, пов’язана з нею чудова легенда про появу храму у слободі Бугаївці. На початку ХІХ століття цим населеним пунктом володіли два брати: Петро та Василь Михайловичі Донець-Захаржевські. Перед від’їздом Василя зі свого маєтку на службу до Петербурга мати дала йому на прощання простий образ ікони Охтирської Божої Матері. Дорогою молодий пан, вдаючись до мрій про блискучу кар’єру в місті на Неві, за легковажністю своїм викинув ікону. Вже в Петербурзі він розповів про це своєму старому слузі. Останній жахнувся і сказав, що не буде щастя Василю Михайловичу, бо, викинувши ікону, він позбавив себе материнського благословення та захисту. Справи в Петербурзі у Василя не склалися, почалися різні неприємності. Після того, як із Бугаївки прийшла звістка про смерть матері, старий слуга порадив молодому пану повернутися й таки розшукати ікону. Залишивши службу в Петербурзі, Василь повертався до родового маєтку. Несподівано коні розлютилися і перекинули карету. Коли кучер і слуга знайшли молодого пана, він був непритомний, із закривавленим обличчям, а під головою в нього лежала та сама ікона, яку він колись викинув. Повернувшись до Бугаївки, поміщик покаявся і збудував на свої гроші прекрасний храм, який і присвятив іконі Охтирської Божої Матері.

Усі зцілення від чудотворної ікони в Охтирці старанно фіксувалися церковною владою. Деякі з таких документів середини XVIII століття згодом були опубліковані ― наприклад в «Описах документів та справ, які зберігаються в архіві Святішого урядуючого синоду» (32-й том).

Серед багатьох історій там читаємо:

У березні 1751 р. суддя Харківського полку Іван Ковалевський мав зубну хворобу і як хворий зуб вирвали, то від немистецтва лікарського пошкодив щелепи, обидві вилиці та око і від того в крайній був хвороби, коли ж він, Ковалевський, у дім свій закликав священника та перед іконною Охтирської Богоматері, що була в домі, відправив молебень і з лампади єлей приклав до рани, тієї ж години зовсім став здоровим, і про те зцілення він Ковалевський оголосив письмово.

22 вересня 1754 р., сотник Ізюмського полку Андреан Семонов, син Подколзін, не володів ні рукою, ні ногою, через три роки, коли ж обіцяв поїхати в місто Охтирку і вклонитися чудотворній іконі, то від цієї хвороби зцілився.

24 травня 1758 р. Христина, дружина жителя міста Харкова Федора Настасенкова оголосила, що хвора була вона головою і горлом, через п’ять тижнів, від якої хвороби стався в голові шум, а в горлі сталася болячка, і коли вона поклала намір чудотворної Охтирської Пресвятої Богоматері поклонитися, то незабаром за її вірою та старанним наміром від тих обох хвороб у домі своєму відчула полегшення, і по семи днів зовсім оздоровіла

Нині чимало вірян шанують ікони. Вірити чи не вірити у чудеса, пов’язані з ними, безумовно, особиста справа кожного. Однак усі ці легенди та перекази, що описують події 200-300 річної давнини, у будь-якому разі – невіддільна частина історії нашої Слобідської України, а отже, і нас самих.