Як ми з вами пам’ятаємо, на початку минулого століття у нашому місті бував найвідоміший дресувальник та цирковий артист Володимир Леонідович Дуров.

Про його скандальну поїздку на свині вулицею Катеринославською (нині Полтавський шлях) уже раніше писалося.

Чимало подробиць цієї історії ми можемо дізнатися також із книги Володимира Леонідовича «Записки Дуровської свині». У вступі автор пише:

Вивчаючи душевний світ тварин, прагнучи проникнути в їхній мозок, дізнатися про таємниці природи, дізнатися, чи думають вони, як ми, люди, ми часто ставимо себе на місце тварин і за них міркуємо. Ми ставимо собі питання, чи мають вони уявлення про якийсь предмет, чи відчувають, чи переживають, чи розрізняють кольори, звуки та інш. і, приписуючи їм свої думки та почуття, ставимо себе на їхнє місце і навпаки. І ось раз я перенісся думкою в інший світ, перенісся в життя моєї свині та уявив, що дивлюся на все, що відбувається її очима. Уявив і написав ці записки.

У розділі VII автор від імені свині на прізвисько «Чушка-Фінтифлюшка» описує харківські події.

Наприкінці літа ми були запрошені до м. Харкова. Моя освіта ще не закінчилася; вчитель хотів зробити з мене, очевидно, зовсім вчену особу. І ось одного ранку до мене притягли маленький візок, одягли хомут і почали прив’язувати на всі боки дві палиці, які називалися оглоблями. Мені здалося це дуже незручним; я почала битися, порвала свою упряж, зламала навіть передок коляски, але ніщо не допомогло. Мене таки запрягли. Так як я вже здобула досить високу освіту, я відразу ж зрозуміла, що від мене вимагається. Я навіть зраділа. Адже я тепер могла заміняти коня для мого розважливого господаря! Так і сталося… Якось увечері вчитель сидів на моїй клітці і про щось посилено думав. Раптом я почула неподалік кілька веселих голосів:
― Їдемо завтра обідати компанією до ресторану «Старе Бельвю»!
Ці слова були звернені до мого вчителя.
— Добре, — відповів він, — я поїду, але не інакше, ніж на свині.
Як запишалася я, почувши ці слова! Тепер я відкрито можу змагатися з кіньми; тепер вони на мене не дивитимуться, як на нікуди не придатну істоту! З яким нетерпінням я чекала наступного дня і з якою радістю дала себе впрягти в коляску! Нарешті ми виїхали. Натовп дітей проводжав нас. За нами мчав регіт, вереск, крики…
― Свиня! Свиня! — надривалися головорізи-хлопчаки, котрі любили все незвичайне.
— Ось так кінь!
― Не дотягне!
― Привезе в хлів!
― Підвези й нас!
— По Сеньці та шапка!
Загалом і не пригадаєш, що кричали нам услід. Але ми потрапили на велику Катеринославську вулицю. Тут розпочалося наше повне свято. Візники, що їхали на вокзал та з вокзалу, повертали перед нами з дороги; перехожі зупинялися; кучер конки, побачивши натовп і не знаючи, в чому справа, взявся за ріжок. Тут я зрозуміла, яка я важлива особа! Кучер дивився на мене на всі очі. Він так задивився, що мимоволі зупинив коней, і ріжок випав із його рук. Пасажири піднялися і, як із ложі у цирку, кричали:
― Браво! Браво!
Під ці крики та оплески я везла вчителя обідати. Але тільки-но я зупинилася, і вчитель розпорядився, щоб мене розпрягли і напоїли, як з-під землі виріс поліцейський і грізно крикнув:
— Хто дозволив вам їхати містом на свині?
— Ніхто, — стійко відповів учитель, — просто не маю коня, я їду на свині.
— Добре, так і запишемо до протоколу. А поки що я вимагаю, щоб ви негайно повернулися до цирку зі своєю худобою, але тільки глухими провулками, щоб не збирати натовпів .

І нам довелося повернутися назад, як кажуть, не солоно сьорбавши…

За кілька днів був суд. Наприкінці у своїй захисній промові Дуров сказав:

— Даремно люди з такою зневагою дивляться на свиней. Я ображений за всіх свиней, коли чую, що людей неохайних називають свинями. Це дуже несправедливо. Свиня, як це з першого погляду не дивно, саме з почуття охайності валяється в багнюці; вона намагається цим брудом стерти мікроби, що знаходяться на її тілі. Її коротка шия заважає її вільним рухам, і вона не може свербіти, як інші тварини; дайте їй інше виховання. Даремно мене звинувачують. Я хочу довести, що свині можуть приносити користь, перевозячи продукти, як перевозять за кордоном собаки молоко. Я хочу довести, що свині приносять користь не тільки після своєї смерті, коли підуть на вибагливий стіл людини, а й за життя…

Мировий суддя не дозволив далі говорити Дурову і під оплески присутніх виніс виправдувальний вирок. Але не лише цією історією запам’ятався Володимир Леонідович нашому місту. Був у Дурова слоненя на прізвисько Бебі. Коли у Харкові на товарній станції почали розвантажувати вагон зі звірама, Бебі відмовився виходити. Після невдалих спроб вожатий Микола, виведений з терпіння завзятістю тварини, згадав старий спосіб циркових дресувальників і почав колоти слона гострим шилом і тягнути за вухо сталевим гачком. Слон, ясна річ, ревів від болю, але стояв, як укопаний. На вусі його з’явилася кров. На допомогу Миколі прибігли ще вісім служителів із довгими залізними вилами та палицями: усі вони били бідного Бебі, але слон трубив і не рухався. Після того, як телефоном знайшли Дурова, який вже був в місті, той негайно примчав на вокзал.

Ніжний звук голосу і ласка дресувальника заспокоїли слона, він вийшов із вагона і пішов за Володимиром Леонідовичем, як собака, аж до цирку. За кілька днів вухатий артист чудово виступив на харківській сцені. Проте раптом різко виступати відмовився і замість сцени пішов на вулицю. Боячись бути розчавленим велетнем, служителі, які не мали сил його зупинити, просто побігли за твариною. Дуров у клоунському костюмі, з розфарбованим для вистави обличчям не міг піти за ним. Вийшовши на сцену, він сказав: «Діти, мій Бебі захворів на животик і пішов сам в аптеку за ліками». Жарт цей вдався, і йому повірили — адже не може людина сміятися і жартувати під час небезпеки. Закінчивши виставу, Дуров переодягся і кинувся в погоню за втікачем. На той час слон встиг сполохати своєю витівкою весь Харків. Жодного разу не збиваючись, Бебі впевненим кроком, начебто давно живучи в нашому місті, попрямував до товарного двору. Його ворота, засуви та замок виявилися для слона не перешкодою і незабаром полетіли в різні боки. Потім, пройшовши весь двір і обійшовши довгі кам’яні склади, тварина попрямувала прямо на знайому платформу до місця, де стояв раніше його вагон. Проте вагони вже були переведені на інший шлях. Не знайшовши їх, слон став, як нічого не було. Там його і виявив Дуров. Надалі, з’ясовуючи причини втечі слона, Володимир Леонідович дізнався, що перед виходом на сцену Бебі смертельно злякався мітли, бо ніколи її раніше не бачив. Куди ж йому було тікати, крім вагона?

Однією з улюблених собак Дурова була дуже розумна напів-такса на прізвисько Зап’ятайка. Після народження перших щенят у неї віднялися задні ноги. Певна річ, що господар взявся за її лікування. Під час гастролей у Харкові Дуров виявив у улюблениці під лапою пухлину та відніс її до Ветеринарного інституту. У своїй книзі «Звірі дідуся Дурова» він згадує цю історію:

— Благаю вас, професоре, не ставтеся так формально до моєї собаки, вона не проста, врятуйте її.
Професор посміхнувся; він, мабуть, поспішав і нетерпляче сказав:
— Усі собаки – собаки.

На жаль, пухлина виявилася злоякісною, і через кілька днів собака померла.

Володимир Леонідович Дуров під час своїх виступів часто жартував на політичні теми та висміював владу. За це його неодноразово висилали із різних губерній. Дуже хотілося б згадати дві історії на цю тему, пов’язані з його молодшим братом Анатолієм Леонідовичем Дуровим, який був не менш відомим клоуном і дресувальником. Один із найпопулярніших циркових артистів у тодішній імперії на своїх виступах не боявся відкрито критикувати чиновників та поліціянтів. У своїй книзі «У житті та на арені», виданій у 1914 році, він на першій сторінці напише про себе чесно: «Я кращий і гірший за те, що про мене говорять».

У розділі під назвою «Дещо політичне» Дуров-молодший згадує дуже цікавий казус на цю тему:

«Щойно повернувся з Харкова мій «передовий», на якому лежав обов’язок роз’їжджати містами та рекламувати мій приїзд. Здебільшого афіші говорили: «Приїде Дуров», «Їде знаменитий Анатолій Дуров» тощо. Маленькі літучки на пів аркуша друкованого формату складені були приблизно так:

Ось приїхав я,
І зі мною свиня.
Кози, зайці, лисиці,
Півні та щури.
Чекає на нас повний збір
І величезний фурор.
Адже мені навіть маври
Підносили лаври.
У народів усіх
Я мав успіх.
Всіх полонитиму
І розважатиму
Масою каламбурів,
Анатолій Дуров.

Подібні літучки роздавали в кожному місті приблизно по десять-п’ятнадцять тисяч, а для економії замовляли їх у великій кількості.
— Ну як справи? — питаю я керівника.
— Та що, Анатолію Леонідовичу, ось учора приїхав, і зі мною курйоз стався.
— А що таке?
— Та ось, чи бачите, їдучи з Харкова, я сів у вагон. Носій вніс за мною кілька пачок, по кілька тисяч літучок у кожній. Поруч зі мною село двоє цивільних, з якими я розмовляв. Але мені здалося дивним: куди б я не вийшов, один із них завжди ходив за мною. Так я приїхав до Єлисаветграда, взяв літучки на візника, під’їжджаю до готелю «Пасаж», де я раніше зупинявся. Щойно в’їхав у двір, як оточений був моїми супутниками залізницею, на чолі з приставом та городовими. Всі люб’язно допомогли мені донести багаж до номера.
— Що ви привезли? – Запитуєте пристав. — Розкрийте!
— Тепер рано! – Відповідаю я. — Розклею, прочитайте.
— Ні, цього вам не доведеться! — почув я, і миттю зрізали поліціянти шашкою шнурки; пачки літучок розсипалися по підлозі. Один із супутників схопив літучки, і пристав голосно прочитав: «Ось приїхав я, і зі мною свиня». Усі переглянулись.
— Чорт забирай, а я з цієї нагоди з самого Харкова приїхав! — прикро сказав пан, який, як я довідався, був перевдягнений агентом…

У першій половині ХХ століття відомий клоун та дресувальник став у наших краях вкрай небажаною персоною. Вся річ у тому, що 16 грудня 1907 року в Слов’янську в цирку Тюріна під час вистави дворянин Анатолій Леонідович Дуров вимовляв образливі для уряду промови, а саме:

…За кордоном палицями людей не б’ють, а тут навпаки. За кордоном з гармат в людей не стріляють, а у нас навпаки. За кордоном ідіотів не ставлять начальниками, а тут навпаки. За кордоном патрони шкодують, а тут все навпаки…

31 березня губернатор розглянув обставину справи та визнав перебування Дурова у Харківській губернії шкідливим для державного порядку та громадського спокою. Проте вже 16 жовтня 1908 року заборону перебування Дурова у наших землях скасували.

Минуло вже понад сто років, але мало що змінилося. Адже мав рацію Анатолій Леонідович: «А у нас навпаки…»