У кожного народу, міста, країни є традиційні свята та звичаї, які своєю унікальністю та видовищністю привертають увагу багатьох.
У містах Північної Ірландії, наприклад, щорічно 12 липня проводяться так звані марші оранжистів. Під час цих парадів учасники під барабанний дріб проходять маршем вулицями міст в особливій формі – казанках, білих рукавичках, помаранчевих комірах та нагрудних стрічках. Таким чином протестанти Ольстеру святкують ось уже 326 річницю битви на річці Бойн, в якій протестантські війська Вільгельма III розбили армію останнього католицького короля Англії Якова II.
У IX столітті на Шетландські острови поблизу узбережжя Шотландії висадилися вікінги.
Надалі скандинави настільки добре асимілювалися на цих островах, що місцеві жителі досі вважають себе їхніми нащадками. З цієї причини свято-фестиваль Апхеліо (Up-Helly-Аa), що проводиться традиційно 26 січня в головному місті островів Лервіке, присвячено саме цій важливій події.
Щороку для фестивалю будується модель скандинавського корабля із драконом на носі. Усі охочі взяти участь у цьому заході вбираються у вікінгів чи одяг, характерних для IX століття. Дружина вікінгів трубить у військові горни та урочисто несе корабель через все місто до моря, де ввечері за старовинним звичаєм його підпалюють, кидаючи смолоскипи.
Саме через ходу зі смолоскипами та метання їх у корабель цей фестиваль вважається найбільшим фестивалем вогню в Європі.
У США 16 грудня 1773 відбулася акція протесту американських колоністів проти британського уряду, в результаті якої в Бостонській гавані було знищено вантаж чаю Англійської Ост-Індійської компанії. Ця подія, що згодом отримала назву «Бостонського чаювання», започаткувала Американську революцію. Тоді група з 30-130 осіб, переодягнувшись у костюми індіанців, забралася на англійські судна і за три години скинула у воду 342 ящики чаю. На згадку про це у наш час у Бостоні існує музей-корабель.
Крім екскурсії, там можна переодягнутися в індіанський костюм і викинути за борт бутафорський ящик з чаєм.
З містом Гамельном, що знаходиться в Нижній Саксонії, пов’язана відома легенда про «Гамельнського пацюка».
Згідно з нею у XIII столітті місто було просто наповнене щурами, і не було від них жодного порятунку.
Зневірена місцева влада оголосила про нагороду будь-кому, хто допоможе позбавити місто від щурів. І ось 26 червня до них прийшов флейтист. Отримавши від магістрату обіцянку виплатити йому як винагороду «стільки золота, скільки він зможе забрати» він дістав чарівну флейту. Загравши на ній, таємничий щуролов виманив усіх міських шкідників із нір, вивів геть і міста та втопив у річці. Проте міська влада грошей обіцяних не сплатила. На помсту за це скривджений музикант знову заграв на флейті, піддавши її чарівному впливу всіх міських дітей. Він повів їх із міста і згинув з ними безповоротно.
Сьогодні ж у Гамельні, окрім різноманітної сувенірної продукції із зображенням флейтиста та щурів, проходять екскурсії під проводом Щуролова.
А у 2009 році 26 червня на відзначення 725-річчя подій, про які розповідає легенда, у місті відбувся і масштабний фестиваль Щуролова.
Перераховувати можна було б до нескінченності. Проте факт залишитися фактом – усі ці яскраві події, що залишили слід в історії країни чи міста, приваблюють юрби туристів та значно поповнюють місцевий бюджет. На жаль, попри багату історію нашого міста, подібних «міських родзинок» у нас досі немає. А жаль. І річ тут не у відсутності унікальних фактів, що виділяють Харків фоні інших місць, а в тотальному небажанні вивчати та знати свою реальну історію.
Наприклад, на початку минулого століття у нашому місті бував найвідоміший дресувальник та цирковий артист Володимир Леонідович Дуров.
У своїй книзі «Мої чотирилапі та пернаті друзі: Зоопсихологічний нарис», виданій у 1912 році, він дуже барвисто описує один епізод, що трапився з ним у Харкові.
Але за іншу мою їзду на кабані мені лише не подякували, а я навіть потрапив під суд. Розповім про цей курйоз. Справа була у Харкові. Я, заради жарту, заклав у візок свиню і поїхав Катеринославською вулицею. За мною ціла кавалькада. Скупчення візників. Зупинка конки. Публіка почала аплодувати. Втрутилася поліція. Склали протокол. На запитання поліціянта, чому я їжджу на свині, я відповів, що не маю коня. Проте проти мене було порушено судове переслідування. Поліція звинувачувала мене за трьома пунктами:
- За їзду на свині;
- За порушення суспільної тиші та спокою;
- За рекламу без дозволу.
На своє виправдання я висунув такі аргументи:
- У законі не передбачено, що не можна їздити свинями;
- Свиня моя жодного разу не хрюкнула і поводилася цілком пристойно. Їхав я з того боку вулиці, якою дозволяється;
- Нічого рекламного не було в моїй подорожі: не було жодного напису на колясці чи свині, на мені не було вбрання блазня.
Пристав висунув тоді свій останній аргумент зовсім не юридичної якості: Дурова знають, отже, була реклама.
Довелося мені на це відповісти, що, в такому разі, мені не можна взагалі здатися на вулиці, бо це буде рекламою без дозволу. Суд мене виправдав.
Тільки у двох містах ― Нижньому Новгороді та Харкові великий цирковий артист пожартував так.
Ясна річ, що для нашого улюбленого міста, його мешканців, та й усієї тодішньої імперії ця витівка була дуже яскравою та знаменною подією.
На жаль, цей жарт у Харкові досі так ніхто і не повторив. Немає і сувенірної продукції, пов’язаної з цією вкрай веселою подією. Безперечно, знайдуться ті, хто скаже, що наведений вище випадок далеко не найкращий приклад. Безперечно, якщо пошукати, можна знайти й інші не менш яскраві події. Проте я щиро вірю, що одного разу якийсь сміливець, не важливо коли, запряже у віз свиню і, не порушуючи правил дорожнього руху, під численні оплески публіки, як і понад 100 років тому, проїдеться вулицею Полтавський шлях, хоча б на знак пам’яті до Володимира Леонідовича Дурова. Можливо, це стане й однією з традицій нашого міста, подивитися на яку приїжджатимуть багато хто.