Кажуть, “Святий Франциск більше не молиться. Він сам став Молитвою…” І справді, коли життя святого настільки праведне, що він стає сам Живою молитвою… Коли життя державного чоловіка настільки сповнене служіння людям, що він стає вже сам Живою Політикою. Коли історик настільки одержимий своєю темою, що стає сам живою історією… У цей чарівний момент виникає легенда. Адже чудеса, реальна святість, подвижництво, безкорислива відданість своїй справі лякають нас. Занурення ж у легенду дає місце вигадці та казці…
Харків багатий на свої легенди. Адже його історія це незвичайне полотно, на якому яскравими нитками вишиті події світового масштабу, шляхи та долі особистостей, що залишили слід в історії.
Які ж ми знаємо легенди? Коли вони з’явились?
У 1905 році священник єкатеринбурзької єпархії – Євлампій Бірюков створює книгу “Навчальні оповідання з життя православних російських архіпастирів та пастирів”.
У цій книзі ми знаходимо 2 харківські легенди, хоча вони більш схожі на притчі. Але чи багато ми таких знаємо, пов’язаних саме з Харковом?
Архієпископ Смарагд (Олександр Петрович Крижанівський; 1796—1863) — єпископ Руської Православної Церкви, архієпископ Рязанський та Зарайський, відомий церковний діяч із 6 квітня 1840 року був Харківським архієпископом. Однак 31 грудня 1841 року він з невідомих причин був переміщений до Астраханської єпархії.
Про його Харківський період легенди кажуть наступне…
Два випадки з Харківського життя преосв. Смарагда, зазначені нижче, не значні самі собою, але характерні в тому відношенні, що чудово описують особистість покійного святителя.
1) У Харківській губернії жив тоді багатий і знатний поміщик Бантиш-старий, відставний генерал і туз у колі губернського дворянства. Під час об’їзду єпархії преосвященний Смарагд повинен був відвідати маєток Бантиша, який захотів прийняти архієрея і на славу пригостити його обідом (для чого запрошено було навколишнє дворянство), а до речі й поскаржитися на «свого» священника.
Попереджений про все, преосвященний прибув опівдні в маєток Бантиша і, звичайно, насамперед попрямував до церкви, де зустрів його священника, «самого» поміщика і маси народу. Церква була стара, дерев’яна, і напівзруйнованим своїм виглядом, як зовні, так і всередині, справила на преосвященного важке враження. Увійшов владика до церкви, помолився і почав оглядати. Ходить по церкві та повторює лише «е-хе, хе, хе!» (ознака невдоволення). Більше нічого нікому не сказав, благословив народ і вирушив до виходу. При виході поміщик запрошує преосвященного заїхати до нього відпочити та поїсти, на що останній погоджується і сам пропонує пройти до будинку поміщика пішки, благо, погода була прекрасна і відстань не дуже велика. По дорозі Бантиш показує Смарагду свої “багатства”, при чому виставляє на вигляд своє вміння вести сільське господарство: «ось фруктовий сад і оранжерея, …ось кам’яні стайні, ось такі ж скотарня та пташиний двір …а ось і моє житло (великий двоповерховий кам’яний будинок, чудово поставлений серед старовинних лип)». Владика йшов і мовчки слухав поміщика, мовчки увійшов він і до хати, і тільки на вході спитав: «А чи тут місцевий священник? Але відповіді на його запитання не було, бо сільський священник не був запрошений в будинок поміщика – тим більше до архієрейського обіду. Преосвященного ввели у великий зал, де приготований був обідній стіл і де зібралося дворянство, що з’їхалося. Серед зали владика зупинився, мовчки став розглядати прикраси кімнати та мундири дворян і ніби не чув неодноразове запрошення господаря благословити трапезу та сідати-відкушувати його хліба-солі. Раптом преосв. Смарагд звертається до господаря з такою промовою: «все тут добре, навіть багато… навіть розкішно… Тільки дві руїни я бачу тут – це вас, пане поміщик, та церкву Божа у вашому маєтку. Не можу я у вас їсти. Прощайте!.. Наказуйте подавати карету» … Швидко вийшов преосвященний з дому, сів в екіпаж і поїхав далі.
Поміщик і його гості, що залишилися, звичайно, були вражені та збентежені таким несподіваним від’їздом преосвященного. Проте, за обідом почали палко обговорювати вчинок архієрея на різні лади та мотиви. Тільки залишившись наодинці, Бантиш суворо обговорив подію дня і дійшов висновку, що йому самому треба виправляти справу. Справді, через деякий час приїжджає Бантиш до Харкова і до преосвящ. Смарагда разом з архітектором і багатим планом на кам’яну церкву в його маєтку. “Я так і знав! Зустрічає його Смарагд (звичайним своїм привітанням, коли хотів приділити увагу відвідувачеві), я знав, що ви добрий християнин і як справжній російський дворянин не зазнаєте занедбання церкви Божої. Бог вас благословить! Будуйте храм, а при цьому зверніть вашу увагу і на священника: він трудівник, але бідує; допоможіть йому. Поміщик обіцяв виконати й це прохання; потім побудував церкву і став шанувальником архієрея-Смарагда.
Людина і Бог, мабуть, немає у світі складніших стосунків.
Дуже часто буває так що ми стрімголов біжимо від Всевишнього. Адже легше не вірити. Легше коли Світло не сліпить очі, а коли його немає, то не видно власного бруду.
Іноді втеча, буває настільки вдалою, що серце стає запеклим і стає каменем, і, здається, що до храму і Бога повернення ніколи не буде. Але Всевишній, у нескінченній милості своїй, посилає нам людей, здатних своїм світлом розтопити камінь нашого серця і знову повернути до нього і храм.
Ще одну Харківську легенду про Архієпископа Смарагда знаходимо тій же книзі:
2) В іншому місці, під час того ж об’їзду єпархії, пр. Смарагду вершити суд над сільським священником за скаргою двох чиновників.
Тоді на південь Росії й, між іншим, у Харківській губернії, вводилося лісництво. В одне село, населене державними селянами, приїхали лісничий та його помічник – два юні чиновники «перших класів», хоча старший з них був уже прикрашений орденом Св. Станіслава 3-го ступеня. У селі, де не було поміщиків, молоді люди могли знайти відповідне для себе суспільство лише в сім’ї священника; познайомилися і почали свої візити до батюшки. Як не важко було для священника нове знайомство, але за слабкістю характеру він не відмовляв у гостинності й мало не щодня мав приймати дорогих гостей і пригощати, чим Бог послав. Тільки жвава матушка скористалася якось великою суперечкою між господарем і гостями, випровадила останніх серед білого дня з дому і назавжди зачинила за ними двері. Чиновники образилися і принесли скаргу на священника благочинному. О. Благочинний порадив священникові просити вибачення перед… Лісничими, і сам священник охоче погодився просити вибачення за образу, а оскільки лісничі не захотіли з’явитися, щоби вислухати словесне вибачення, то довелося писати таке на папері. Але тут сільський батюшка, за своєю зайвою старанністю і щирістю, зіпсував всю справу. Він почав вибачення таким титулом: «Ваші високородні, милостиві государі та різних орденів кавалери»… Потім виклав щиро свою провину перед панами та просив у них вибачення. Отримали чиновники цей папір і остаточно обурилися, вбачаючи в титулі зухвале глузування з усього чиновництва і навіть з царських нагород. Дізналися вони, що недалеко їде єпархією архієрей, і поїхали до нього принести тяжке звинувачення на священника. Преосвященний, попереджений про це благочинним, вислухав скаржників, серйозно прочитав папір із зухвалим титулом і сказав: «Добре! Приїжджайте до міста (найближчого повітового). Я там скоро буду, викликаю священника і розберу вашу скаргу. Коли преосвященний приїхав до міста, обвинувачений священник був уже там і чекав на себе суду і рішення, але отримав лише призначення на завтра брати участь в архієрейському служінні в соборі. На другий день, у соборі, владика, під час одягання, питає в іподиякона: «А чи тут різних орденів кавалери»? -«Тут», йому відповідають. – “Приготувати набедреник”. Під час малого входу підводять до архієрея обвинуваченого священника і знімають з нього ризу… «Кавалери» бачать це і міркують: «а, ось викривають його, зараз розстригатимуть» …але потім дивуються – відбувається зовсім не те: священник знову одягнений і служить разом з архієреєм. Сумісник, що розуміє справу, пояснив їм, що ймовірно владика знає за цим священником особливі заслуги, бо нагородив його набедреником (у ті часи рідкість для сільського духовенства). Тоді чиновники зрозуміли архієрейський суд та пішли з церкви. Після богослужіння, за звичаєм, преосвященного пригощали обідом, до якого було запрошено все начальство міське та повітове. Увійшовши до будинку, владика знову вже голосно запитує: «А чи тут різних орденів кавалери». “Ні, відповідають, присоромилися і сховалися спочатку з церкви, а потім і зовсім з міста”. Владика пошкодував, що не встиг довести до вінця примирення молодих людей із „заслуженим священником“, а громадський обід приправив сіллю… своєї бесіди на тему про те, як різні чини часто дрібницями та причіпками гнітять і гублять священників, а бідне духовенство не сміє і не знає, де шукати правди.
