Як правило, коли мова заходить про художників Харкова та Слобідської України XIX — початку ХХ століття, у пам’яті у багатьох відразу виникає чимало славних імен: Рєпін, Васильківський, Ткаченко, Семирадський…

Звичайно ж, про великих художників та їх геніальних картин (як правило, недоступних за своєю ціною більшості жителів нашого міста на той час), є безліч гучних історій. А ось про простих художників відомо не так багато, хоча веселі історії та легенди існують і про них. Чого вартий, наприклад, Яблочкін Валеріан Олександрович — художник-аматор, який писав сцени з кішками, про який я розповідав у статті у 2016 році.

На той час чимало картин малювали для простих людей іконописці, яких називали малярами. Про таких харківських художників 40-60-х років ХІХ століття у своїх «Спогадах старожила» розповідає Василь Парфентійович Карпов.

Так, на той час жив у нашому місті якийсь іконописець Хмара, який витрачав увесь вільний від основної роботи час на малювання природи України та життя її мешканців. Як кажуть, щоб «І ставок, і млинок, і вишневий садок». Ці картини невеликих розмірів купувалися жителями нашого міста дуже охоче, та й коштували недорого.

А ще був у ті часи «живописець вивісок та гербів» Іван Козьмич Хамло-Сокіра. У юнацькі роки він товаришував з письменником Григорієм Федоровичем Квіткою-Основ’яненком, який дуже любив і цінував Хамло-Сокіру за його видатний талант, а також всіляко матеріально підтримував. Квітка готував молодого художника до вступу до академії та навіть сплатив Івану Козьмичу середню освіту. «Він з великою любов’ю ілюстрував олійними фарбами повісті та оповідання Григорія Квітки. Я бачив дві його картини: «Козир-Дівка» та «Солдатський Патрет». За композицією та силою експресії вони були сповнені задатків великого таланту», ― пише Василь Карпов. Однак, коли Сокирі було 17 років і він уже був майже готовий до вступу до академії, його благодійник несподівано помер.

У зимовий морозний вечір, повертаючись з Журавлівки до Харкова, Хамло-Сокіра побачив чудовий захід сонця. Недовго думаючи, він знайшов біля тину безлюдний тихий куточок і почав накидати ескіз, бо все художнє приладдя було в нього з собою. А щоб мороз не був йому на заваді, він поставив біля себе пляшку горілки, яку купив у шинку. Через деякий час митця знайшли замерзлого в сидячому положенні. На колінах його стояла скринька з картоном і фарбами, а поруч порожня пляшка з-під горілки.

Також мешкав тоді у Харкові на той час і іконописець Павло Кудряшов. Як і його колега Хмара, поза роботою малювати він теж дуже любив. Та ось тільки не природу Слобідської України, а картинки гумористичного характеру. Причому переважно із єврейського побуту. Одна з таких картин-сценок була довгий час дуже популярна серед харківської публіки, проте її назву я приводити в тексті не буду, щоб нікого не образити.

Звісно, ​​народні художники-маляри згадувалися також у піснях та легендах Слобідської України. Одна з пісень селян Старобільського повіту починалася зі слів:

Ой, там на горі,
Малювали маляри,
Змалювали, зрисували
Чорні брови мені…

А етнограф Петро Васильович Іванов у Куп’янському повіті записав легенду, яку потім було опубліковано в журналі «Етнографічний огляд» за 1892 рік. Називалася вона «Легенда про благочестивого живописця». У перекладі сучасною мовою звучить вона так:

Давним-давно жив собі один благочестивий маляр, який вправно малював ікони в будинках, та в церквах. Завзято молився Богу і не любив чортів. Якось намалював він нечистого і поставив «в тім місті, куди ходив про себе». Щоразу, проходячи повз те зображення, художник намагався щось домалювати, чому лукавий ставав все страшнішим і страшнішим. Розсердився на це нечистий, з’явився маляру уві сні та каже: «Посміявся ти з мене, а після того, як я з тебе посміюся, то тебе і серед людей не буде». Але маляр не злякався, а ще більше почав знущатися з зображення. І ось одного разу, коли жителі слободи прийшли на ранкову службу до храму, то побачили, що на іконостасі немає жодної краплі золота, та й на іконах золоте вбрання теж зникло. Розгнівані селяни кинулися шукати те, що зникло з храму в кожній хаті. Проходячи повз подвір’я маляра, вони засперечалися. Дехто з селян наполягав на тому, щоб зайти до маляра, другий казав: «Хіба можна на нього так думати! Він ніколи нічого чужого не чіпав. І тут раптом узяв та й поліз до церкви? У результаті після довгих суперечок обшук у маляра таки вчинили та знайшли заховані три мішки із золотом із храму. Благочестивий митець був відразу схоплений і по-швидкому засуджений за крадіжку до повішення. Коли маляр чекав на свою долю, з’явився до нього знову лукавий і каже: «Якщо погодишся поставити мене до ликів Божих і класти мені в день п’ять поклонів, то я врятую тебе від смерті». Іконописець погодився. Після чого лукавий перетворився на маляра і був повішений, а сам благочестивий художник, перетворений на чорта, вибрався з ув’язнення, повернувся додому, обмив зображення лукавого і поставив його до ликів Божих у червоний кут. В цей час селяни повернулися до храму і побачили, що золото на іконостасі та іконах ціле, і стали каятися гірко в тому, що невинного художника до смерті засудили. Однак коли почали виходити з храму, то побачили, що на шибениці замість тіла висить в’язанка соломи. Зібралися вони тоді, пішли до хати маляра і побачили, що той живий. Помітивши ж між святих образів на стіні лик лукавого, запитали: «Навіщо ти цю ганьбу повісив?». У відповідь маляр розповів їм усе, що сталося. Злякалися жителі цього села і пішли геть від нього. Але недовго маляр лукавому молився, «напала на нього скорбота і мучила його так, що він незабаром зник без жодної звістки, і ніхто не знає, куди він зник…»

Схожих легенд про Харків я, чесно кажучи, не зустрічав. Проте з нашим містом, якщо вірити тому ж Василю Парфентійовичу Карпову, у якого у «Спогадах старожила» чимало міських байок, пов’язана не менш похмура історія.

У середині XIX століття при Академії мистецтв у Санкт-Петербурзі було кілька «присяжних натурниць», які не мали постійної платні, але на вимогу художника позували в академічній майстерні та отримували з казни за кожен сеанс (три години) по 5 рублів. За добровільною угодою та обговореною ціною могли вони позувати та на приватній квартирі. Серед них молода 18-річна петербурзька міщанка Єлизавета, відома всім художникам під ім’ям Лелі, мала популярність. З неї писали архангелів, Цирцею, Психею, святу Параску і Марію Єгипетську. Форми її тіла неодноразово були увічнені в мармурі. І ось, у середині 50-х років ХІХ століття до Харкова приїхав син дуже багатого поміщика Херсонської губернії, художник Академії, якого Карпов іменує у своїх записах Валерієм Петровичем Мечником. Приїхавши до нашого міста, молодий дворянин винайняв собі квартиру на цілий поверх і негайно зайнявся живописом, оскільки ще в Петербурзі задумав писати картину «Еврідіка прощається з Орфеєм, Хароном». Для повної реалізації такого задуму була потрібна оголена натура для фігури Евридики.

У Харкові, через його провінційність, про голу натуру навіть чоловічої статі можна було тільки мріяти, і нетерплячий художник, маючи значні фінансові кошти, своїм коштом виписав з Петербурга Лелю. Природно, панночка від такого не змогла відмовитися. Приїхавши до Харкова, красуня-натурниця за пропозицією художника зупинилася в нього ж на квартирі.

Попри те, що Валерій Петрович тримався особняком і практично ні з ким не знайомився, через кілька днів і він, і Леля стали притчею в язицех і справили сенсацію в нашому місті. На квартиру до них за довідками з’явився навіть квартальний наглядач Дудишкін. «Яку картину Мечников хоче писати, і що за люди натурниці, які дозволяють роздягати себе? Але, зустрівшись із сином багатого і заслуженого дворянина і зазирнувши в його гаманець, Дудишкін, як розвинена людина, зрозумів, у чому справа, і пішов назавжди з квартири художника, осуджуючи невігластво натовпу…»

По місту чого тільки про Лелю не розповідали. Казали, що вона турчанка, що втекла з гарему, бо християнська дівчина ніколи не погодилася б на таке. Минав час, «потворний Мечников», закінчивши малювати фігуру Еврідіки, виїхав з Харкова і щедро обдарував натурницю за її праці. А ось Леля, замість того, щоб залишити назавжди наше місто, вирішила залишитися в ньому. Захотіла на зароблені гроші відкрити маленьку швейну майстерню, вийти згодом вдало заміж та жити собі мирним життям господині, дружини та матері. Спочатку справа пішла вдало, і спочатку у неї було чимало замовлень. Адже багато хто їй віддавали шиття, щоб просто подивитися на ту саму турчанку, що втекла з гарему.

― Скажіть, модистко, ви родом турчанка? — несподівано питала замовниця.
― Ні, пані, я росіянин. Мене звати Єлизавета, а прізвище Петрушкіна.
― А віри ви магометанської?
― Ні, я християнка…
― А давно ви хрестилися?

Крім замовлень, вистачало у Лелі та шанувальників. Бувши панночкою не лише красивою, а й практичною, колишня натурниця кількох з них тримала в резерві як реальних наречених. А ось багатого ремонтера (офіцера, який займається закупівлею коней), який наполегливо за нею доглядав, вона тягла гроші, «як з барана знімала шерсть». У результаті багатьом це набридло і, як пише Карпов, «туманного зимового ранку Лелю знайшли в Університетському саду повішеною на суку чорноклена. Вона була роздягнута догола, і біля її ніг лежала сукня…» Усі цінні речі також були при ній. Хто вчинив цей злочин, встановити так і не вдалося.

Звичайно, якщо пошукати, впевнений, таких історій знайдеться ще чимала кількість. Адже ми з вами живемо саме в тому місті, про минуле якого можна говорити нескінченно.