Іноді мені здається, що коти захопили світ. В образотворчому мистецтві вони завжди були і є всюди.

На полотнах французької художниці Маргеріт Жерар (1761-1837):

Нідерландська художник-анімаліст Генрієтта Роннер-Книп (1821 – 1909 рр.) також дуже любила малювати цих тварин і, як на мене, то їй це вдавалося.

Котячі картини, зокрема, плакат «Чорний кіт» для однойменного паризького кабаре принесли славу та популярність французькому живописцю Теофілу-Олександру Стейнлену (1859-1923).

Перераховувати художників, які малювали на своїх полотнах кішок, можна нескінченно довго. Проте титул «котячого Рафаеля» все ж таки цілком заслужено належить швейцарському художнику Готфріду Мінду (1768 – 1814 рр.). Цей служитель пензля тільки й робив, що постійно малював котів.

З появою інтернету, соціальних мереж та цифрових фотоапаратів кішки продовжили захоплення умів людства. Фотографії з ними є СКРІЗЬ і у багатьох. Вони набирають величезну кількість переглядів, лайків та перепостів.

У 2009 році на сайті Київської газети «День» можна було зустріти цікавий матеріал:

«Коти – джерело натхнення. Про долю київського художника Валеріана Яблочкина». Його авторка Оксана Ламонова писала про єдиного «котячого» художника на всю тодішню Російську імперію ― Валеріана Олександровича Яблочкіна.

Про життя цього талановитого художника досі відомо дуже мало. У другому томі Ф. І. Булгакова «Наші художники» за 1890 рік зустрічаємо скупий текст, де навіть рік народження не вказано: «Яблочкін Валеріан Олександрович — художник-аматор, який спеціально пише сцени з кішками, експонувався на академічних виставках: 1869 р. Етюд котів»; 1873 р. «Кіт зі здобиччю», «Іграшки кошеня»; 1886 р. «Втікач»; 1887 «Кіт-жуїр», «Кіт з мишами».

Завдяки книзі 1907 року «Спогади старого вчителя», написаній засновником та керівником Київської рисувальної школи Миколою Івановичем Мурашком, про Яблочкіна дізнаємося наступне:

Замість двох днів він пробув у нас два роки… До викладання у школі мені залучити його не вдалося; він з такою милою посмішкою заявив: «Котів писати завдання невелике, а більше я нічого й не вмію…»

Крім цікавих історій, пов’язаних із київським періодом життя художника, і того, що він називав себе сам «Рафаелем котів», у вищезгаданій книзі було розміщено кілька його робіт і портрет, написаний Михайлом Врубелем.

Мабуть, через це автори статті «Коти — джерело натхнення» назвали Валеріана Яблочкіна «київським котячим Рафаелем».

Однак чи такий він київський?!

У 4 томі «Харківської збірки» (літературно-науковий додаток до довідника «Харківський календар») за 1890 рік можна знайти вкрай цікаву статтю Михайла Георгійовича Халанського «Кілька слів про художника Яблочкіна».

Хто відвідував виставки картин наших художників, той не міг не помітити одноманітності, що впадає в очі, і у напрямку їх діяльності, і у виборі самих сюжетів творчості. У картинах переважно переважає жанр та пейзаж. Повний глибокий інтерес життя особливого світу — світу птахів і звірів, майже ігнорується нашими художниками. У наших художників краєвид рідко пожвавлюється присутністю тварин. Людина рідко зображується поруч і у співвідношенні з тваринами, хоча життя дає масу сюжетів у цьому дусі дуже вдячних для художника. Крім Сверчкова, що зображує майстерно коней, важко назвати художників, яких картини в галузі тваринного царства заслуговували б на увагу. Чи захоплення традицією, чи тенденцією, а можливо, однобічність загальної освіти заважають нашим художникам зайнятися відтворенням та тлумаченням своєрідного життя тварин. Вказано було, що й у відтворенні улюбленого нашими художниками відділу вони виявляють недостатнє знайомство з природою.

Далі автор згадує про те, що сам зустрічав у 1877—1883 роках у нашому місті художника, «якого, ймовірно, багато хто з харківців знає краще за нього».

…Тим приємніше зустріти виняток та відступ від загального прагнення. Таким винятком був художник Яблочков, якого я зустрічав у Харкові у 1877—1883 роках. і якого, мабуть, багато хто з харківців знає краще за мене. Ті, хто пам’ятають Яблочкова, напевно, впізнають його портрет у наступному, дещо правда ідеалізованому образі художника Гельфрейха, в оповіданні покійного В. Гаршина «Надія Миколаївна»

Згадка Халанським «Надії Миколаївни» аж ніяк не випадкова.

Письменник і поет Всеволод Гаршин, ім’я якого носить одна з вулиць Харкова і чий образ так майстерно зображений на картинах Іллі Юхимовича Рєпіна, у вищезгаданий час бував у нашому місті. Саме тоді шляхи геніального письменника та художника перетнулися.

Розповідь «Надія Миколаївна» була вперше опублікована 1885 року в журналі «Російська думка». Та й саме ім’я «Гельфрейх» – явно перероблене з прізвища відомого харківського промисловця та громадського діяча Максиміліана Гільферіха.

Гаршин пише:

Уявіть собі худі, криві ніжки, величезний тулуб, пригнічений двома горбами, довгі худі руки, високо підняті плечі, що ніби висловлюють вічний сумнів, молоде, бліде, трохи опухле, але миловидне обличчя на відкинутій назад голові. Він був художником. Любителі дуже добре знають його картинки, писані здебільшого на той самий, трохи змінений сюжет. Його герої – кішки, були у нього коти сплячі, коти з пташками, коти, що вигинають спину, навіть п’яного кота з веселими очима, за келихом вина, зобразив якось Гельфрейх. У котах він дійшов до можливої ​​досконалості, але більше ні за що не брався. Якщо в картині, крім кішок, були ще якісь аксесуари: зелень, звідки мали виглядати рожевий носик і золотисті очі з вузькими зіницями, якесь драпірування, кошик, в якому помістилося ціле сімейство кошенят з величезними прозорими вухами, то він звертався. до мене. Своїми кішками він у два роки здобув популярність. Ні раніше, ні після я не бачив такої майстерності у зображенні котів різного віку, мастей та положень…

Далі пише Халанський:

Копії з картин Яблочкова можна побачити у деяких наших ілюстрованих журналах за 70-ті роки. Корисно було б скласти каталог його картин та етюдів. Цікаво знати хоча б короткі біографічні риси художника. Кошти, які мають харківські бібліотеки, не дозволили мені зробити цього. Можливо, виконає це хтось із кращих і ближчих за мене людей, які знають Яблочкова.

На превеликий жаль, мрії Михайла Георгійовича так і не судилося здійснитися ні тоді, ні зараз. Хіба що самотні роботи «котячого Рафаеля», який жив і творив у Харкові та Києві, можна зустріти на просторах інтернету, а шкода. Адже не лише київські, а й харківські численні Барсики та Мурки залишилися навіки зображеними на полотнах геніального художника-самоучки, який «у котах дійшов до можливої ​​досконалості».