Щороку до 24 серпня градус дискусій про державу Україна і, ясна річ, про український Харків розпалюється. На жаль, іноді наука історія часто перетворюється на лакейську міфологію, причому цим не гидує жодна зі сторін. Висловлювання на кшталт «Україна ― батьківщина слонів» та «Харків ніколи українським не був» однаково смішні.

Ми забуваємо, що один із феноменів прикордоння – це те, що представники різних народів, як метали, змішуються у плавильному котлі, щоб у результаті утворити щось досконале та унікальне.

Який він, український Харків?

З кінця XVI – початку ХVII століття територія Дикого поля починає активно заселятися та освоюватися як із заходу, так і зі сходу. І прийшли на наші землі не китайці чи таджики, а саме українці. Пам’ять про це була настільки сильною, що в документі «Визначення Св. Синоду 17—18 лютого 1915 р. № 1243» знаходимо дивовижний запис:

Архієпископ харківський Антоній, беручи до уваги, що паства харківська — потомство переселенців з Галичини та Волині (XVII століття), при зборі на користь галичан вказав у своєму зверненні на особливо близьку спорідненість жителів Харківської єпархії з пригнобленими голодом та руйнуваннями галичанами, встановив для цього навмисний день 25 січня, обіцявши в особливому зверненні, що зібрана сума, на прохання на те дозволу Святішого Синоду, піде не звичайним порядком за своїм призначенням, а безпосередньо перешлеться як братський дар з Харкова до Львова, Благодійного Комітету. Збір, завдяки цьому, виявився дуже рясним, а тому владика просив дозволити зібрану 25 січня суму, понад дві тисячі рублів, надіслати безпосередньо до Галицького Благодійного Комітету. Святішим Синодом клопотання архієпископа Антонія було задоволене.

1765 року так звану «вільну Слобожанщину» (я маю на увазі Слобідські полки) було ліквідовано. Нова адміністративна освіта називалася Слобідсько-Українською губернією та проіснувала до 1780 року. Потім за указом Катерини II її було ліквідовано, а територія з центром у нашому місті стала називатися Харківським намісництвом, яке теж проіснувало дуже недовго: з 1780 по 1796 роки. Після смерті цариці її син Павло І своїм указом «Про новий поділ держави на губернії» відновив на наших землях назву «Слобідсько-Українська губернія».

Під час другої Слобідсько-Української губернії у нашому місті в назвах багатьох періодичних видань було слово «Україна», що зовсім не дивно.

Багато з них були першими не лише на території нинішньої України, а й усієї тодішньої Російської імперії. Перший досвід використання української мови у періодичній пресі також зафіксовано… правильно, у Харкові 1816 року.

Про плеяду українських поетів і письменників, які жили та творили в Харкові та на Слобожанщині, писати можна нескінченно, пригадаємо хоча б Семена Климовського, Григорія Федоровича Квітку-Основ’яненка, «Харківського кобзаря» Якова Щеголєва…

Та що казати, автором першого фундаментального «Словника української мови», виданого 1907 року, також був наш із вами земляк – видатний український письменник Борис Дмитрович Грінченко. У багатьох містах нашої прекрасної країни йому встановлені пам’ятники, висять меморіальні дошки, на честь нього названо вулиці, площі та різні установи. У нашому місті такого немає. І це дивно та сумно. Ось тільки днями завдяки кропіткій і наполегливій праці дослідника перша книга вийшла – вже не так соромно перед пам’яттю великого українця.

Наприкінці XIX – початку XX століття в Кустарному музеї Московського губернського земства були виставлені ляльки, які представляли всі народи та губернії тодішньої Російської імперії. Нашу землю творці виставки побачили так. Мабуть, вони щось знали?

Пиво пити у нашому місті любили завжди. Найякіснішою вважалася продукція пиво-медовареного заводу «Українка». Найцікавіше, що у всій величезній Російській імперії було лише одне підприємство з такою назвою і було воно нашим, харківським.

Літературу українською мовою в Харкові на початку ХХ століття можна було спокійно купити в магазині, який так і називався: «Український книжковий магазин». Щоправда, у роки Першої світової війни влада магазин таки закрила.

А ще з 15 по 27 серпня 1902 року у Харкові проходив ХІІ археологічний з’їзд. Був він, власне, першим великим науковим форумом всеросійського масштабу. 19 серпня для учасників з’їзду харківські організатори влаштували етнографічний концерт, на якому виступали кобзарі, бандуристи, лірники. У своєму ж прощальному засіданні ХІІ археологічний з’їзд у Харкові ухвалив клопотати перед міністром внутрішніх справ про припинення переслідувань з боку поліції бандуристів та лірників. Після чого саме у Харкові було складено на цю тему першу в українській історії петицію, яку підписали всі делегати.

Чималий інтерес представляє для нас і відгук киян про цей з’їзд. Прочитати його можна в № 11 за 1902 рік щомісячного історико-етнографічного та літературного журналу «Київська старовина».

…Якщо ​​досвід улаштування археологічних виставок був на попередніх з’їздах, то організаторам етнографічної виставки випало на долю зробити почин нової справи, і Харкову належить честь влаштування першої малоросійської етнографічної виставки, — молодша сестра випередила старшу; те, що мав зробити старший Київ, зробив молодий Харків. Трохи соромно було чути киянам, як проф. Мачульський на одному із засідань у своїй промові, між іншим, сказав: «XII археологічний з’їзд нам на власні очі показав, що центр малоросійських інтересів дещо пересунувся і нині зосереджується тут, у Харківському окрузі. Тут б’ється живий нерв малоросійського життя, тут багато виявилося діячів, пройнятих народними інтересами.

Можна скільки завгодно писати на цю тему, благо фактів про український Харків до 1917 року безліч. Але виникає питання – навіщо?

Українським Харків сьогодні робимо ми, як і наші предки ― вчора.