Сьогодні в нашій книжковій рубриці – гумористична розповідь Миколи Лейкіна “В кондитерській” зі збірки “Квіти лазареві”, яка була видана в Санкт-Петербурзі в 1885 р. Розповідь про те, як чоловіки відгодовують худеньких дружин “щиколадом” Бормана.

Час — перед святами. Різдво на подвір’ї. У Вітальному дворі – натовп. На іграшкові крамниці – облога. Кондитерські – переповнені. У кондитерську Жоржа Бормана на Невському ввалюється купець у шухляді. Відкинувши комір, піднятий кибиткою, купець обчистив бороду і вуса від крижаних бурульок і став озиратися на всі боки, намагаючись протискатися між покупцями до прилавка.

— Кирил Максимович! – пролунало над його вухом.

Купець у єноті обернувся і побачив іншого купця, молодого, з вусиками й у шинелі на солоних лапках.

― А! Сенічка! Жива душа на милицях! Яким вітром?

― Так само як і ви, Кирило Максимовичу. Сів біля Глазового моста на жовтоокого і кажу: вези за двогривневий до Бормана на Невський.

— Та ти ж новорічний і без приплоду, то навіщо тобі ялинкове задоволення?

― Новонародженим, Кириле Максимовичу, до Бормана і їздити.

― Чи свою власну законницю ялинкою потішити хочеш?

― Зовсім не той коленкор. Ми до Бормана їздимо на кшталт як в аптеку. Лікувальний фураж для дружини візьмемо, і цим снарядом її користуємо. Я щодо шоколаду…

— Це в яких сенсах?

― А щоб цим предметом її відгодовувати та у тіло увігнати. У пансіоні її дуже заморили, ну, ось ми й намагаємося, щоб на кшталт купецький відгодувати. Я, Кирило Максимович, взяв освічену. Вона в мене і на фортепіано грає, і французькою мовою говорить. Навіть вірші французькі читає та гімнастику знає. Спів будь-який за нотами може. Їй Богу… – розповідав молодий купець. — Звичайно, вся ця освіта для чоловіка дуже приємна, тому завжди й перед гостями похвалитися є чим, зате від науки цій самій тілу шкода вийшла. Заморили дуже вже в науці.

― Навіщо таку брав? – запитав купець у єноті. — Адже на те очі на лобі.
― Освіта її дуже принадила. Уявіть — по-французьки вірші так і садять, нотами всякі циганські пісні співають і самі собі на фортепіано канканують. Будь-кому приємно.
― Що ж тут приємного, коли в тілі вади.
― Вади, Кирило Максимовичу, у них ніякого. Тільки одне — худі вони дуже. Судіть самі: таку науку в пансіоні витримати! Семеро вчителів з академій наук їх навчали. Годівля була погана… Ну, і вийшли вони звідти дівчиною у всій своїй тілесній тонкощі та на офіцерський смак…
― Купець, а з офіцерського смаку одружився! ― підморгнув купець у єноті.
― Дозвольте… Вони хоч і на офіцерський смак, а з гарним купецьким посагом. У нас, Кирило Максимовичу, губа не дурна. І з освітою, і при гарному купецькому посагу! Тільки тілесності не вистачає, купецького вигляду немає; але купецький вид ми їм у пів року дамо. І ось для цього сюди за шоколадом і їздимо, — додав молодий купець.
― Толокном треба розгодовувати, а не шоколадом, — сказав купець у єноті.
― Толокно, Кирило Максимовичу, тільки черево товстіє, а для всього тіла круглоти не дає. Повірте совісті… Це мені лікаря та коновали казали. Коновали в цих сенсах навіть краще за вчених лікарів знають. Ось вівсяний кисіль — річ інша… Але вівсяний кисіль, знов-таки, фарби не дає. Від нього тіло нагуляти можна, але яскравості в особі немає, а шоколад борманівський і тілу круглому надає, і лик рум’янцем підфарбовує. Чи зволили бачити борманівські портрети однієї дами?

Купець витяг з кишені дві хромолітографовані картинки, що додаються до шоколаду Бормана, із зображенням на одному худому, як оселедець, жінки та на іншому — товстому і круглому, як гарбуз, жінки.

― Ось ця дама до відгодовування щиколодом у таких тонких сенсах була, а на цій картці та ж дама вже після годування щиколадом. Дозвольте бачити, який несподіваний карамболь з жінкою вийшов! Пуда три ваги прибуло. Хоч зараз у балагані показувати…
— Та це, може, все набрехано, — засумнівався купець у єноті.
― Амфілоха Степановича бажаєте знати?
— Ще б пак… Наш же ярославський. Чотирнадцять верст від нас.
― Ну, так от у таких же сенсах свою законну борманівським щиколодом роздобрив.
— Невже й ти під цей же калібр підганятимеш свою законницю?
― Ні, це вже занадто. Нам таких фокусів не потрібно, щоб таця з чашками могли на грудях ставити. А ми доб’ємо до половини цього калібру, як на наш смак потрібно, та й страйкуємо.
— Щодня годуєш?
― Щодня по три рази. Вранці, ввечері та в обід.
— І охоче вона в тебе жує?
― Спочатку прийнялася охоче, тому, з пансіонського життя їм було в диво, та жіночий стан і взагалі всяку насолоду любить, ну, а потім відставати почала. А я все годую та годую. Тепер уже припинити просить, а я насильно… Навіть строгість легеньку пустив. Плачуть, а за суворості їдять. Вже тепер про щиколод та чути не можуть без здригань почуттів.
— Дивись, не втекла б від такої їжі… — сказав купець у єноті.
― Навіщо  втекти! Адже вони мене люблять сердечно і їм навіть втішно своїм купецьким виглядом чоловікові догодити.
— Чи є користь?
― У тілі  почалося вже значне підганяння, а з обличчя поки що не дуже помітно, хоча вже рум’янець з’явився. Думав, чи не надуває, шельма, чи не підфарбовується… Потер білою сукнею — фарби не залишилось. Та тут Кирило Максимович рік годувати треба, а я тільки з Катерининого дня годувати її почав.
— Скільки мук їй ще доведеться перенести!
― Нічого не поробиш, Кирило Максимовичу. Чоловік велить, то треба слухатися. А ви сюди теж за щиколодом забажали завітати?
— Мені навіщо? У мене моя власна і так на полуторну дрожку не сідає. Нині замовив нову двомісну.
― І без щіколода?
― Без щіколода. А я ось зайшов сюди дітлахам ялинкові солодощі купити. Не можна, брате, нині без ялинки. Така модель вийшла, що хоч вовком вий, а ялинку дітям подай! – зітхнув купець у єноті, просунувся до прилавка і сказав:
― Цукерок би нам різних із висюлечками фунтика три. Тільки ви відпустите таких, щоб животи у хлопців не розболілися. А то, адже нині, кажуть, у цукерки купорос і сірку для кольору підмішують. Тож, будь ласка — без купоросу і без сірки.