У світлий день Христового Воскресіння багато хто з нас вітав один одного з цим чудовим святом. У далекі часи не всі люди могли це зробити особисто. 119 років тому, 1898 року в Російській імперії саме напередодні Великодня були видані перші художні листівки.

Тематика відкритих листів, як неважко було здогадатися, була великодня. Творцем цих барвистих та оригінальних листівок, що дали тисячам людей можливість обмінятися, попри відстані, традиційним привітанням «Христос Воскрес!», був дворянин Харківської губернії, онук засновника Харківського університету, відомий слобожанський художник Микола Миколайович Каразін. Отакий, нехай і невеликий, але все ж таки внесок наших земляків у святкування цього радісного дня.

А ось як запам’ятався Великдень харків’янці Тетяні Григорівні Морозовій, яка навчалася в одному з найелітніших закладів не лише Харкова, а й Російської імперії. У її мемуарах «В інституті благородних дівчат» за 1913 читаємо наступне:

Під Великдень пекли паски, фарбували яйця, завчасно вирощували на тарілках овес, у зелень якого клали фарбовані яйця. Виходило яскраво і красиво. Обов’язково робили сирну паску. З вечора накривали стіл, який був дуже яскравий і гарний. Були квіти, чомусь обов’язково гіацинти. Паски, мабуть, святили в церкві, але робив це денщик чи домашня працівниця. Я не пам’ятаю, щоб мої батьки ходили до церкви. Лише одного разу під Великдень, коли батько був на фронті, мама поїхала до якогось жіночого монастиря під Харковом — помолитися за добробут чоловіка.

Несподівано тато приїхав з армії. Він зараз же вирушив у монастир і справив там страшний переполох нічним вторгненням. Наступного дня мама та тато повернулися додому спокійні та радісні

Однак найбільшу популярність у світі харківський Великдень початку ХХ століття отримав завдяки гумористичній розповіді «Візитер», написаній видатним письменником, сатириком та театральним критиком Аркадієм Тимофійовичем Аверченком.

Письменник прожив у нашому рідному місті близько 7 років (з 1900 по 1907 рік) і був звільнений зі свого місця роботи зі словами «Ви добра людина, але ні до біса не годитеся».

Один знайомий розповідав мені цікаву історію, що стосується великодніх візитів.
Вона цілком правдива, оскільки знайомий цей служив чиновником у пробірній палаті та має у Петербурзі двоповерховий будинок. Я не думаю, що така людина могла б вигадати свою історію, або роздмухати її, або прикрасити. Та він був і надто дурний для цього. Хто знає добре інститут великодніх візитів, тому ця історія не здасться особливо дивною і небувалою.

Ось що він розповів:
Якось перед Великоднем довелося йому поїхати у справах із Петербурга до Харкова. Місто це було незнайоме йому, він всю Велику суботу нудьгував. Другого дня вранці, коли прокинувся, сонце світило у вікно, і біля його ліжка лежав ретельно очищений фрак. Чиновник пробірної палати солодко і радісно потягнувся на ліжку і сказав сам собі:
— Нині треба робити візити – перший день Великодня, славу Богу! Пора б одягатися.
Він підвівся, одягнувся, поголився і вийшов надвір. На вулиці сторгувався з візником, сів у політку, вийняв записник з різними адресами та зазирнув у неї.
— Вези мене на Дворянську, номер 7.

Приїхав на Дворянську, знайшов, як і в книжці, квартиру 4 і зателефонував.
— Вдома? — спитав він покоївку. — Приймають? Христос Воскрес.
— Прошу! Воістину.
Чиновник був радісно зустрінутий господарем будинку, поцілувався з ним і підійшов до господині з простягнутими губами.
— Та я не христосуюсь із чоловіками, — кокетливо заявила господиня.
— Та чому?
— Ах, ні, ні – як можна!
Чиновник таки поцілував спочатку якийсь рюш у неї на шиї, потім сережку у вусі, потім повітря, а потім усі троє, весело сміючись, попрямували до столу.
— Чарочку зубрівки! Спробуйте нашої паски — нині, здається, вдалі.
— Спробую! Так, паска прекрасна.
— Де були на заутрені? — спитала господиня.
— В Університетській церкві.

— А де ж розговлялися?
— Вдома.
— Влітку на дачі думаєте?
— На дачі. Ну, мені час.
— Та посидіть ще!
— Ні, що ви.
Чиновник вийшов, сів на візника і зазирнув у книжку.
— Московська, 12, квартира 20.

Візник привіз. Чиновник подзвонив, похристосувався з покоївкою шахрайського виду, розцілувався з господарем, був неймовірно здивований відмовою господині від христосування і потім пив допель-кюммель.
— Де були на заутрені?
— В Університетській церкві.
— Влітку на дачі?
— Так, ну, мені час. До побачення?
— Куди ж ви?
Третє місце, куди поїхав візник, було:
— Іванівська 9, квартира 6.
Після звичайного христосування та двох чарок коньяку господиня запитала:
— Де були на заутрені?
— В Університетській. Хотів було в Ісаакіївський собор, та далеко, знаєте, від мене.

— Я гадаю, — сказала господиня.
— Так, – підтвердив чиновник. — Минути сорок треба їхати.
— Звідки?!!
— Та від мене!
— Помилуйте, що ви кажете! Як же від Харкова до Петербурга сорок хвилин їзди?
Чиновник підвівся, вражений до самого дна.
— Це… яке місто?
Хазяйка засміялася.
— Ось тобі раз! Чоловік у Харкові сидить на Іванівській вулиці у Сверчкових, та не знає, що це за місто.
— То ви Сверчкові? — вигукнув чиновник. — А в мене в книжці записана така адреса: Іванівська 9, квартира 6 — Чаплигіни. Ви, отже, не Чаплигін?
— Та ні, ми Сверчкови.
— Тоді вибачте, — розгубився чиновник. – Всього найкращого. Я вже піду.
— Куди ж ви, посидіть!
— Розумієте, — казав мені, розповідаючи про цей випадок, чиновник, — така дурниця вийшла. І в Петербурзі, і в Харкові є Московська, Дворянська, Іванівська. Я петербурзькими адресами і їздив.
— Та як вони вас приймали, незнайомого? — спитав я здивовано.
— Та їм що? Приїхав візитер, у фраку, христосується, був у заутрені, п’є горілку — отже, все як треба, все як слід… А моє теж становище — хіба всі знайомі обличчя згадаєш? Не говори я про Ісаакій — так би ніхто нічого й не помітив.

Життя посилає нам дивовижні поєднання і влаштовує найхитріші комбінації. Якщо історія, розказана вище, і здається неймовірною, то повторюю: чи не міг чиновник пробірної палати, власник двоповерхового будинку, вигадати його?!

Перші великодні листівки та сімейні історії, гумористична розповідь – це історія нашого з вами улюбленого міста. Все це маленькі великодні чудеса Харкова.
І чим більше знаходиш таких значних і не дуже деталей, тим ближче стає минуле…