Днями мій знайомий після відвідин Верхньої Писарівки скинув мені фотографії. На початку травня 2017 року ми були в тих же місцях із «Накипіло-експедицією». Але різниця у стані колишньої садиби Колокольцових просто вразила, а точніше – убила наповал.
Якою садиба буде через рік, я думати не хочу. Адже з кожним навіть не місяцем, а днем архітектурної спадщини наших предків стає дедалі менше. Саме тому весь минулий рік наша команда носилася просторами Слобідської України, знімаючи на відео та фотографуючи те, що ще залишилося. А цього року на базі основних маршрутів наших експедицій почали з’являтися детальні екскурсійні маршрути. Про збереження та реставрацію об’єктів не йдеться. Вже давно зрозуміле ставлення держави до архітектурної спадщини. Можна писати десятки та сотні текстів у соцмережах, петицій на різноманітних сайтах – результат буде той самий. «Встигнути відвідати та побачити» ― мабуть, це єдине, що може дозволити собі мешканець нашої держави, небайдужий до старовинної архітектури. Отже, поки погода остаточно не зіпсувалася і є можливість зібратися і виїхати, ось вам знову кілька варіантів помилуватися красою нашого краю.
У будь-якому з пропонованих трьох маршрутів досить багато об’єктів, і кожен може сам вибирати, куди заїхати та в якому порядку. Виїжджати з Харкова я рекомендував би о 7:00-7:30. Чим раніше – тим більше побачите. За вікном проносяться вже знайомі за попередніми поїздками Ольшани та Богодухів. Приїхавши до Охтирки, можна зробити зупинку. Завдяки особнякам ХІХ-початку ХХ століття і прекрасним храмам у колишньому полковому (потім повітовому) місті й досі відчувається дух старої Слобідської України. А якщо перед поїздкою прочитати, наприклад, книги В. Волліса «Нарис історії Охтирського слобідського козачого полку XVII-XVIII» та В. Потто «Історія Охтирського полку», з цього старовинного міста взагалі не захочеться їхати. Адже, блукаючи його вуличками, що дихають старовиною, можна побачити стільки краси! До речі, якщо виїхати в неділю, то годині з 10 біля однієї з головних пам’яток міста ― Свято-Покровського кафедрального собору (друга половина XVIII століття, авторство будівлі довгий час помилково приписували знаменитому Растреллі), можна спостерігати місцевий «блошиний ринок».
Тут за бажанням можна придбати собі щось старовинне, причому дешевше, ніж у Харкові. Якщо будь-які дореволюційні листівки та фотографії вас не приваблюють, то можна зайти до собору та помилуватися однією з головних святинь нашого краю – чудотворною іконою Охтирської Божої Матері. Відстань від Харкова до Охтирки складає 111 км, а скільки часу присвятити цьому чудовому місту вирішуйте самі.
За 20 км від Охтирки знаходиться не менш прекрасне місто, яке по праву вважається відомим туристичним місцем Слобідської України, ― Тростянець.
Які тільки гучні імена із цим містом не пов’язані. Це і перший власник Тростянця, охтирський полковник Іван Перехрестов, який прославився своєю жадібністю, корупцією та утисками козацтва. За це, до речі, за високим наказом Петра I Перехрестов було відсторонено від полковницького уряду, а маєтки його конфісковано і передано до скарбниці. І духівник царя Тимофій Васильович Надаржинський, який свого часу вважався найбагатшою людиною серед «білого духовенства». І гостював влітку 1864 року у свого друга й однокашника А. В. Голіцина юний композитор П. І. Чайковський. Саме у Тростянці він створив перший симфонічний твір – увертюру «Гроза». Наступний власник маєтку, відомий усім любителям історії Слобожанщини, Леопольд Кеніг, а також відомий український письменник, який народився у Тростянці, Микола Хвильовий. Загалом, справді чимало гучних і славних імен, пов’язаних із містом, населення якого становить трохи понад 20 тисяч людей.
Старовинні храми, особняки, садиба, яка дивом збереглася до наших днів, міжнародні фестивалі різних напрямків роблять місто привабливим для туристів. Мало не забув. Поки погода дозволяє, після того, як ви насолодитеся архітектурою міста, дуже рекомендую відвідати «Нескучанський парк», що знаходиться там же. Загальна площа його становить 256 га. А вік деяких дубів дендропарку, закладеного у ХІХ столітті, становить кілька сотень років. На території парку дозволено влаштовувати пікніки, там стоять столики та лавочки, а біля одного з озер є руїни так званого «Грота Німф». Прекрасний спосіб відпочити від міської суєти, особливо чарівної слобожанської восени.
Якщо дозволяє час, їдемо далі. Рухаючись у сумському напрямку, можна повернути праворуч і заїхати до Великого Бобрика.
На початку XVIII століття ним володів сумський полковник Андрій Кондратьєв, потім – Комбурлєї та Рахманови. Саме завдяки останнім у Бобрику у першій половині XIX століття було закладено кам’яний Вознесенський храм із трьома престолами. Деякі ікони, між іншим, для храму, освяченого в 1851 преосвященним Філаретом, були писані в Італії. Храм і досі радує око. Поруч, у центрі села, на площі 8 га знаходиться Великобобрицький парк, закладений власниками у 1815 році на честь перемоги над Наполеоном.
Знову ж таки не доїжджаючи до Сум, звернувши ліворуч, потрапляємо до Низів. Належали вони також роду Кондратьєвих, і там збереглися залишки садиби.
Протягом восьми років сюди приїжджав Петро Ілліч Чайковський. В одному з флігелів (до наших днів не зберігся) великий композитор відпочивав і створював свої твори, частина яких була присвячена, до речі, власникам маєтку. Саме тому в Низах знаходиться меморіальний музей Чайковського, там же встановлено йому пам’ятник. У наш час, попри таке минуле, будівля садиби потребує реставрації. Неподалік музею розташований чудовий храм Іоанна Богослова 1910 року будівлі (автор – видатний харківський єпархіальний архітектор Володимир Християнович Нємкін). Тож їхати в Низи однозначно варто.
Всього за 16 км знаходиться Старе Село, хоча на картах воно досі називається Червоним. Володіли ним теж Кондратьєви. Заради чого варто їхати туди? Відповідь гранично проста: найстаріша садибна споруда Слобідської України розташована саме там. Існує легенда, що саме в цьому будинку зупинився на нічліг цар Петро Перший, повертаючись після Полтавської битви. Споруду називають ще «Петровим теремом», або просто «теремком». Безумовно, будівля другої половини XVIII століття до 1917 року була кілька разів добудована, проте її цінності це не зменшує.
Після Кондратьєвих, починаючи з першої половини ХIХ і до початку XX століття Старе Село володіє вже рід Зборомирських. Від них до наших днів неподалік «терему» збереглася і садиба. Як водиться, з приходом до влади більшовиків у будівлі колишньої садиби було влаштовано загальноосвітню школу. Через це, власне, будинок і не було зруйновано. Але кілька десятиліть тому в селі збудували нову школу, і стара садиба стала нікому не потрібна… У правому крилі будівлі сталася пожежа, вона поступово руйнується. Але, попри заенедбаний стан, відвідати її все ж таки варто.
Як бачимо, з двох храмів, парку та трьох садиб може вийти цілком непоганий маршрут «Кондратівськими місцями». Ну а якщо ви любитель музики, то, зв’язавши Тростянець з Низами, можете спокійно вирушати в подорож «слобожанськими місцями Чайковського».
Окремо я хотів би виділити місце, розташоване за 28 км від Червоного та за 203 км від Харкова ― Ліфіно. Думаю, багато хто з нас чув і знає прекрасні вірші Тараса Шевченка:
Ой по горі роман цвіте,
Долиною козак іде
Та у журби питається:
Де та доля пишається?Чи то в шинках з багачами?
Чи то в степах з чумаками?
Чи то в полі на роздоллі
З вітром віється по волі?Не там, не там, друже-брате,
У дівчини в чужій хаті,
У рушничку та в хустині
Захована в новій скрині.
Так ось, ці вірші були написані саме в Ліфіно, коли з 6 по 9 червня 1859 великий Кобзар гостював у садибі свого приятеля Дмитра Хрущова. Крім віршів, знаменитим гостем тут же було створено два пейзажі «У Ліхвіні» та етюд «Дуб». До Хрущових хутором володіли Алфьорови та Сомови. При Алфьорових у Ліфіно в 1785 році було 30 дворів, панська дерев’яна хата і при ньому сад з плодовими деревами. Нинішня садиба, що «збереглася», була побудована в 1830—1880-х роках. Слово «збереглася» я не просто так узяв у лапки. Нинішній стан садиби є живим прикладом реального ставлення нашої держави до архітектурної спадщини та збереження «Шевченківських місць».
Рік тому під час нашої поїздки до Ліфіно один із флігелів садиби виглядав так:
А ось як виглядав цей будинок у 2005 році на фото Андрія Парамонова:
Ви, звичайно, здивуєтеся, але зараз цих присадибних флігелів та споруд немає. Хоча у 2005 вони ще були.
І лише завдяки тому, що приватний власник, не маючи можливості відновити садибу, поставив навколо неї за свої гроші високу огорожу та найняв постійну охорону, перлину Слобожанщини вдалося вберегти від повної руйнації. Ми приїхали минулого року до Ліфіно, ми були вражені навіть тим, що залишилося.
Отже, якщо хочете побачити казкову красу, то вам пряма дорога в Ліфіно. До речі, про дорогу. Враховуйте, що їхати в садибу краще все ж таки на позашляховику. Також звертайте увагу на погоду: бажано, щоб до поїздки та під час неї не було дощу. Інакше ризикуєте зав’язнути там дуже надовго.
На сьогодні все. Але лише на сьогодні. Адже краси нашої Слобідської України невичерпні! Головне – встигнути їх побачити.