Не шукайте у Харкові пам’ятні знаки цьому художнику, їх не існує. Марно намагатися знайти й зображення цієї картини на будь-яких сувенірах, пов’язаних із нашим містом – немає її ніде, можете не сумніватися.

А разом з тим у житті та долі Олександра Олександровича Кисельова, професора Петербурзької Академії мистецтв та видатного пейзажиста, саме Харків відіграв найважливішу та вирішальну роль.

1865 року він, тоді ще молодий випускник Петербурзької Академії, разом зі своїм товаришем по університету приїжджає до Харкова.

Мета художників гранично проста – познайомитися з природою України, щоб отримати натхнення для створення нових картин. На той час околиці Харкова буквально потопали в зелені, тож молодики зняли кімнату в одному з будинків на краю міста.

Тут же Олександр зустрічає і своє головне кохання. Дочка харківського професора Протопопова відповідає молодому художнику взаємністю та стає його дружиною.
Надалі вона стане матір’ю сімох його дітей. Це перший дар Харкова.

Адже в житті кожного чоловіка дуже важливо зустріти саме ту саму, єдину жінку.

Однак художнику-початківцю живописом сім’ю було не прогодувати. Чим тільки не займався Олександр у Харкові! Освоював іконопис, писав статті до місцевих журналів, давав приватні уроки малювання. Згодом йому вдалося вступити на службу до Земельного банку.

Ця робота приносила стабільний дохід, але на жаль, дозволяла лише у вільний час займатися живописом. А товариші по службі, заставляючи Олександра за мольбертом, поблажливо посміювалися над його захопленням.

У 1875 році жодних змін, крім кар’єрного зростання, не передбачалося в стабільному житті простого банківського харківського службовця, який на той час мав трьох дітей.

Якось, прийшовши зі служби додому, Олександр Кисельов знаходить на своєму столі записку, в якій відомий художник М’ясоїдів сповіщає про приїзд до Харкова пересувної виставки та просить заїхати до нього. Після довгих та непростих роздумів Олександр Олександрович погоджується.

Відвідавши Григорія Григоровича М’ясоїдова та виставку передвижників, Кисельов вирішує повернутися у мистецтво та присвятити живопису своє подальше життя. Не зустрічаючи жодної підтримки серед своїх рідних та близьких, він робить відчайдушний крок – відсилає на суд журі Товариства передвижників одну зі своїх картин. Це був краєвид, у якому можна було знайти все: і гори, і ліси, і будинки, і воду, і сонце, і світло.

Надіслана у 1875 році Олександром картина була не просто схвалена Товариством, а й прийнята до участі у пересувних виставках. Називалася вона «Вид в околицях Харкова».

Саме ця картина, в якій геніальний художник оспівав красу природи нашої землі, відіграла у подальшому житті вирішальну роль.

Адже вже 7 березня 1876 року тоді ще харківський художник Олександр був одноголосно обраний членом Товариства, і з того часу став постійним учасником щорічних виставок передвижників. А 1877 року він, залишивши службу в харківському Земельному банку, переселився з родиною до Москви.

У 1890 Олександр Олександрович був відзначений званням академіка. У 1893 р. став дійсним членом Академії мистецтв. У 1897-му, після виходу з Академії професора А. І. Куїнджі, Кисельов був обраний і затверджений у званні професора-керівника пейзажної майстерні та залишався на цій посаді до останніх днів свого життя.

Відомий, усіма визнаний художник Олександр Олександрович зустрів свою смерть під час роботи 20 січня 1911 року. Хто знає, склалося б його життя так, якби не було створено картину «Вид в околицях Харкова»? Це і є другий дар нашого міста талановитому художнику.

Кажуть, що мільйони геніальних музикантів та вчених померли у невідомості лише тому, що їхня рука все життя тримала плуг і ніколи не торкнулася інструменту чи пера.

У нашому житті вкрай важливо не просто знайти своє справжнє покликання і служіння, але й ще пронести його через усі тягарі та поневіряння. Не зректися свого дару, якими б легкими та вигідними не здавалися інші шляхи. На мій погляд, саме в цьому й полягав третій та найважливіший дар Харкова Олександру Кисельову.

Ніхто не скаже нам про це краще, ніж він сам у листі до редактора журналу «Мальовничий Огляд», розміщеного в №4 за 1885 рік.

Сторінка із життя художника.

(Лист до редактора «Мальовничого Огляду»).

Ви, я думаю, давно вже перестали чекати на обіцяну мною розповідь про те, як я дезертував майже на 10 років з галузі мистецтва в середу банківських операцій, і як перша пересувна виставка картин витягла мене з цього чужого мені світу і знову присвятила мене до того, що було з юних літ моїм покликанням. А я зволікав писати з таких міркувань. Мені завжди здавалося, що це, особисто для мене, дуже велика подія мого життя, яку можна назвати в біографічних рамках справжньою «епохою Відродження», навряд чи може когось цікавити настільки, щоб про неї варто було поширюватися. З іншого боку, якщо бачити в цьому факті мого життя приклад цілющого впливу, який чинить пересувна виставка на нашу провінцію, то й тут ще доброчинність його для багатьох може здатися дуже сумнівною…

Для багатьох залишиться невирішеним питання — коли я зробив помилку: вступаючи на службу до банку чи залишаючи службу у банку для мистецтва?

Хай там як, помилка це чи ні, але я відчуваю себе набагато щасливішим з палітрою, ніж з канцелярським пером у руках, і це задоволення моєю справжньою кар’єрою, що зростає з кожним роком, викликає в мені таке глибоке почуття вдячності до пересувної виставки, що мені все-таки хочеться розповісти вам, хоча в небагатьох словах, історію цього перевороту в моєму житті. Не можу забути одного моменту, вихідної точки мого оновлення. Вона так і світиться у моїй пам’яті.

Я прийшов того дня ввечері зі служби та знайшов на своєму столі записку художника М-ва. Він сповіщав мене про приїзд 1-ї пересувної виставки та просив заїхати до нього другого дня… Це було в провінції, в X., де я жив уже 8 років, і де виставка картин була майже небувалою подією. З М-вим я ще не був знайомий особисто. Записка його мене здивувала. Навіщо мене звуть? Невже як художника? Отже, мене ще пам’ятають? Ні, це щось не те! Який я тепер художник?

Адже був і мій час: я йшов колись цією щасливою… ні, цією нещасливою дорогою.
Я ж і сюди приїхав років 8 тому тільки за тим, щоб, як пейзажисту, познайомитися з природою Малоросії.

Що мене тут утримало тоді? Адже в Петербурзі мене помічали та пророкували мені дещо в майбутньому. Конференц-секретар академії Ф. Ф. Львів та на постійній виставці Д. В. Григорович, хоч трохи звисока, але все-таки доглядали за мною. Та й тут я спочатку сподобався: пробували мене приголубити місцеві меценати; п’ять, шість картинок мені навіть удалося продати. Пам’ятаю, якраз я сховався за пологу ліжка і вислав прислугу сказати, що мене вдома немає, коли за мною прислали карету від князя Г., везти мене до нього на обід, де я обіцяв бути та де збиралися познайомити з місцевою аристократією.

Все це давно минуло…

А потім що? Який важкий, важкий час! Уроки малювання, брак коштів… потім проблиски щастя іншого; потім одруження, хвора дитина і… гола потреба! Ах, як важко було з неї вибратися! Чого я не перепробував! Пам’ятаю спроби й в літературі, і в іконописі, і в еротичному живописі навіть в адвокатурі. Куди ж подівся мій пейзажист? Чому мій талант не врятував мене з біди? Адже я не лінувався та у вільний час таки пописував пейзажики. Але зате я пам’ятаю, як дуже безглузді люди та великі мої приятелі, застаючи мене за мольбертом, співчутливо сміялися з моєї пристрасті. Так, це була пристрасть, а не спекуляція, бо ніхто вже не купував моїх творів; а тим часом доводилося їх нав’язувати, розплачуватись ними та навіть розігрувати їх у лотерею. Моторошно згадати це мучеництво потреби. Зрозуміло, чому люди так соромляться її! І я позитивно радію тому, що не спеціалізувався в мистецтві змолоду та ось зате, хоч повільно і з великими труднощами, а все-таки вибрався нарешті на дорогу. Тепер служу в банку ось уже три роки, всі мною задоволені, маю все необхідне, сім’я в достатку, і я щасливий… Правда, що служба ця не дуже приваблива, і не дуже мені, по нутру. Та мало що!

Жертви в житті необхідні, і я радий, що переміг у собі цю згубну пристрасть до мистецтва і безповоротно. Тепер ніколи не піддамся їй, ніколи! І навіщо мені їхати до М-ва? Чого я там не бачив? Та я ж не можу і відриватися від службових занять.

Але я відчував водночас, що брешу. Наступний день був святковий, і я з нетерпінням чекав на нього, щоб полетіти на запрошення. Банківські папери купою лежали тут же на столі, і ви не можете собі уявити, якими вони здавались мізерними перед цією дорогоцінною записочкою! Нетерпляче крокуючи по кімнаті, я став мимоволі знімати зі стін свої картини та, стираючи з них пилюку, уважно розглядати їх при лампі. Точно хтось шепнув мені, що це треба буде показати йому, художнику.

Мене навіть пробирала лихоманка, як перед іспитом. А що, як і він співчутливо посміхнеться? Ні, краще я сховаю все це якомога далі, щоб він і не бачив. А з іншого боку, навіщо? Хіба я не покінчив із живописом раз і назавжди? Хіба мені не байдуже, що б він не сказав? Навпаки: нехай краще побачить, ніж бавляться на дозвіллі банківські чиновники, і нехай остаточно відвадить мене від моїх безглуздих утопій. Ех, бачу, відчуваю, що вони ще не зовсім викоренилися… Що, коли я знову…? Як це буде безглуздо і нерозсудливо! Чого мені ще потрібно? Словом, я боровся, резонував і сердився, а закінчив все-таки тим, що рано-вранці був уже в повному розпорядженні М-ва, радісно виконував усі його доручення з влаштування виставки, а з дня її відкриття вже нічим більше не жив, як тільки нею. Невиразна свідомість моєї відсталості в мистецтві, що турбувала мене раніше, стало тепер ясно, як день, побачивши прекрасні роботи моїх колишніх товаришів. Свідомість ця давила мене, а неможливість знову взятися до роботи, за умов служби, робила мене справжнім мучеником. Залишалося одне з двох: або останнім зусиллям волі остаточно задушити в собі пристрасть до активного мистецтва, або — кинути службу, а з нею й матеріальний достаток, і знову шукати щастя там, де я найкращі роки шукав його довго і марно. Ви знаєте, що я вибрав останнє. При великій родині, звичайно, це був відчайдушний крок, і я довкола себе не знаходив співчуття до такого рішення. Банк, в якому я служив, був установою новою, яка обіцяла величезні бариші в майбутньому, судячи з початку, внаслідок чого платня службовцям і відсоткова винагорода з прибутків зростала з кожним роком. Як секретар, за добрих стосунків до правління і при старанній роботі, я міг сміливо розраховувати, що в найближчому майбутньому я матиму порядне забезпечення. Зрозуміло, що коли я в банку висловив намір залишити службу, на мене почали дивитись, як на божевільного. Близькі, друзі, які знали мою слабкість, сердилися не на жарт і пророкували мені безперечну загибель. Я глибоко усвідомлював їхню правоту, і нічого не міг сказати на своє виправдання. Чи хтось розумів, що в мені відбувалося. Однак я наважився відкласти мою відставку ще на рік. Не довіряючи самому собі, я сподівався, що за цей час або розум візьме своє, або моя любов до мистецтва виявиться доречнішою, якщо я весь вільний час буду присвячувати заняттю мистецтвом і зроблю щось надзвичайне. Так, надзвичайне! Дивлячись на пейзажі Шишкіна, Саврасова, Клодта та інших, я просто горів бажанням відтворювати природу. Мені здавалося, що я чудово розумію їхнє ставлення до природи, що немає нічого простішого, яснішого і прекраснішого за це завдання, і що ось варто тільки добре попрацювати, і я теж робитиму, що і вони.

Чи треба говорити вам, що цей рік був одним із найболючіших років мого життя? Я продовжував служити, але бридке ставлення до служби, що супроводжувалося повним охолодженням до мене моїх патронів, а потім сильний нервовий розлад показали мені, що я вже не можу бути тут хорошим працівником. З іншого боку, у вільні дні та години, я відчував муки породіллі, сидячи перед величезним полотном, на якому поступово з’являлися потворні частини мого дітища. Звичайно, серед цих мук бували й щасливі хвилини! Але я був зовсім самотній і ні з ким не міг поділитись цими хвилинами: всі дивилися на мене похмуро і косо. Однак ця праця вирішила мою долю. Дитя виявилося не настільки потворним, щоб не жити, і було прийнято на виставку. Щоправда, картина вийшла кумедна. Це був пейзаж, у якому можна було знайти все: і гори, і ліси, і будинки, і воду, і сонце, і вогняне світло. За вірним зауваженням одного з поважних наших пейзажистів, у ньому разом поєднувалися всі пори року і всі години дня. Видно було ясно, що автор цієї картини просто зірвався з ланцюга і вилив у ньому все, що нагромадилося в ньому за роки бездіяльності. Але товариші поставилися до мене тепло, підбадьорювали мене і тільки радили більше писати з натури.

Скінчилося тим, що я покинув службу, поїхав до Криму на етюди, а потім переселився до столиці.

Як не жадібно взявся я за нові роботи, старанно вивчаючи в природі закони малюнка і фарб, проте цілі роки чиновницького життя, в період мого відступництва, дають про себе знати й досі. Часто при роботі, коли я зустрічаю непереборні труднощі та мною опановує розпач, я кидаю кисті та згадую все моє минуле. Якою глибокою прірвою у моїй художній кар’єрі зяє цей банківський період мого життя! Але згадка про 1-у пересувну виставку і моє повернення в середу художників заспокоює мене і надає нову енергію. Самий же надійний запас сил я почерпаю у свідомості, що хоч як би повернулося моє щастя, у мене ніколи не виникне не тільки жалю про покинуту службу, а й найменшого бажання вийти з тієї колії, на яку я потрапив…

Довгий час картина «Вид в околицях Харкова» знаходилася в Донецькому художньому музеї. Нинішня доля її зовсім не відома. Однак, щоб з нею не трапилося, для мене це чудове полотно було, є і буде однією з реліквій та символів нашого міста. Адже таких воістину містично-доленосних картин в історії були одиниці. Про них необхідно пам’ятати, а історія про те, як Харків кардинально змінив життя, варта того, щоб її розповідати…