Далекий серпень-вересень 1943 року. Наше місто звільнене, мир і спокій поступово повертаються до нього.

Ось як про це у своїх мемуарах згадує найвідоміша харків’янка Людмила Марківна Гурченко, яка пережила німецьку окупацію:

У серпні акація не цвіте, але друге визволення Харкова в мене чомусь пов’язане зі смаком та запахом акації. Звідусіль мешканці несли солдатам великі букети рожевої та білої акації. У Харкові її дуже багато. Вона солодка, особливо разова. Я знаю. Коли хотілося їсти, чудово «йшла» та акація. Сонце та запах акації стояли над нашим звільненим містом. Мені пощастило доїхати на танку аж до площі Тевелєва, просто на гарматі! Тепер уже ніколи не буде комендантської години, не будуть нікого карати, люди перестануть боятися один одного, тепер погнали німців! І я скоро піду до школи та вчитимуся! А головне — тепер мій тато зможе нам нарешті надіслати листа. Адже тепер вся країна знатиме, що Харків звільнено! 1 вересня 1943 року я пішла до школи. Рівно за тиждень школу почистили, помили, сформували класи. Парт не було, дощок не було, книжок і зошитів не було, крейди не було, а навчання почалося!

Жахливі звірства фашистів побачені на власні очі маленькою Людмилою (до моменту звільнення їй було всього 7 років) назавжди залишилися в її дитячій пам’яті:

“Другі німці” вигадували все нові та нові жорстокі розправи. Хоч трошки підозрілих вішали прямо на балконах! Лютували поліцаї. Особливо ті, які повернулися до міста з «другими німцями». І німці милувалися, коли поліцаї розстрілювали своїх же. Тепер почалися облави. Вони влаштовувалися у найлюдніших місцях. Здебільшого на базарі.

Певну ділянку людного місця німці потихеньку оточували кільцем. А потім по команді раптом починали звужувати кільце, відтираючи людей від прилавків, жбурляючи «товар» на землю. Прикладами в спину дедалі ближче зіштовхували людей один до одного. Боже мій, яка ж то була паніка! Несамовиті, протяжні крики — «Мамочки!», «Господи!», «Допоможіть!» «Ря-ту-уйте!» — перемежувалися з уривчастими німецькими: «Шнель!», «Век!», «Шайзе!», «Фарфлюктер!». А коли кільце було стиснуте так, що люди стояли впритул один до одного, німці розривали кільце з одного боку… А з протилежного боку цього кільця випускали вівчарок. Всі крики зливалися в одне моторошне: «О-о-о! І наставала на мить тиша. Начебто всі одночасно переводили подих. Прокляті розумні дресовані тварини справлялися вже самі. Вони гнали натовп переляканих людей, які нічого не розуміли, в точному напрямку — до чорних закритих машин — «душогубок». Машини набивали людьми та вони від’їжджали. Тих щасливців, які не помістилися в машину, відпускали. Часто траплялося так, що мати в машині, а дочка лишилася на волі! Ті, хто залишився на волі, проклинали потім цю свободу все життя. У ці душогубки впускали вихлопні гази. І поки машина доїжджала до околиці міста — люди в ній задихалися. Потім їх скидали в ями та засипали землею. А взимку — до Лопані. Це була «облава». Так вона проходила у нашому Харкові, на Благовіщенському базарі. А наступного дня по місту йшли чутки, що у Харкові діють партизани. Облава — це ніби помста німців за дії партизанів. Згодом харків’яни вивчили техніку облав, як свої п’ять пальців. Варто було чорній машині або німцеві з вівчаркою з’явитися на базарі, тут же по рядах, як телефоном, передавалося спочатку тихо, а потім все голосніше і голосніше і, нарешті, криком: «Облава!», «Облава!». Весь базар одразу приходив у хаотичний рух. Іноді захід у німців зривався. Але частіше траплялися неквапливі сільські тітки, які, нічого не тямлячи та боячись розлучитися з мішком, добровільно бігли до чорних машин.

Але тоді, восени 1943 року здавалося що все найгірше вже позаду і попереду чекає нехай і важке, але все ж таки світле і зовсім не страшне майбутнє. Проте реальність була зовсім іншою.

Вперше я зіткнувся з правдою про життя у звільненому Харкові, ще навчаючись у школі.
На одному з уроків літня вчителька української мови та літератури, яка пережила окупацію Харкова, розповіла нам те про що писати не прийнято.

За її словами, після звільнення нашого міста солдати-визволителі почали ґвалтувати Харків’янок. Логіка насильників була проста – жила при німцях значить спала з ними, якщо з ними спала, значить «німецька підстилка», з якою можна робити все, що завгодно. Через це багато мешканок нашого міста просто боялися виходити на вулицю.

У мемуарах вищезгаданої нами Людмили Гурченко таких страшних спогадів немає. Зате є інші не менш моторошні, що більш ніж красномовно говорять про ставлення до жителів нашого міста, які пережили всі жахи німецької окупації:

До Харкова почали повертатися з евакуації — і не лише харків’яни, а й мешканці інших міст. Усіх треба було забезпечити житлом. На тих, хто залишився в окупації, дивилися косо. Їх насамперед переселяли з квартир та кімнат на поверхах у підвали. Ми чекали на свою чергу. У класі ті, хто приїхав, оголошували бойкот тим, хто залишався при німцях. Я нічого не розуміла і болісно думала: якщо я стільки пережила, стільки бачила страшного, мене, навпаки, мають зрозуміти, пошкодувати… Я почала боятися людей, які дивилися на мене з презирством і пускали слідом: «Вівчарочка». Ах, якби вони знали, що таке справжня німецька вівчарка? Якби вони бачили, як вівчарка жене людей просто на смерть, просто в душогубку… ці люди б так не сказали… І тільки коли на екранах пішли фільми та хроніка, в яких були показані страхи, страти та розправи німців на окупованих територіях, ця «хвороба» поступово почала проходити, йти у минуле.

Дуже добре помічено – “хвороба”, на мій погляд, страшна хвороба. Що ми знаємо про неї сьогодні? До цього дня нам зовсім неясно, наскільки були поширені зґвалтування харків’янок солдатами-визволителями. Чи мали насильства, виселення та образи тих, хто пережив жахи окупації локальний чи глобальний характер?! Чи може бути це були лише поодинокі випадки?!

Однак факт залишається фактом «страшна хвороба» була, про неї треба пам’ятати та говорити.

Історія вчить нас багатьом речам, зокрема, ніколи не повторювати помилок минулого.

Щиро сподіваюся, що в наш час не буде «вівчарок» і «підстилок», адже не всі, хто живе в окупації, є зрадниками.