Ті, хто каже, що «Харків українським ніколи не був», просто не знають, скільки всього українського було в нашому місті на початку XX століття.

Наприклад, по вулиці Рибній у будинку № 25 знаходився магазин, який мав назву «Українська книгарня». Тут усі охочі могли придбати літературу українською мовою, щоправда, під час Першої світової війни крамницю закрили.

Можна подумати, що зображення, розміщене нижче, має відношення до якоїсь львівської ресторації. Проте ні. Це знайдене мною в надрах архіву меню харківського ресторану «National», що прекрасно збереглося, від 21 жовтня 1913 року. Таким чином, сто років тому меню українською мовою аж ніяк не були екзотикою у нашому рідному місті. До речі, адреса там та сама, що й у магазину.

Крім українських магазинів та ресторанів існували у нашому рідному Харкові й україномовні газети – теж, до речі, невіднятна частина минулого нашого улюбленого міста.
Сьогодні мені хотілося б трохи розповісти про одне з таких видань – щотижневу газету «Сніп».

Вважається, що з усіх харківських українських видань, що побачили світ у дорадянський період, лише він зумів протриматися цілий рік. Повна назва періодичного видання, яке виходило лише українською мовою у 1912 році з ініціативи Миколи Івановича Міхновського, була «Сніп, український журнал для інтелігенції».

На думку самого Міхновського, саме Харків як центр Слобідської України мав стати колискою українського друкованого слова. Дозвіл на видання було видано 8 грудня 1911 року. Головним редактором газети став соратник Міхновського – Михайло Антонович Біленький.

З видавництвом співпрацювали такі визначні діячі, як Іван Франко, Леонід Пахаревський, Христина Алчевська, Микола Сумцов, Костянтин Біч-Лубенський та інші. Сама редакція розмішалася на улюбленій жителями нашого міста вулиці Конторській, у будинку №21. Вже 1 січня 1912 року перший номер газети радував своїх читачів. Наклад кожного номера складав близько 1500 екземплярів. З лютого всі охочі могли придбати «Сніп» не лише у Харкові, а й у Києві, Одесі, Катеринославі, Полтаві та Херсоні. У березні в газеті з’являється рубрика «З життя Слобідської України».

Однак через те, що матеріали в газеті були дуже реакційними, видання перебувало під пильним наглядом влади. Переслідування цензури та штрафи супроводжували тижневик буквально з самого його народження, і надалі їх не ставало менше. 27 травня в газеті було опубліковано матеріал «Українська платформа», де, зокрема, йшлося про наступне:

Здається, кожному вже видно, що обороняти інтереси українського народу не можуть ні поляки, ні росіяни. А можуть лише це зробити лише самі українці. З цієї причини Україна має мати у Державній Думі своїх послів.

Реакція влади на матеріал, який «викликав вороже ставлення до уряду», була досить жорсткою. Виданню довелося виплатити штраф у розмірі 500 рублів. А ось, наприклад, 16 жовтня 1912 року харківський інспектор у справах друку просив поліцмейстера видати розпорядження про конфіскацію тиражу № 41, на який було накладено арешт.

Причина була дуже проста: у цьому номері у статтях «Харків, 14 жовтня/27 жовтня/1912 р.» та «Євген Бачинський. З життя українців у Парижі» влада побачила порушення першого пункту 129 статті Кримінального укладання.

Заклики до зради та бунту побачили в наступному. У першій статті автор, розмірковуючи про боротьбу слов’янських народів на Балканському півострові за свою свободу, плавно перейшов до роздумів про становище у державах націй панівних і підневільних. При цьому вказував, що боротьба націй є однією з форм боротьби за існування і позбавлені розвитку підневільні народи в Англії, Австрії, Угорщині та Росії дають відсіч рабству і виявляють могутній інстинкт до національного життя. І там, де вони не мають можливості боротися активно, роблять це пасивно. А панівні народи по всій Європі прагнуть знищити малі нації та морально їх убити. І так далі.

У статті «З життя українців у Парижі» владі не сподобалося нарікання автора на тему того, що емігранти-українці, які перебувають у Парижі, живуть розрізнено, не мають між собою жодної солідарності та не переслідують спільних інтересів і цілей. Автор наводив дуже цікавий приклад: коли артист Алчевський у Парижі мав намір заснувати там українське товариство, у нього нічого не вийшло. Далі висувалися ідеї щодо необхідності створення у столиці Франції міцного українського гуртка, куди треба підбирати людей із загальними поглядами, які збиратимуться не для розмов, а для справи, а також співпрацюватимуть з іншими «підневільними націями».

Харківська судова палата у розпорядчому засіданні Кримінального Департаменту 24 жовтня 1912 року заслухала пропозицію прокурора щодо накладення арешту на № 41 газети «Сніп». Обговоривши зміст зазначених статей, судді не знайшли підстав для арешту на вказаний номер журналу, а також визначили арешт зняти.

Потім через низку не політичних причин, викликаних, зокрема, страйками у друкарні, кілька номерів не вийшли вчасно. А ось харківський інспектор у справах друку не дрімав. Успіх посміхнувся йому на початку грудня. У своїй доповіді губернатору він вказував, що в №№ 47-49 тижневика розміщено низку статей, які закликають український народ до об’єднання та сепаратизму. Автор передової статті, розмірковуючи про причини, що гальмують зростання українського національного розвитку, наважився як основну причину вказати великоросійське суспільство як таке та його студентську молодь, особливо вказуючи також, що російська школа для українців — чужа. Для початку національного відродження серед українців у статті звучали заклики до щеплення молоді ідеями здорового національного егоїзму.

Матеріал же під назвою «Національно-культурне будівництво і наше відношення до ліберальних москалів» починався з докорів на адресу впливових інтелігентних українців у тому, що вони не надають допомоги та підтримки бідним побратимам, тим самим не сприяючи згуртуванню нації. Насамкінець автор закликав кожного українця в ім’я національного визволення переробити все власне життя на український лад до дрібниць.

Вже 12 грудня харківський губернатор знову наклав штраф у 500 рублів на редактора видання Михайла Антоновича Біленького із заміною у разі несплати арештом на 60 днів. У своїй доповіді Міністерству внутрішніх справ з цієї теми градоначальник нашого міста додатково уточнював:

Штраф на редактора журналу «Сніп» Біленького я наклав найвищою мірою тому, що журнал «Сніп» ведеться взагалі у протиурядовому напрямку та за так званою «Мазепинською» програмою з метою порушення ідей про автономію України.

Штраф Біленький так і не заплатив, оскільки, попри розшук поліцією, ні в місті, ні в губернії його не було. Ясна річ, що все це підірвало становище тижневика. В останньому номері, що вийшов 30 грудня 1912 року, Микола Міхновський, прощаючись із читачами, вказував, що «Сніп» закрили не через утиски з боку ворогів, а через смертельну байдужість суспільства.

Для історії України та нашого міста роль та значення цього тижневика дуже велике. Адже він об’єднав навколо себе опозиційні елементи, а також наголосив на процесі політизації та радикалізації українського національного руху в Харкові напередодні Першої Світової війни.