З кожним новим днем осінь вступає у свої права більш впевнено. Але, попри те, що світловий день невблаганно скорочується, сьогодні я все ж таки ризикну написати ще про два одноденні автомаршрути.
Почнемо, мабуть, із маршруту, який через його довжину можна чесно назвати «складним». Дорога має бути далека, але й цікавих місць чимало. Якщо ви справжній фанат подорожей Слобідською Україною, впевнений, труднощі вас не зупинять. Відстань до першої точки від Харкова – близько 220 км. Але повірте, проїхати їх варто. За традицією виїжджаємо дуже рано, за вікном стрімко проносяться вже знайомі та рідні Богодухів, Охтирка, Тростянець, Боромля… Не доїжджаючи до Верхньої Сироватки, повертаємо ліворуч. Проїжджаємо через Червоне (Старе Село), про садиби якого було вже написано і Гірське. Потім повертаємо на південь і проїжджаємо повз село з чудовою назвою Харківщина. У Шпилівці можна за бажанням зробити невелику зупинку. Вважається, що цей населений пункт був заснований у 1697 році. Володіли ним представники роду Кондратьєвих та Римських-Корсакових. У кам’яному Покровському храмі, побудованому в 1850 році, знаходилася відома ікона Божої Матері Корсунської. А також у Шпилівці знаходився пиво- та медоварний завод. Донині нічого з цього не збереглося. Зі старовинної архітектури можна подивитися лише на будівлю земської школи, побудованої в 1912 році. Головною ж визначною пам’яткою Шпилівки є її прекрасна природа, заради якої приїжджає на пленер безліч художників. Є в селі також і своя Лиса Гора, з якою пов’язано безліч містичних легенд. Але дивіться на час – зупинка в Шпилівці, повторююсь, тільки за бажанням. Те саме стосується і Ліфінської садиби, яка буде на шляху. Адже головна мета нашої подорожі – найстаріше озеро нашої країни, яке часто згадується в різних «Топ-найкрасивіших озер України».
Ось тут і починається все найвеселіше. Перше: навіть те, що називається в нашій країні словом «дорога», до Шелехівського озера практично немає. По-друге, коли ми торік були у Ліфіно, місцеві жителі на запитання «Як проїхати до озера?» відповіли вкрай лаконічно: «Вийдете з Ліфіно, далі прямо-прямо. А як асфальт почнеться, буде поворот праворуч, і знак там стоїть із написом». Головна фраза була саме «як почнеться асфальт».
Тобто, спочатку ви пересуваєтеся ґрунтовою дорогою, і у вікна мчить піщано-глиняний пил. Потім (увага!) починається щебінь. Але це не все. Потім настає найстрашніше – повороти. Особисто ми звертали не туди разів так п’ять-шість. Тому що заповітний знак, що означає поворот на озеро, виглядає вкрай скромно і невибагливо, а саме так (принаймні, у 2017 році):
Важливий момент! Якщо до або під час поїздки йшов дощ, їхати далі не варто. Навіть якщо ви на позашляховику. Навіть якщо на двох, ось повірте. Але якщо погода прихильна, то озеро вас порадує. Знаходиться воно в глибині дрімучого лісу, рослинний і тваринний світ якого надзвичайно багатий. На самих берегах є кілька альтанок, одна з яких знаходиться на невеликому острівці та з’єднана з берегом дерев’яним містком. Інформаційний стенд, що стоїть там же, повідомляє всім мандрівникам, що:
Озеро Шелехівське – гідрологічна пам’ятка природи загальнодержавного значення, утворена під час льодовикового періоду. Величезні зрушення гір загородили дорогу талим водам та створили крижану водну чашу площею 7 гектарів. До сьогодні озеро не втратило той холод, що отримало від льодовика у спадок. Саме тут у середині XVII століття з’явилися козаки-переселенці з Правобережжя на чолі із сотником Селеховським (від нього і походить назва озера), щоб надалі заснувати місто-фортецю Межиріч, яке згодом стало одним із центрів українського гончарства. З висоти пташиного польоту озеро Шелехівське схоже на розігнуту підкову.
Насолодившись прекрасною природою і подумки поставивши галочку «я відвідав найстаріше озеро України», вирушаємо далі. Їхати до другої точки нашої подорожі не так далеко, лише близько 5-6 км. Сотенне місто Сумського слобідського полку Межиріч славиться чимало.
У документі «Відомість слобідській українській губернській канцелярії, про великі, середні, малі ярмарки, які бувають в Слобідській губернії в містах, містечках і слободах, в який де час і скільки тривають, звідки привозяться товари звозяться і якими дорогами відвозяться» читаємо про нього таке:
У місті Межиріч бувають на рік три ярмарки: травня 9 числа на день святого чудотворця Миколи, 8 липня у день святого великомученика Прокофія, 26 вересня в день святого великомученика Дмитра. Показані ярмарки продовжуються від зборів до закінчення по 6 та 7 днів. На ті ярмарки привозять купецтво червоні та інші мідні та залізні товари, з міст Сум, Лебедина, Рильська та Путивля і приганяють рогату худобу та коней і привозять хліб та інші їстівні припаси, шуби, почту, шапки, всякий дерев’яний та глиняний посуд, різну рибу з Межиріцького, Сумського та Лебединського повітів…
Вважається, що у межирічського сотника Степана Селехова на околицях вже знайомого нам озера була садиба. Саме тому озеро і прозвали Шелехівським (Селехівським). Знайомий нам Філарет (Д. Г. Гумілевський) пише, що в Межирічах в 1777 існувало 8 церков: соборна Успенська, Миколаївська і Троїцька всередині валу міського; за валом ― Покровська, Хрестовоздвиженська, Архангельська, Преображенська та Воскресенська.
На початку ХХ століття в Межиричах було 4 храми: Успенський, Хрестовоздвиженський, Преображенський і Покровський. До наших днів із них зберігся лише Успенський.
Закладено його було у 1759 р. на замовлення і коштом уродженця Межиричів, який став надалі архімандритом Києво-Печерської лаври — Л. Білоуса. Зразком для будівництва храму послужив Успенський собор в Охтирці, який донині не зберігся. Храм, що зберіг свою колишню велич, і вважається головною пам’яткою села. Поруч із ним на найвиднішому місці встановлено туристичний інформаційний стенд зі славною історією с. Межиріч. Жаль, що такого на землях Слобідської України вкрай мало.
З Межиричів наш шлях лежить до Михайлівки. Після Токарів розпочнеться сосновий ліс, і якщо ви фанат сучасних руїн, а також страйкболу та пейнтболу, то там варто зупинитися. У цих місцях залишилися руїни радянської ракетної бази часів холодної війни. Відео та фотографій цього місця в інтернеті багато.
Ну а далі потрібно зробити вкрай складний вибір. Виїхавши на трасу, поїхати праворуч до Михайлівки, або ж, повернувши на Лебедин, вирушити додому. Якщо ви обрали перший варіант і не особливо затрималися під час огляду ракетної бази, то дорога з с. Межиріч до Михайлівки триватиме близько 30 хвилин. Своє ім’я вона отримала від першого власника – гадяцького полковника Михайла Васильєва, племінника гетьмана Івана Самойловича. Потім власником цього населеного пункту став племінник гетьмана Івана Мазепи, Іван Павлович Обидовський. Той самий, кому Мазепа, який не мав дітей, планував передати свою гетьманську булаву. Після переходу Мазепи на бік Карла XII цар Петро I віддає багату Михайлівку чернігівському полковнику Павлу Полуботку, який у 1722 став наказним гетьманом. З Михайлівкою пов’язане легендарне «золото Полуботка». Вважається, що саме там, отримавши звістку про арешт чоловіка, дружина Полуботка сховала у Михайлівських льохах незліченні скарби. Потім жіночою лінією від Полуботків Михайлівка дістається Іваненкам.
Ну, а 1852 року садиба переходить до Капністів, у власності яких залишається до приходу більшовиків до влади. Графи Капніст значно покращили та добудували стару садибу. Про те, як вона виглядала до 1917 року, можна дізнатися завдяки фотографіям Григорія Лукомського, який відвідав садибу 1913 року.
Зараз від колишніх розкошів залишився лише масивний в’їзд у садибу і дивом уцілілий флігель. Також, якщо ви все ж таки зважилися туди їхати, я б дуже рекомендував перед поїздкою прочитати «Спогади про Михайлівку», розміщені у чудовій роботі І. П. Рожевецького «Матеріали до історії м. Лебедина». Книга є у відкритому доступі, тому шукати її довго не доведеться.
Вищезгаданий маршрут справді складний як за протяжністю, так і кількістю об’єктів. Тому, якщо є бажання подорожувати, але ви розумієте, що такий шлях не подужаєте, ось вам другий маршрут – «легкий».
Знову проїжджаємо Богодухів та Охтирку. У Тростянці за бажанням робимо зупинку. А ось звідти їдемо не на північ, як завжди, а на захід. Дорога подекуди там складна, але гарна.
Перед поворотом на Радгоспне буде невеликий з’їзд ліворуч на ґрунтову дорогу. Якщо звернути на нього, можна в глибині лісу на березі озера побачити залишки старого занедбаного хутора «Альоша». Сюди під час Другої світової війни переселилося чимало сімей зі спаленої німцями Оводівки. З інформації, розміщеної в інтернеті, випливає, що нібито там збереглися залишки будівель. Однак ми, діставшись туди минулого року, нічого, крім ям та залишків дореволюційної черепиці, не знайшли. Та й сам міфічний хутір знайти дуже складно. Однак природа навколо красива, і їхати все ж таки варто, якщо є бажання.
Загалом, заїжджати чи не заїжджати, справа ваша. Якщо ж рухатися Лебединською трасою, то, проїхавши 28 км від Тростянця, ви опинитеся в Рябушках. У другій половині XVIII століття їх власником був поміщик Іван Тимофійович Красовський, котрий збудував там храм та садибу. Там гостював відомий філософ Григорій Сковорода. Син Івана Тимофійовича, Опанас, став генералом, брав участь у наполеонівських, російсько-турецьких та перських війнах, а також у придушенні польського повстання. В наш час одну з вулиць у Рябушках названо якраз на честь нього.
Головною ж визначною пам’яткою села є старовинний кам’яний Іоанно-Предтеченський храм. Побудований він був на місці старого дерев’яного храму за кошти парафіян у 1886 році за проєктом видатного харківського єпархіального архітектора Федора Івановича Данилова. 2004 року Андрій Парамонов побачив його таким:
Ми відвідали Рябушки у жовтні минулого року:
Проїхавши близько 13 км, потрапляємо у Лебедин. У місті, який був колишнім і сотенним, і повітовим центром, залишилося чимало старовинних споруд та храмів, як і в Охтирці. Так що за бажанням можна зробити зупинку і поблукати вулицями. Однак дорога кличе нас далі. Адже за 20 км від Лебедина знаходиться кінцева точка нашого шляху. Проїхавши через Будилку, Селище і насолодившись красою природи біля гідроелектростанції, потрапляємо до Боброва, щоб нарешті побачити найстаріший дерев’яний храм Слобідської України. Збудували його за гроші парафіян у 1730 році, потім у 1846 році був перебудований поміщиками Бухаріними, кам’яна садиба яких знаходилася неподалік. У храмі, названому на честь Святого Миколая, коштом Віри Іванівни Бухаріної було оновлено дерево, а також підведено кам’яний фундамент.
Власники Бобрового були людьми дуже знатними та заможними. Однак до наших днів від їхньої прекрасної садиби, як і від кам’яного храму, збудованого на цвинтарі, не залишилося й сліду. Небагато про те, як жили Бухарини, можна дізнатися, ознайомившись із фондом ф. 482, що знаходиться в Державному архіві Сумської області. У трьох справах у період 1783—1804 рр. та 1811—1823 рр. можна знайти чимало цікавої інформації про Боброве.
У 1913 році дерев’яний храм виглядав так:
Який вигляд має цей найважливіший для нашої історії храм зараз, і що від нього залишилося, я не знаю. Бо минулого року ми застали його в жалюгідному стані.
Саме тому й слід їхати до Боброва. Адже таких споруд, як дерев’яний храм Святого Миколая, на землях Слобідської України з кожним днем стає дедалі менше…