В останні роки тема звання «почесний громадянин Харкова» є дуже актуальною. Кому і за що дали, та й варто було б давати взагалі – привід для жодної гарячої дискусії.
Згадується мені також і недавній дзвінок одного мого доброго приятеля, який на барахолці випадково придбав за досить малі гроші харківський документ початку XX століття, написаний почесним громадянином.
Цей приятель був дуже щасливий щодо своєї покупки, вважаючи, що став власником чогось важливого для Харкова. На жаль, мені довелося розчарувати його.
Адже в нас досі плутають і не бачать жодної різниці між почесним громадянством, яке, по суті, було станом, з почесним громадянством міст.
Грішить цим і так трепетно улюблене численними фахівцями джерело історії Харкова ― українська версія Вікіпедії, де стан і нагорода змішані воєдино.
Тож у чому полягала відмінність, і ким вони були ― почесні громадяни Харкова понад 100 років тому?
Почесне громадянство як стан
Поява стану «почесних громадян» історично перегукується з діяльності імператриці Катерини II. У період її правління у квітні 1785 р. одночасно з «Жалуваною грамотою дворянству» було опубліковано не менш важливий законодавчий акт «Грамота на права і вигоди містам Російської Імперії» («Жалувана грамота містам»). У розділі «Про обивателів міст» городяни були поділені на шість розрядів за майновими та соціальними ознаками:
- Власники нерухомості з дворян, чиновників, духовенство
- Купці трьох гільдій
- Ремісники, записані до цехів
- Іноземці та іногородні
- Імениті громадяни
- Посадські люди (тобто всі інші громадяни, що годуються у місті промислами чи рукоділлям)
Саме 5 категорія, імениті громадяни, для нас є найцікавішою. Такими іменувалися особи, які відзначилися на якомусь суспільно корисному терені.
До неї входило цілих 7 груп населення:
- Ті, хто беззаперечно служив на виборних міських посадах;
- Вчені з академічними чи університетськими атестатами;
- Архітектори, живописці, скульптори, композитори, які мали академічні свідоцтва;
- Будь-якого звання та стану капіталісти, які оголосили капітали від 50 і більше тисяч рублів;
- Банкіри, які оголосили капітал від 100 до 200 тисяч рублів;
- Гуртові торговці, які мають роздрібні крамниці;
- Власники кораблів, що плавають за кордон.
Іменитим громадянам дозволялося:
- Їздити містом у кареті парою та четвернею;
- Мати заміські двори та сади;
- Заводити та утримувати фабрики, заводи, морські та річкові судна.
Також імениті громадяни не підлягали:
- Рекрутської повинності;
- Подушному окладу;
- Тілесному покаранню.
А іменитий громадянин, який був старшим сином і онуком іменитих громадян, після досягнення 30 років міг просити дворянства.
Проте 1 січня 1807 року Високим маніфестом імператора Олександра I звання іменитих громадян було для купецтва скасовано.
Вважається, що причиною цього стало прагнення дворянства захистити свої привілеї від посягань з боку інших станів.
Купці, зобов’язані щорічно оголошувати капітал на підтвердження членства в гільдії та приналежності до іменитому стану, потрапляли у повну залежність від мінливостей торгівлі. Виходило, що купець, який з якихось причин одного разу не зміг оголосити капітал, знову підпадав під рекрутську повинність, тілесні покарання і подушну подать, опускаючись далеко вниз соціальними сходами.
У 1827 році міністр фінансів Є. Ф. Канкрін вніс на розгляд імператора Миколи I пропозиції щодо реформування інституту іменитого громадянства.
В результаті п’ятирічних дискусій 10 квітня 1832 був прийнятий маніфест «Про встановлення нового стану під назвою Почесних Громадян». Завдяки цьому документу на основі стану іменитих громадян з’явився особливий привілейований прошарок міського стану в Російській імперії – «почесні громадяни».
Почесне громадянство поділялося на:
- Особисте — довічне, що припиняється зі смертю
- Спадкове, що передається у спадок.
Купувалося:
- За фактом народження або усиновлення;
- Шляхом прохання про зарахування до почесного громадянства;
- Шляхом зарахування за особливими проханнями відповідних міністрів.
Наприклад, звання особистого почесного громадянина могло бути випрошене для осіб усіх станів за надану ними корисну діяльність на суспільних теренах, що тривала не менше 10 років. А ось звання спадкового почесного громадянина могли просити особи, які перебували не менше 10 років на тих же теренах у званні особистого почесного громадянина.
Зарахування до почесного громадянства здійснювалося рішенням Урядового Сенату чи – у спеціально обумовлених випадках – імператорським указом.
Коло осіб, які мають право претендувати на отримання почесного громадянства, постійно через реформування законодавства коригувалося і розширювалося.
Так, згідно з положенням 1832 року, спадковими почесними громадянами з народження ставали які у вільному стані законні діти особистих дворян.
Наприклад, батько найвідоміших братів Михайла та Костянтина, Костянтин Павлович Первухін, 26 жовтня 1891 року подав наступне прохання до Харківського Губернського Правління.
26 жовтня 1891
Прохання відставного помічника Харківського Губернського землеміра колезького асесора Костянтина Павловича Первухіна.Бувши на дійсній державній службі та маючи чин Колезького Асесора, я на підставі Законів користуюся правами особистого дворянина, дітям же моїм за народженням присвоюється звання Спадкового Почесного Громадянина. вид і свідоцтво про звання Спадкового Почесного Громадянина, внаслідок чого маю честь шанобливо просити Харківське Губернське Правління про видачу моєму синові, Михайлу Костянтиновичу Первухіну, свідоцтво на звання Спадкового Почесного Громадянина, при чому на розсуд Губернського Правління маю честь подати такі документи:
1) Справжній атестат про службу, виданий мені з Харківського Губернського Правління від 24 червня 1872 р., та копію з нього, засвідчену нотаріальним порядком 1879 року липня у дні… №…
2) Справжнє метричне свідоцтво про народження та хрещення сина мого Михайла від 19 грудня … № … і копію з нього.
3) Справжнє свідоцтво, видане Управлінням Харківського Поліцмейстера від 21 числа поточного жовтня місяця №… про поведінку сина мого Михайла.
До чого маю честь заявити Харківському Губернському Правлінню, що я нині на коронній службі не перебуваю…
До почесних громадян у різний час були віднесені артисти імператорських театрів (після закінчення певного терміну роботи на сцені), службовці Російсько-Американської компанії, лікарі, фармацевти, ветеринари, представники духовенства та багатьох інших груп населення Імперії, перерахування яких в рамках даного матеріалу зайняло б чимало місця.
Однак базовий принцип зарахування до почесного громадянства залишався незмінним: основним критерієм було не майновий стан, а заслуги перед державою на цивільній службі, у релігійній сфері, науках чи витончених мистецтвах.
Із зарахуванням до почесного громадянства набувалися такі привілеї:
- Свобода від подушного окладу;
- Свобода від рекрутської повинності;
- Свобода від тілесних покарань;
- Право брати участь у виборах (за умови володіння у місті нерухомою власністю) та бути обираним на міські громадські посади не нижче за ті, які займали купці перших двох гільдій;
- Право іменуватися у всіх актах почесними громадянами.
У суспільній ієрархії того часу стан почесних громадян являв собою деякий прошарок між нижчими, непривілейованими станами та дворянством.
Вкрай важливо, що саме цей прошарок був найбільш демократичним з усіх привілейованих станів країни, оскільки об’єднував групи населення, які помітно відрізнялися за соціальним станом.
Почесні громадяни не мали своєї корпоративної організації, як, наприклад, дворянські збори чи купецькі гільдії. При цьому різні категорії почесних громадян зберігали свої станові права: купці – купецьке звання та відповідні йому прерогативи, сини особистих дворян – можливість вступати на цивільну службу нарівні з дворянами тощо.
Частка стану почесних громадян в Імперії ніколи не була особливо великою і становила приблизно 0,1% – 0,5% міського населення країни.
У 1840 році таких налічувалося лише 4800 людина. Згідно зі статистичними даними за 1910—1912 роки, чисельність почесних громадян із членами сімей становила 372400 осіб (0,5% населення), із них спадкових — 197300 осіб.
За нашим улюбленим містом ситуація в 1854 році була наступною.
- Спадкових почесних громадян – 85;
- Особистих почесних громадян – 2.
Звання “Почесний громадянин” було скасовано декретом ВЦВК та РНК «Про ліквідацію станів та цивільних чинів» у листопаді 1917 року.
Почесні громадяни міста
У 1863 р. відбулося перше нагородження – почесним громадянином міста Самари став поміщик Ю. Самарін. Особливості звання почесного громадянина міста полягали в наступному:
1) Його могли отримувати особи різних станів, не набуваючи при цьому жодних додаткових прав та привілеїв.
2) Вкрай висока престижність через те, що це була єдина нагорода, яка виходила немає від державних структур, як від органів місцевого управління. Вона стала винятковою формою висловлювання вдячності та подяки міського суспільства за діяльність на користь міста, а також пошаною до людей, які мають особливі заслуги.
Процедура присвоєння звання була такою. Міська дума приймала постанову клопотати про присвоєння тій чи іншій особі зазначеного почесного звання з обґрунтуванням клопотання. Постанова думи та балотувальний лист надходили до губернатора, який висловлював свою думку щодо поданого клопотання, потім передавав його міністру внутрішніх справ. Міністр, якщо вважав за можливе підтримати клопотання, входив із доповіддю до царя. Найвища згода у кожному даному випадку була обов’язковою вимогою процедури.
Слід зазначити, що Міські думи порушували клопотання про присвоєння почесного звання як городянам, а й уродженцям міста чи краю.
Серед почесних громадян міст значне місце посідали представники торгово-промислового стану. У переважній більшості випадків купці отримували почесне звання за свою благодійність і, як правило, це завжди підтримувалося адміністрацією, незалежно від розміру коштів. Число ж фахівців: юристів, інженерів, лікарів серед почесних громадян міст було невеликим.
Але так склалося, що найбільш визначними серед почесних громадян Харкова є саме вони. За всю дореволюційну історію міста лише два медики були відзначені такою честю.
На засіданні Харківської Міської думи 11 березня 1914 року професора Леонарда Леопольдовича Гіршмана за виняткові заслуги було обрано почесним громадянином Харкова. Мало кому не знайоме це ім’я.
А 1892 р. Харківська міська дума на знак визнання видатних заслуг лікаря В. А. Франковського перед харків’янами також обрала його почесним громадянином міста. На його честь у 1894 р. Бахметіївський провулок та частину Рижівської набережної об’єднали у Франковську вулицю, яка існує і сьогодні.
За які ж заслуги незаслужено нині забутий Владислав Андрійович Франковський отримав такі почесті?
Вся річ у тому, що ця велика людина мала репутацію видатного діагноста, залишаючи для себе тільки державну зарплатню, решту доходів він витрачав на потреби незаможних хворих. Цей лікар був одним із засновників Харківського медичного товариства (ХМТ) та автором його статуту.
У 1872 р. він виступив у Думі ініціатором створення першої у місті дитячої лікарні. Це була перша провінційна дитяча інфекційна лікарня у Російській імперії.
Попри погану погоду, Владислав Андрійович вирушав на околиці Харкова лікувати бідняків, які були позбавлені медичної допомоги. Амбулаторія Франковського була єдиним місцем, де охоче приймали незаможних пацієнтів. Сучасники говорили, що за півстоліття його служіння в Харкові не було жодного будинку, де Франковський не побував би як лікар.
Коли 12 квітня 1895 року ця видатна людина залишила наш світ, виявилося, що в неї зовсім не було жодних заощаджень. З огляду на це міська дума провела екстрене засідання, на якому ухвалила, враховуючи заслуги покійного перед Харковом, прийняти його поховання на рахунок міського самоврядування, а на його могилі встановити пам’ятник за міські кошти.
Ховав «друга бідних і нещасних» увесь Харків. Рідко коли у нашому місті
церемонії поховання якихось харківських діячів збирали такої великої кількості народу.
Отакі були вони, почесні громадяни. Нащадкові, особисті, міські.
Більше б нам таких, як Владислав Франківський, подвиг і пам’ять якого ми, на ганьбу свою, не шануємо…
