Незабаром, буквально цього тижня, тисячі юних мешканців і мешканок нашого міста підуть до школи. Для багатьох із них це відбудеться вперше, тому існує велика ймовірність, що найяскравіші враження про свій перший клас залишаться у новоявлених учнів на все їхнє життя.

А чим запам’ятався початок навчального року 11-річній харків’янці Тетяні Григорівні Морозовій, яка прийшла в один з найелітніших закладів не лише Харкова, а й усієї Російської імперії 101 рік тому, 1 серпня?

Про це ми з вами можемо дізнатися з її досить цікавих мемуарів «В інституті шляхетних дівчат».

Почнемо з того, що їй, як доньці генерал-лейтенанта, дуже пощастило.
Харківський інститут шляхетних дівчат був заснований коштом дворян губернії в 1812 році. Довгий час він залишався єдиною установою такого роду на півдні Російської імперії. Значення цього навчального закладу було вкрай велике – адже в ньому навчалися дівчата з усіх південних губерній країни. Заступництво царської сім’ї не тільки давало престижний статус Інституту, а й приносило матеріальні плоди.

Наприклад, імператор Микола I відвідав Інститут 5 разів. 1829 року вийшов імператорський указ «Про передачу інституту місця, будівель та матеріалів за адресою Сумська, 33», які раніше належали кадетському корпусу, який перевели до Полтави. У 1831 році почалося будівництво, що закінчилося 1839 року. Під час Другої Світової війни будинок було знищено.

Харківський інститут шляхетних дівчат вважався на той час одним із найпрогресивніших у Російській імперії. Як вихованок туди приймалися не тільки дівчат дворянського походження, а й дочок молодших військових чинів, купців 1-х і 2-х гільдій і учениць, що приходили. Для вступу до інституту потрібно було спочатку скласти іспити: арифметику, німецьку та французьку (усно та письмово), російську – диктант, а також іспит за Законом Божим. З 1860 року запроваджено семирічний курс навчання. Найвищим класом вважався перший, а нижчим — сьомий. Наступного року скасували публічні іспити випускницям та запровадили 12-бальну систему замість 5-бальної. Ясна річ, що в період свого навчання юні панночки жили в тому ж будинку. Після закінчення інституту дівчата мали право вступу до вищих жіночих навчальних закладів.

Отже, десь за рік маленьку Таню та її сестру почали психологічно готувати до вступу.

…Мені 10 років, і я навчаюсь у дуже добрій приватній школі Віри Олександрівни Платонової, дружини відомого у Харкові професора-психіатра. У цю школу я вступила у 6 років і, поряд із загальноосвітніми предметами, ми рано почали вивчати німецьку та французьку мови, займалися малюванням, ліпленням, співом. Цього року мама все частіше приймалася розповідати мені та моїй молодшій сестрі Наталці про інститут. Зазвичай починалося з напівжартівливої ​​загрози: «Ось будете бешкетувати, віддам вас до інституту. Там змусять вас по струнці ходити». А потім все виявлялося дуже цікавим та привабливим. Інститут — це така школа, де дівчатка живуть і навчаються. У них дуже гарна форма. Щоправда, їх будять дуже рано, о 7-й годині, і щоранку дівчатка повинні по пояс митися холодною водою. У кожному класі дві класні пані. Один день в інституті розмовляють французькою мовою, інший день — німецькою. Тому випускниці інституту добре володіють іноземними мовами. Все це вимовлялося таким тоном, ніби це було надзвичайно привабливо, навіть раннє вставання та обтирання холодною водою.

Так, справді, як це все-таки привабливо ― щоранку митися холодною водою до пояса…

Далі Морозова згадує, зважаючи на все, про свою психічну травму, отриману перед вступом.

Серед документів, які потрібно було подати під час зарахування до інституту, було свідчення про сповідь та причастя. Ми прийшли з мамою до полкової церкви. Священник повів мене за невелику перегородку:

— Тютюн куриш?
— Ні.
— Горілку п’єш?
— Ні.
— Батьків слухаєшся?
— Слухаюсь.

Він накрив мені голову єпитрахиллю і відпустив мої гріхи. Мама мене запитала: Про що з тобою говорив батюшка? Я переказала мамі наш діалог. Мама підійшла зі мною до отця церкви. «Батюшко, — сказала вона. — Ну, про що ви питаєте маленьку дівчинку? Хіба вона солдат? Священник засміявся і сказав: «А про що її питати? І то вона неправду сказала, що батьків слухається… Мабуть, не слухається…» І це була перша в моєму житті сповідь…

Хоча я думаю, що зараз багатьом на сповіді брехати довелося б ще й щодо 1 і 2 пунктів.

Дуже цікавим є і список необхідних предметів в інституті. Вкрай дивовижний факт, до речі, що в жодній книгарні православного Харкова не знайшлося у продажу Євангелія!

І ось я зарахована до VI класу Харківського інституту шляхетних дівчат, що на центральній вулиці міста — на Сумській, буд. 33. У списку необхідних в інституті предметів значилося: хрест на золотому або срібному ланцюжку або на чорному шнурку; Євангеліє, молитовник, шкатулка такого розміру з ключиком для зберігання дрібних речей, кухоль, зубна щітка, щітка для нігтів, зубний порошок, мильниця, мило, губка; гребінка, частий гребінець, ножиці; чорна стрічка в косу певної ширини або круглий гребінь для тих, у кого волосся було коротким; мішок з полотна для зберігання солодощів у їдальні; голки, дві котушки ниток, біла та чорна. Ми з мамою цілий день із довгим списком у руках ходили містом. Були труднощі зі скринькою. Після деяких обговорень вирішили, що я візьму татову, яку він привіз із японської війни. Молитовник я взяла шкільний, а Євангеліє, у яскравій синій палітурці, мама привезла мені потім: у день покупок ми не знайшли в книгарнях жодного нового екземпляра. Вперше в житті мені одягли на шию мій золотий хрестильний хрест на срібному ланцюжку. Я була споряджена…

Та й насамкінець ― факт, який мене трохи приголомшив. Виявляється, в лазню юних панянок водили РАЗ НА ДВА ТИЖНІ. Тож тим, хто бажає бути гарною благородною дівчиною, рекомендую такий секрет краси.

У лазню нас водили регулярно, раз на два тижні. Пам’ятаю розпущене мокре волосся, чепуріння в дортуарі перед дзеркалом і великі сірі — у дрібну чорно-білу клітинку — шалі на плечах і те, що після лазні ми не гуляли не лише цього дня, а й наступного

Ось таким запам’ятався початок навчального року юній харків’янці, яка жила в нашому улюбленому місті трохи понад 100 років тому. Щиро сподіваюся, що у нинішнього покоління спогади будуть яскравішими, і наші нащадки із задоволенням прочитають їх через 100-200 років, дізнавшись для себе багато нового і цікавого.