У 2009 році видавництвом «Аграф» було видано книгу Д. Л. Арманда «Шлях теософа в країні Рад: Спогади».

Лише після 33 років після смерті історія життя та особисті переживання видатного радянського фізико-географа, ландшафтознавця, популяризатора географічних знань, автора понад 700 наукових праць (6 монографій, 5 науково-популярних книг), з яких понад 60 перекладено іноземними мовами, були опубліковано.

У доктора географічних наук, віце-президента Московської філії Географічного товариства СРСР, члена редколегії журналу «Питання географії» та члена Спілки письменників Давида Львовича Арманда була вкрай непроста доля.

Книга «Шлях теософа в країні Рад» є своєрідною сповіддю людини високого духу, яка зберегла себе в трьох революціях, «диктатурі пролетаріату», голоді та протистоянні радянській судовій машині.

Побував у молодості «лицар світлого образу» (так називали Давида Арманда його друзі та співробітники) також й у Харкові.

І хоча прожив він у нашому улюбленому місті на початку 30-х років минулого століття лише кілька тижнів, спогади його для нас є вкрай цінними, а часом і загадковими.

Для надання мені солідності мене вирішили послати на ХЕМЗ – Харківський електромашинобудівний завод – попрактикуватися тижнів зо два. Я поїхав до Харкова із задоволенням. Нове місце, нові враження! Оселився я в кімнаті практикантів і почав ходити на завод. У Харкові його всі називали ВЕКом (Всеросійська електротехнічна компанія) за старою пам’яттю. Завод спеціалізувався на виробництві синхронних генераторів для турбін, але робив і малі мотори. Це було «чудовисько обло, величезне, бешкетне, стороте, яке гавкало». 18 000 осіб, тобто вчетверо більше, ніж на «Динамо», і на стільки ж більше безладдя. Однак було і чимало технічних новинок, якими я не переставав захоплюватися, маючи намір потім застосувати у своєму цеху.

Зустріли мене хемзівці дуже привітно і не втомлювалися діставати на моє прохання зі своїх премудрих архівів, додатково ускладнених плутаниною, технічну документацію і давати в цехах нескінченні пояснення. Складалося враження, що інженери та робітники раді відірватися від своїх монотонних справ, щоб поговорити із заїжджим динамівцем. Я їх експлуатував на повну силу. Вечорами я був вільний. Вперше один у чужому місті. Це було дуже добре.

Я відчував себе як молодий бог і вдавався до витончених насолод: блукав містом, відвідував кіно і раз навіть потрапив на український балет, де всі балерини красномовно мовчали українською мовою, тож я половини не зрозумів. У місті на мене справив найбільше враження гігантський будинок промисловості; нова радянська архітектура мені дуже подобалася.

Було лише прикро, що поруч тяглася глибока балка, набита печерами та халупами, де тулилися громадяни третього сорту. Вони топили свої житла по-чорному та освітлювалися лучинами. У Харкові в мене виявилося багато знайомих — шабшаївців, які проникли до всіх електротехнічних установ міста, часто на великих ролях. Завелися й нові знайомі. У мене була рекомендація — лист до якихось харківських теософів.

Коли я скучив за сімейною обстановкою, я пішов до них. Це сімейство жило у своєму особняку, збудованому главою будинку. Сімейство складалося зі старого архітектора, добродушної, кульгавої, лисої, майже сліпої людини, яка свого часу збудувала ряд кращих будівель Харкова; дружини, років на 20 молодшої за нього, напрочуд красивою, хоча вже з сивиною, жінки та мешканця на правах члена сім’ї, піаніста, статного чоловіка з натхненним обличчям і шевелюрою Бетховена. Дружина дуже любила чоловіка, ніжно доглядала його (він пережив інсульт). Піаніст був відверто закоханий у господарку будинку, благоговів перед нею і постійно виконував дрібні доручення по господарству. Він, схоже, цілком примирився зі своєю роллю чичісбея. Він дав двогодинний домашній концерт з нагоди мого приходу. Грав він чудово, і я, який зазвичай позіхав на концертах, слухав його з насолодою.

Нам залишається лише здогадуватися, що це були за «глибока балка» та сімейство, в чиє життя ми ненароком зазирнули… Проте будь-які спогади людей різних епох про Харків для нас є неоціненними. Адже завдяки їм ми переносимося в минуле і бачимо до болю знайомі та рідні місця їхніми очима.

Тож продовження обов’язково буде.