Тішить, що останнім часом серед мешканців Харкова спостерігається відродження інтересу до історії рідного міста. Імена прекрасних дослідників минулого, наприклад Дмитра Багалія або Миколи Сумцова, відомі дуже багатьом. Особливо популярні їхні «канонічні» роботи: якщо йдеться про Дмитра Багалія, то відразу згадується величезний двотомник «Історія міста Харкова за 250 років його існування».
Ну, а якщо Микола Сумцов, то це лише «Слобожани». Праці ці, поза всяким сумнівом, потрібні та важливі, хоча окрім них існують не менш серйозні дослідження.
Наприклад, два величезні томи «Досвід історії Харківського університету (за невиданими матеріалами)» та шикарний збірник документів «Матеріали для історії колонізації та побуту Харківської та частково Курської та Воронезької губерній» Дмитра Багалія. Однак у сьогоднішньому матеріалі я хотів би розповісти вам про маловідому і не надто канонічну роботу видатного етнографа Миколи Сумцова під назвою «Культурні переживання». На книжкових прилавках шукати цю роботу ніякого сенсу немає — книга з такою назвою так ніколи й не була видана. Хоча дуже шкода. Відповідь на запитання «чому?» гранично простий. Річ у тім, що з 1889 по 1890 рік у кожному номері журналу «Київська Старина» Микола Сумцов саме під такою назвою («Культурні переживання») опублікував 200 тематичних статей. Сам автор у вступі до перших матеріалів каже наступне:
Все наше життя охоплене культурними переживаннями, залишками стародавнього світогляду та давньої моралі. Багато їх у поняттях про звичаї, мову та побут сучасного інтелігентного суспільства, і ще більше у звичаях і поняттях простого народу… У пропонованих статтях я не підганятиму культурні переживання під відомі рубрики, міфологічну, історико-літературну, порівняльно-етнографічну, або ділити їх за зовнішньою формальною подібністю обрядовості чи значення. Кожному культурному переживанню приділяється самостійне місце і присвячується особливе дослідження. За такої постановки справи виграють дослідник та читач. Дослідник не обмежений матеріалом, розглядає те, що йому більше подобається і більше відомо, і завжди може зупинитися на будь-якому місці своєї праці, читач має в такому разі перед собою низку статей різноманітного змісту, по можливості закінчених, і може робити з них вибір за своїм особистим науковим схильностям та звичкам.
Далі Сумцов уточнює, що, приймаючи специфіку «Київської старовини», на перше місце він ставитиме етнографічний матеріал, який має відношення до українського народу.
Географія «культурних переживань» автора справді велика. Вона охоплює не лише українські землі, які на той час перебувають у складі Російської імперії, а й західні області. Завдяки цьому в текстах, присвячених одній і тій же темі, наприклад, «Повір’я про бджіл», або «Походження упирів» є історії як західних, так і східних українців. При цьому автор, описуючи ті чи інші теми, проводить паралелі з іншими народами, порівнюючи звичаї чи забобони українців із французами, германцями, італійцями або навіть індіанцями Латинської Америки, тим самим виходячи за рамки регіонального дослідження. Сам собою масштаб «Культурних переживань» захоплює. У матеріалі про ворожіння Сумцов описує всього 17 видів (метеорологічні, по снах, фізіологічні, за випадково сказаним словом, письмові, за жеребами, тваринами, птахами, яйцями, водою, воском і оловом, по вогню, золі, хлібу, решету, каменю, поліну). У статті «походження зозулі» наводить шість цікавих українських легенд. Особливо прекрасна велика легенда про те, що зозуля – це перевертень княжни-дівчинки, яка закохалася в якогось пана і за те проклята своїм батьком.
Не минає своєю увагою Микола Сумцов і науку про походження слів – етимологію. Чого тільки вартий його «Флендра, флерка, фіндюрка ― вживаються у різних місцях Малоросії для визначення розпусної жінки». У наш час буквально все, що стосується «українського народного», викликає у громадян сплеск інтересу. А ось що ми знаємо про таку тему як масаж? Адже Микола Сумцов написав статтю «Український народний масаж. Чесання п’ят. “Ськаніє” в голові. Ведмежий масаж. Масаж кропивою», коли це ще не було, так би мовити, у тренді. Виявляється, техніка народного масажу у наших предків була вкрай різноманітна ― розтирання, погладжування, постукування та лупцювання. При зубному болю злегка притискали пальцями щоки та щелепи. При пухлині шиї місце припухлості розтирали пальцями. Найбільший успіх у цій діяльності приписувався жінкам, які задавили крота, схопивши його за горло пальцями. При болях у шлунку живіт розтирався долонями, іноді змащеними олією. З огляду на те, що церква та пережитки язичництва займали в житті українців чимало місця, для позбавлення від болю часто використовувалися різні замовлянні та молитви. Однак Сумцов уточнює, що майже завжди вони супроводжувалися масажем. Як релаксаційний масаж серед українського народу практикувалися «чесання п’ят» (мається на увазі масаж стоп) та «ськаніє» в голові. Остання загадкова дія означала таке: «помалу переставляють кінець гребеня з одного місця голови на інше, часом придавлюючи їм шкіру, хоча б під гребенем нічого не було».
Згадує Микола Федорович і старовинний народний засіб лікування болю у спині та попереку. Людина, яка страждала на подібну недугу, лягала на землю, після чого прямо по ній проводили… ведмедя. Щоправда, чи практикувалося подібне лікування в його час, автор не вказує. Натомість як аналог російської лазні з віником наводить український народний варіант ― удари кропивою.
Однак, попри глобальний масштаб роботи, у своїх «Культурних переживаннях» не забуває Микола Сумцов та свою рідну Слобідську Україну. Наприклад, у матеріалі «Приборкання змій» він наголошує на цікавому факті, що «у Куп’янському повіті Харківської губернії між пастухами є такі, які можуть за бажанням збирати змій, скликаючи їх грою на сопілці, і навіть наказувати їм кидатися на людей за словом». У статті «Народні звичаї покарання чоловіка за родові болі дружини» Сумцов наводить приклад, як батькові новонародженого дають на хрестинах з’їсти щось гидке на смак – наприклад, шматок каші з хріном та оцтом… Автор уточнює, що, на відміну від інших регіонів, де живуть українці, на Слобожанщині червоного жучка з чорними цятками називають не «божа корівка» а «сонечко».
Напевно, багато хто з нас застали та пам’ятають масові бійки між різними районами чи школами. Думаєте, це нове явище? Ось цікавий епізод на цю тему в «Культурних переживаннях»:
У Харкові билися холодногірці з засновниками чи москалівцями… Від дорослих кулачки перейшли до дітей. Років двадцять тому кулачки були у Харкові серед гімназистів навесні чи восени у Карпівському саду в яру. Три харківські гімназії розрізнялися тоді за форменими картузами гімназистів, саме по кантику, за загальним для всіх червоним кантом. У гімназистів першої гімназії був червоний кантик, і вони називалися барвниками; у гімназистів другої гімназії, «щокатурів», ― білий кантик, а у гімназистів третьої гімназії, «синього м’яса», ― синій кантик. Останніх було мало, і вони рідко з’являлися на кулачки; але «красильники» і «щокатури» старанно боролись в теплі весняні вечори, далеко від пильного ока начальства. Нині кулачки зустрічаються лише серед вуличних хлопчаків.
Зараз дуже часто на в’їздах до населених пунктів Харківської області можна побачити хрести. Однак раніше, як стверджує Сумцов, було інакше: «У Харківській губернії хрести ставлять лише над колодязями». Ряд матеріалів з історії нашого краю, попри їхню величезну цінність, вкрай складно знайти в інших роботах Миколи Сумцова. Чого тільки вартий його опис Слобожанської землянки!
Так, у Харківській губернії землянки лісових сторожів уже представляють перехід до хати: на сухому місці викопана яма; стінки та стеля виготовлені з хмизу, обмазані глиною і побілені; усередині піч; нагорі солом’яний дах з хмизною трубою, також обмазаною глиною. Всередині хати – лави, а іноді й стіл, земляні, змащені глиною. У такій хаті-землянці лісничий із сім’єю живе багато років.
Останні матеріали були опубліковані Миколою Сумцовим у №10 «Київської старовини» за 1890 рік. Завершуючи їх і підбиваючи підсумок, автор пише:
Задумані спочатку в дуже скромних розмірах «Культурні переживання» помалу, під час друкування, розрослися в досить об’ємне дослідження. Я вніс до нього не лише статті, які вважав новими за змістом або висновками й досить повними з обробки, але й дрібні етнографічні нотатки з малодосліджених предметів на додаток до готового етнографічного матеріалу. Я не вводив тільки історико-літературний матеріал, який увійде в інші дослідження, що готуються для друку.
І справді, після «Культурних переживань» видатний етнограф створив ще чимало чудових робіт. Матеріалам, розміщеним у «Київській старовині», книгою стати, на жаль, так і не судилося. Однак, попри це, цінність їх для всіх, хто цікавиться українською та слобожанською етнографією та історією, вкрай висока й досі.