У своїх мемуарах початку ХХ століття «В інституті шляхетних дівчат» слобожанка Тетяна Григорівна Морозова про святкування Нового року та Різдва напише наступне:

У кімнатах висіли ікони. Різдво, Великдень, Хрещення відзначали у нашій родині урочисто, але скоріше не як релігійно-пам’ятні дні, а просто як великі свята. Так принаймні сприймала ці дні я дівчинкою. Напередодні Різдва ми, діти, під маминим керівництвом та за її участю прикрашали велику ялинку. Обов’язковою була урочиста пісна вечеря з традиційними в Україні кутею (рис із родзинками) та узваром (компот із сухофруктів). Різдво знаменувало і запрошення дітей із близьких сімей «на ялинку», і поїздку в красивих сукнях до Офіцерських зборів, де у величезній залі стояла велика ялинка, грав оркестр, були танці та скромні різдвяні подарунки.

Подібних вельми цікавих слобожанських спогадів XIX початку ХХ століття, великих і не дуже, написаними політиками, чиновниками, діячами культури, збереглося чимало. Але сьогодні мені дуже хотілося, щоб ми побачили Різдво у Харкові очима прекрасної Крістіни Данилівни Алчевської, яка широко відома у нашому місті завдяки насамперед своїй меценатській та просвітницькій діяльності.

Ось що вона пише на цю тему у своїй книзі «Передумане та пережите: щоденники, листи, спогади», виданої 1912 року.

Звичай влаштовувати ялинку занесений до нас, як відомо, із Німеччини. Там він сповнений поезії та таємничості. Засинаючи напередодні свята, діти думають, що нині в ніч прийде до них добрий Ісус і принесе гостинці та сюрпризи. Не одній дитячій голівки, мабуть, насняться цієї ночі небо, і ангели, і звуки райських пісень. Але, перенесений на іноземний ґрунт, звичай цей помалу втратив свою первісну чарівність. Ми бачимо розкішні ялинки з натовпом ошатних, дітей, які танцюють, які пересичено і майже індиферентно ставляться до такого ж ошатного та прикрашеного дерева, як і вони самі; ми бачимо шкільні ялинки з роздачею дітям кожухів, чобіт та картузів; ми спостерігали навіть одного разу, як реалізм у цьому випадку дійшов до того, що на освяченому дереві висіла ковбаса та французькі хлібці. Все це, звичайно, дуже добре і гуманно, чому не роздати бідним дітям кожухів, чобіт і картузів, чому не нагодувати напівголодну дитину хлібом та ковбасою?! Але навіщо пов’язувати все це з поетичним образом ялинки; навіщо не розмежувати одне з одним; навіщо думати, що дітям з народу потрібні тільки чоботи та ковбаса; навіщо не дати душі їх хвилину поезії та світлої радості, які так мало зустрічається в житті малолітнього працівника чи робітниці, які живуть у господарів?

Все це спадає мені на думку щоразу при влаштуванні ялинки, і кожного разу я намагаюся придумати, яку цікаву новинку внести б нам у наше шкільне свято, чим і як порадувати наших дорослих дітей, на обличчях яких можна прочитати цього вечора таку ж наївну радість. Звичайно, їх важко було б запевнити, що добрий Христос цієї ночі приносить гостинці добрим дітям, але ж не одна тільки ця легенда містить у собі чари поезії, не одна вона вражає і залишається надовго в пам’яті.

Через все це, замість булок і ковбаси, ви побачите в нашій великій, красивій залі, білосніжні коробочки, наповнені ласощами, з витонченою картинкою; ви почуєте малоросійську пісню у всій її недоторканній поезії та красі, і там, у глибині зали, серед штучної снігової галявини, красуню-ялинку, всю прикрашену гірляндами квітів. Цього року 1896 року, незадовго до Різдва, я отримала з Москви випадково не одну, а дві величезні ялинки та, бажаючи задрапувати стіни та вікна, що порушує загальну ілюзію картини, звернулася до М. Д. Раєвської з проханням забезпечити нас декораціями, намальованими учнями її художньої школи. Їх виявилося дві: одна, що зображує дно морське, а інша — весну. Мені дуже хотілося використати все це, але виходили наочні невідповідності. Яким чином примирити з життєвою правдою дно морське, дві ялини, весну і зиму? На допомогу мені спав на думку казковий світ, де все можливо. Я згадала чудову поетичну казку професора Топеліуса «Дві сосни», в якій є і Балтійське море, і сніги Фінляндії, і дві величезні сосни-велетні, і поетична героїня Сільвія, при погляді якої, куди б він не впав, розквітають весняні квіти. І ось задумана казка втілюється в життя, а я стою на піднесенні та голосно читаю її п’ятисотенному натовпу. У цій зимовій казці говориться, як діти бідного селянина, Сільвестр та Сільвія, пішли до лісу. Вони спіймали там зайця та куріпку, але пожаліли беззахисних тварин та відпустили їх.

Побачивши доброту, сосни-велетні завели з ними дружню бесіду; вони співали їм під шум бурі:

«Ростите ж, діти,
Великі та сильні,
Як ми, не бійтесь негараздів;
Світло істини світить
Для всіх вас рясно, –
Ідіть же сміливо вперед!

Далі йдеться про те, як прийшов батько й хотів зрубати сосни, але діти просили його дати спокій старим велетням. Зворушені новою великодушністю Сильвестра і Сільвії, сосни запропонували їм зробити їм, що тільки вони захочуть. Діти дуже скромні у своїх бажаннях.

– Я хотів би, щоб тепер, хоч трохи, засвітило сонце, – каже Сільвестр.
– А я хотіла б, щоб знову настала весна, – сказала Сільвія.

Сосни з надлишком виконали бажання дітей: варто було хлопчику подивитись на щось, щоб сонячний промінь падав у тому напрямку та висвітлював предмети; від погляду Сільвії розцвітали квіти та від дихання її віяло навесні. Кожен відчував радість і веселощі побачивши цих прекрасних дітей; навіть суворий король і його гордовита дружина мимоволі повеселішали, проїжджаючи повз хатину бідняка.

Не знаю, які були враження інших учасниць школи, але мені особисто здавалося, що я побувала в казковому царстві та чула гул у ту хвилину, коли сосни-велетні впали на землю, і руки друзів засипали їх квітами.

Враження мої весь час поділялися, очевидно, цим п’ятисотенним натовпом, бо в ньому було тихо, зовсім тихо, і тільки з останніми звуками мого читання все знову пожвавішало, заговорило і зашуміло.

Гучні голоси вчительок викликали по черзі то одне, то інше прізвище, і групи учениць досить чинно і пристойно тяглися довгою стрічкою одна за одною. Але я не могла відмовитися ще від щойно отриманого враження; мій погляд мимоволі був прикутий до казкової картини в глибині зали. Мені хотілося заглянути у майбутнє і знайти там відповідь на питання, наскільки всі ці враження залишаться в дитячій пам’яті та заляжуть у неї на довгі роки. Мені представлялася заміжня жінка-мати, оточена дітьми напередодні свята Різдва. Їй нема на що влаштувати їм блискучу, ошатну ялинку, але в пам’яті її зберігаються скарби, якими вона може поділитися з ними.
Це дорогі спогади дитинства.

Вона навчилася ще у школі плавно, образно та жваво передавати свої враження. І ось у цій бідній кімнатці з недогарком свічки знову воскресли в дитячій уяві зали, наповнені веселим натовпом, сосни-велетні на білому снігу, спіймані зайчик та куріпка, і знову усмішка Сильвестра і Сільвії кидають світлий промінь на це бідне житло…

Думки, озвучені Христиною Данилівною про Різдво, дуже актуальні й у наш час. Дуже шкода, що книга її спогадів так і не була перевидана. У новорічний та різдвяний період чимало волонтерів поїдуть до дітей, які живуть у незабезпечених сім’ях, у зоні АТО та дитячих будинках.

Крім подарунків вони повезуть нужденним теплоту своїх сердець. Тому ― усім, хто дарує чари, присвячується… Творіть добро.