Стрімко настає осінь. Світловий день стає дедалі меншим, а температура на градуснику знижується. Безжально закінчується золотий період наших виїздів прекрасною Слобожанщиною. На зміну їм знову повертається улюблена багатьма рубрика «Харків очима…»

За довгу історію нашого чудового міста у ньому побувала чимала кількість відомих людей. Кожен із таких ось спогадів про Харків для нас — неоціненний. Особливо коли ми читаємо не лише захоплені відгуки. Збоку часом видніше те, чого не помічаєш.

У 1990 році було видано книгу «Старі майстри оперети». Це спогади балерини та артистки оперети Ольги Павлівни Грекової-Дашківської. Вони охоплювали період від початку минулого сторіччя до 1950-х років. Автор розповідає в них про деякі явища та події дореволюційного театрального життя, про відомих артистів оперети (В. Потопчіної, Н. Тамаре, Н. Монахова, М. Дмитрієва) і про тих, хто стояв біля джерел радянської оперети.

Книжка ілюстрована численними рідкісними фотографіями.

У 1917-1918 роках долі було завгодно, щоб актриса жила і виступала в нашому найулюбленішому місті. Саме тому завдяки книзі «Старі майстри оперети» ми можемо знайти вкрай цікаві описи про життя у Харкові в той далекий непростий та вкрай складний час.

Все почалося з того, що відомий актор і режисер оперети Костянтин Дмитрович Греков 1917 року підписав договір на зимовий сезон до Харкова зі знаменитим тоді диригентом Федором Васильовичем Валентетті. Сама Ольга Павлівна згадує про це так:

Валентетті діяв за дорученням якогось ділка, який зняв Харківський оперний театр (колишній Римарський клуб). Приміщення було гарне. Людина, яка фінансувала харківську справу, не була професійним антрепренером. Він закінчив диригентські курси та мріяв про роботу в театрі. Маючи дещицю „зневаженого металу“, задумав створити оперетковий театр великого масштабу. Для цього й залучалися дуже великі опереткові сили. На амплуа головної героїні було запрошено на весь сезон знамениту опереткову примадонну Вікторію Вікторівну Кавецьку, яка виступала в опереті лише як гастролерка (говорили, що її голосові зв’язки, так само як і зв’язки знаменитої оперної італійської співачки Аделини Патті, були після її смерті закуплені вченими Америки).

Треба сказати, до речі, що лише за умови повсякденної роботи в Кавецькому театрі, а не її гастролей, Греков і прийняв командування оперетковим кораблем у Харкові. Йому потрібен був ансамбль у тому, щоб театр, ним очолюваний, мав справжнє художнє обличчя.

Актор на амплуа героя був запрошений із Москви. Ним виявився молодий співак Микола Антонович Дашковський, який нещодавно вступив до оперети І.С.Зона з української драми, але вже високо «котирувався на оперетковому ринку» (говорячи мовою того часу), мав чудовий мецо-характерний тенор, рідкісну сценічну зовнішність і великий акторський дар.

Я також отримала від Валентетті пропозицію працювати в Харкові, і після необхідного листування підписала договір з адміністратором, який привіз нам контракти та аванси. Греков дуже на мене сердився весь час, поки я вела переговори з Валентетті сама. Він вважав, що я, як і інші його постійні працівники, включалася до його договору на харківський сезон як щось зрозуміле. “Прямо як інвентар!”, – Ображалася я про себе. Греков мав рацію, бо моя сестра ніколи не відпустила б мене одну в чуже місто. Відкриття зимового сезону в Харківській опереті планувалося, здається, на кінець вересня 1917 року. Справа формувалась заново, і тому робота була велика і термінова.

І ось юна Ольга Павлівна приїхала нарешті до нашого міста. На які труднощі вона натрапила? Що побачила? Чим мешкала?

З вокзалу Настя повезла мене до квартири своєї матері. Її мати, в минулому драматична актриса другого плану — на старість дуже нещасна, безробітна, — перебивалася з хліба на квас. Маленька її квартирка, що складалася з однієї кімнати та кухні, була майже на околиці міста. У мене стали катастрофічно швидко танути гроші, отримані авансом, які я витрачала на дорогий вид транспорту — візників.

Тож, як бачимо, і 100 років тому у мешканців нашого міста, які живуть на околицях, проблеми були ті самі, що й зараз.

З усієї країни до Харкова на нове місце роботи приїхали актори. Почалися репетиції, а потім і перші виступи. «Спектакль „Жриця вогню“ справив на харківську публіку гарне враження своїм складом та серйозністю постановки. Таке ж враження залишили й спектаклі “Граф Люксембург” Ф. Легара і “Принцеса доларів” Лео Фалля, що пішли за “Жрицею вогню”.

Потім почали готувати „Циганського барона“ І. Штрауса з Є. Івановою та М. Дашковським у головних партіях. Уся трупа працювала дуже напружено. Особливо діставалося балету… У Харкові оперета до цього часу не мала популярності, попри те, що тут гастролювали великі таланти цього жанру, починаючи з М. М. Монахова. Тому вся трупа трималася підтягнутою, як війська перед боєм. Атмосфера встановилася дружня, тепла. Якщо й бували якісь маленькі „тіньові моменти“, то лише між двома-трьома актрисами, що поганої погоди на загальному фоні не робило…

Робота у театрі склалася цікава, але жити було дуже важко. На початку сезону ми з М. Пілецькою змушені були перебратися в готель ближче до театру. Номер виявився більш ніж скромним, зате теплим, що також було важливо. Ніякі здібності солістки балету було неможливо наздогнати «стрибками» грошових знаків на той час. А навантаження на апетит, враховуючи божевільну роботу в театрі, було велике. Платні вистачало тільки на якусь баланду і картопляні котлети з мерзенною підливою в їдальні. Настрій у мене тоді вперше став безрадісним. Я розуміла, що, як би не збільшувалася моя платня, ситою я, здається, не буду ніколи… Не кажучи вже про те, що треба було й одягатися. Пальто в мене, щоправда, було нове, зроблене в Москві на літній аванс, але воно все-таки було одне. І для зими, і для літа. Все це наводило на важкі роздуми, але треба було працювати…

Однак, крім труднощів, у харківському житті Ольги Павлівни були й світлі моменти. Ще б пак: адже нова оперета І. Кальмана «Сільва» мала в нашому місті приголомшливий успіх!

«Сільва» цілий тиждень не сходила з афіш, чого у практиці опереткових театрів досі не було. Весь тиждень пройшов за стовідсоткових зборів. Потрапити на цю виставу без знайомства було неможливо. Багато згодом мені довелося бачити хороших акторок, які бездоганно грають Сільву. Театрали, які бачили Ельну Гістедт, говорили, що найкращою Сільвою була вона. Але, на мій погляд, ніхто в цій партії не міг зрівнятися з Вікторією Кавецькою. Голос її був незвичайний за красою, чистотою, ніжністю тембру і силою звуку. Вона мала, крім того, особливу музичну виразність і велику співочу культуру…

Велике враження справляв на глядача (та й усім нам дуже подобався) знаменитий дует з другого акту — «Чи пам’ятаєш ти?..» Кавецька і Дашковський співали його як концертний номер. Дирекція театру не витрачала великих грошей на костюми для хору та балету. Точніше, нічого не витрачала. Тому у восьми дівчат, які, за задумом автора, «виходять у світ» у день прощального спектаклю Сільви, костюми були дуже прості: тюльова біла сукня у напівдовжини, з помаранчевим тафтовим поясом і віночок на голові…

Доброзичливі взаємини в театрі сприяли гарному настрою в нашому житті та роботі, попри фінансову скруту. Ми часто вечеряли разом великою акторською компанією. На жаль! Без цих вечерь я ноги б простягла.

Театр театром, але життя — це не лише виступи та бенефіси. За стінами комерційного клубу відбувалися зовсім інші події, що змінювали не лише життя людей, а й країни. Про громадянську війну Олена Павлівна у своїх мемуарах написала дуже мало. А те, що написано, ясна річ, зазнало надалі радянської влади цензури. Однак навіть ці крихітні фрагменти є для нас цінністю, і ми бачимо ту епоху очима її очевидця.

Поглинені повсякденною роботою, ми не вдавались у події, що відбувалися за стінами театру. Гул життя доходив до нас із запізненням. Тяжка атмосфера нескінченної війни розрядилася встановленням Радянської влади й в Україні. Вночі матроси оточили та роззброїли броньовий загін, що представляв в місті владу. Вранці біля Драматичного театру Синельникова на площі з’явився на білому коні Юрій Саблін, красень-хлопець, який в’їхав до Харкова одним із перших бійців Червоної Армії. Даня Данильський познайомив мене потім із ним за лаштунками.

Із встановленням Радянської влади театр широко відчинив двері демократичному глядачеві. Театри жодного дня не припиняли своєї роботи. Замість багатих завсідників глядацьку залу заповнили солдати фронту, робітники, радянські службовці. Харківське студентство давно вже відвідувало наш театр, полюбивши його нарівні з Драматичним театром… Наш театр оперети став користуватися величезною популярністю та любов’ю нового глядача.

Постановка цілого балету в оперетковому театрі практикувалася вперше, і ми розуміли всю відповідальність завдання. Робота над „Шопеніаною“ була важкою. Танцювали ми всі без винятку на пуантах. Займалися доводилося багато, окрім звичайних щоденних репетицій та вистав. А з балетними черевиками була катастрофа. У Харкові їх дістати не було можливості. Після великих зусіль нам привезли балетні туфлі дуже низької якості з Москви. Танцювати в них було суцільною мукою.

Нарешті настав таки та народився в муках наш бенефіс. Балетна вистава пройшла вдало. Ми добре станцювали „Шопеніану“ з Гавриловою у головній партії. Гарним і різноманітним був дивертисмент, де кожен номер йшов на біс. У Харкові до цього часу балети цілком не йшли, і цей почин справив враження на театральну публіку. Але в цей час у наше відносно спокійне життя почали вриватися грізні звістки. У місті було неспокійно, повзли різні чутки.

У досить великих мемуарах Ольги Павлівни Грекової-Дашківської є один її емоційний спогад про Харків, який для мене є великою цінністю. У ньому немає сенсацій, унікальних фактів чи скандальних викриттів. Воно вкрай важливе для мене через глибоко особистісне сприйняття історичної події сучасницею. Саме його я й хотів би привести до закінчення статті.

…Почалася інтервенція і говорили про те, що Харків займуть німці. У нас у театрі ніхто не хотів цьому вірити, усі завмерли в тужливому очікуванні чогось страшного. І ось одного з ясних весняних днів сталося те, що врізалося в мою свідомість на все життя як страшний сон. Мене з подругою Сонею запросили після вистави на сімейну урочистість однієї нашої балерини, харків’янки. Святкування скінчилося пізно вночі, і ніхто нас не наважився відпустити самих додому.

Вранці, захоплені красою весняного дня, ми вирішили пройтися парком, благо, репетиції цього дня в театрі скасували. Нас здивували надзвичайно пустельні вулиці. Жодного візника, жодного пішохода. Ми з Сонею продовжували йти вгору Сумською у бік шосе. Навколо було тихо-тихо…

Раптом у цю тишу гучно увірвався з боку шосе дзвінкий цокіт копит. Нарешті, з’явився самотній вершник, який тримав на поводі другого осідланого коня без вершника. Доскакавши до першого будинку на Сумській вулиці, вершник зліз із коня і почав щось поправляти у попрузі. Будинки із зачиненими воротами стояли як вимерлі. Нами опанувала занепокоєння, ніби в цей сонячний і чарівний день увійшло якесь чуже, стороннє тіло, що змінило одразу весь ландшафт. Нічого ще не розуміючи, ми почали вдивлятися у вершника, що знаходився від нас на відстані приблизно десять-дванадцять кроків. Він продовжував поратися з конем, не помічаючи нас.

І тут мене раптом як обухом по голові вдарило! Я побачила перед собою сіру німецьку форму, яка мене завжди жахала, коли доводилося бачити військові фотокореспонденції. Не змовляючись, ми з Сонею, взявшись за руки, блискавично повернули назад і стрілою помчали вниз Сумською. Добігши до першого провулка, ми звернули в нього і продовжували свій шалений біг аж до самого театру. Увірвавшись у контору, ми розповіли Грекову та директору Хатранову про пережитий страх… До вечора місто було повністю зайняте кайзерівськими військами.

Усі, хто зацікавився, за бажання самі можуть прочитати в книзі й про білогвардійські війська, і про повернення червоних до нашого міста. Адже Харків очима Ольги Павлівни Грекової-Дашковської справді цікавий і настільки яскраво описаний, що начебто бачиш його сам.